У редакції газет і журналів стали приходити запити з філармоній терентопських міст із проханням повідомити, як можна зв'язатися зі співаком Акордовим, щоб запропонувати організацію його концертів і гастролей на найвигідніших умовах. Макуха второпав, що якщо з'явиться справжній, живий Садко Акордов, то на хвилі такої популярності зможе зібрати пристойні дивіденди, навіть не маючи ні голосу, ні слуху.
І продюсер кинувся шукати суб'єкта, який би зіграв роль придуманого ним скандаліста.
І, уяви собі, безцінний читачу, зустрів випадково на вулиці столиці людину, дуже схожу на той фотомонтаж. Мало того, ця людина вміла співати й мала прекрасний слух і голос. Кликали його брат Купріян, і був він ченцем Жорикбурзької Лаври, і співав у монастирському хорі.
Наскільки Авторові відомо, продюсер Макуха дотепер умовляє брата Купріяна зіграти роль Садка Акордова, але смиренний чернець навідріз відмовляється ставати відомим скандалістом...
* * *
Після концерту було застілля, де музиканти, лицарі й лос-кобилякинці досхочу наїлися, напилися й набазікалися.
Наступним ранком артисти виїхали з Лос-Кобиляк на автобусі, на якому вони сюди й приїхали, а шоферував сам Богдан Пасмо. На відміну від співака Еміля Хахашкіна, співачки Цецилії й учасників групи "Переґрінус Тіс", які були професійними музиками, тобто заробляли на життя тільки музикою, члени колективу "Чавунні шнурки" уважалися аматорами, оскільки заробляли на життя в інших професіях, а музикою займалися у вільний від основної роботи час. Богдан Пасмо працював шофером автобуса, того самого, на якому й привіз у рідне село "шнурків", "Переґрінусів", Цецилію й Еміля. (Як і більшість автобусів у Терентопії, ця машина теж була гібридом, тобто зібрана з деталей від різних транспортних засобів, але переважно – з деталей автобуса ЛіАЗ-677, що випускався на Львівському автобусному заводі з 1962 року). Але мріяв Пасмо, щоб "Чавунні шнурки" стали професійною групою й жили лише з музики.
А лицар Федір і граф Леонід Кучерявоногий поїхали до чарівника Корнелія Костянтиновича. Дорогу їм указав голова Свирид Красномовчун, у хаті якого вони переночували:
– Їдьте все прямо от по цій стежинці; її буде перетинати інша стежинка, так ви там не звертайте, а продовжуйте їхати прямо; потім цю стежинку перетинатиме ще одна стежинка, так ви там теж не звертайте; а вже там, де цю стежинку перетне третя стежинка, звертайте праворуч: там і перебуває маєток того чарівника.
І коні, які, на відміну від тамтешніх автобусів, були не гібридами з деталей від різних видів, а транспортом, так би мовити, цільним, породженим у повній відповідності зі вікодавньою, добре продуманою природою конструкцією, повезли двох лицарів стежкою, що пролягала крізь ліс, котрий складався з дерев різних порід, але найбільше, здається, там було сосен і акацій.
Автор же скористається цим моментом, щоб описати лицарів, їхні щити та їхніх коней.
Граф Леонід Кучерявоногий був чоловіком тридцяти двох років, середнього зросту, русявим із сірими очима, не товстим і не худим, а так... середнім. Його напарник, лицар Федір був чоловіком тридцяти двох років, середнього зросту, русявим із сірими очима, не товстим і не худим, а так... середнім. Отут Автор запинається й чеше потилицю. Гм, це дві різні людини, і поплутати їх неможливо. Якби читач побачив їх вживу або хоча б на фотографії, він помітив би різницю й не прийняв їх за того самого чоловіка. А в словесному описі виглядає, начебто це близнюки або двійники. Це показник того, що словесний портрет все-таки не може конкурувати з портретом фотографічним або живописним, тому читачеві доводиться власною уявою домальовувати описи персонажів, що ті описи, як би літератор не силкувався, є всього лише досить приблизними, контурними начерками.
Втім, була в графа одна особлива прикмета, яка відрізняла його від напарника навіть у недосконалому словесному описі. У нього були кучеряві ноги. Тобто волосся на ногах було таке довге, що навіть завивалося в колечка. Це його приятелі помітили чи то в лазні, чи то на пляжі, від чого й виникло прізвисько Кучерявоногий. Але, ясне діло, коли цей Леонід був одягнений, та ще, поверх того, впакований у доспіх, то такої відмінності неможливо було помітити.
На щиті графа Леоніда Кучерявоногого зображений чорний кажан у світло-сірому полі. А на щиті лицаря Федора – красива молода жінка в синьому полі; що сидить у спокусливій позі. І не взагалі якась абстрактна, символічна жінка, а цілком конкретна: американська кінозірка Мерилін Монро. Вона складається з кількох кольорів: волосся жовте, очі блакитні, вії чорні, губи червоні, шкіра, зрозуміло, тілесного кольору, а сукня біла.
(– Між іншим, громадянине Авторе, ти не дуже-то зважаєш на правила геральдики, – бурмоче Ліва півкуля авторського мозку. – За цими правилами на лицарських гербах можуть бути присутніми тільки певні кольори й тільки певні зображення, а не що завгодно, а ти сунеш у герби терентопських лицарів будь-які кольори й будь-які зображення, що дає привід фахівцеві в цій справі обвинуватити тебе в невігластві.
– Усі обмеження в терентопській геральдиці скасував ще король Мирополк Романтик, котрий вважав, що такі обмеження порушують право людини на самовираз. І з тих пір на гербах у Терентопії можна зображувати що завгодно й у яких завгодно барвах, – відповідає Автор.
– Знову вивернувся, – говорить про Автора його Права півкуля. – Спритний вигадник, виверткий, неначе Штірліц...
– До речі, щодо Макса Отто фон Штірліца, – виголошує раптом Автор, – тобто совєтського розвідника Всеволода Владімірова, відомого також під псевдонімом Максим Ісаєв; персонажа шпигунських романів Юліана Семенова (який цього Штірліца сам і вигадав), та знятих за ними телесеріалів і кінофільмів. Якби у Росії прізвища та національність надавалися людям не по батькові, а по матері, то він вважався б українцем Всеволодом Прокопчуком. Бо його мамою була українка, така собі Олеся Прокопчук. Втім, Штірліц і був українським розвідником, що боровся за незалежну Українську державу, але не в романах Юліана Семенова, а у фантастично-пародійному романі Василя Кожелянка "Дефіляда в Москві".
– Я згадав Штірліца не для того, щоби ти, пане Авторе, вчепившись у цю згадку, просторікував про нього, – бурчить Права. – Штірліц до Терентопського королівства не має стосунку.
– У книжках Семенова про Штірліца Терентопія дійсно ніде не згадується, – відповідає Автор. – Але Терентопія є сусідом Харкова, тому цей мій так званий епос про неї є, так би мовити, поблизухарківським. А Харків у книжках про Штірліца згадується. Ну, нехай усього лише чотири рази, нехай дуже побіжно, але ж згадується. А в книзі "Сімнадцять миттєвостей весни" є такий абзац:
"Скінчивши сервірувати стіл, Штірліц включив приймач. Лондон передавав веселу музику. Оркестр американця Гленна Міллера грав композицію з "Серенади Сонячної долини". Цей фільм сподобався Гіммлеру, і у Швеції було закуплено одну копію. З тих пір стрічку досить часто дивилися в підвалі на Принц-Альбрехтштрассе, особливо під час нічних бомбувань, коли не можна було допитувати арештованих".
Цей епізод є й у культовому телесеріалі "Сімнадцять миттєвостей весни". Однією з головних музичних композицій мюзиклу "Серенада Сонячної долини" є складена Гленном Міллером "Серенада місячного світла". А склав Міллер цю серенаду за завданням одного харків'янина. От такий виходить ще один довгий і звивистий зв'язок Штірліца з Харковом. Справа в тім, що цей харків'янин, що його кликали Йосипом Мойсейовичем Шиллінґером, музикант і композитор, який керував у Харкові деякий час Українським симфонічним оркестром, переселившись до США, створив свою оригінальну систему складання музики, і написав про цю систему велику (за обсягом) книгу, яку американські музиканти навіть називали неофіційно "музичною біблією". Цією системою зацікавилися тамтешні композитори, і стали брати в приїжджого харків'янина домашні уроки. Був серед учнів і Гленн Міллер. Навчивши його своїй системі, харків'янин дав завдання скласти за цією системою композицію. І Міллер склав "Серенаду місячного світла". Автор Терентопського так званого епосу, де говориться про чарівну країну й пошуки драконячого яйця, напевно не став би все це викладати, якби цей, м'яко виражаючись, епос не був поблизухарківським. А раз Автор так сяк пристебнув його до Харкова, то зобов'язаний згадувати Харків щоразу, коли розмова йдеться про речі, що так чи інакше, навіть дуже віддалено, з ним пов'язані. Як проказують терентопці: назвався пальцем – лізь у ніздрю.)
Граф Леонід Кучерявоногий мандрував верхи на коневі на кличку Петро, названому так на честь російського імператора Петра Третього. (Який, втім, процарював, або, якщо завгодно, проімператорствував усього-то півроку, і чиє справжнє ім'я було Карл Петер Ульріх. Він був, до речі, внучатим племінником шведського короля Карла Дванадцятого. Петро Третій помер у липні 1762 року. А в листопаді 1765 він приперся на Харківщину. Якщо людина кудись самостійно пересувається після смерті, то напрошується підозра, що вона зробилася вампіром. Але в даному випадку вампіризм ні до чого. Бо з'ясувалося, що імператор Петро Третій, який приплентався на Харківщину, не був справжнім, а самозванцем – рядовим російським мушкетером Петром Чернишовим, що втік із війська і прикинувся монархом, з яким був зовні дещо схожий. Про це розповідається у творі Грицька Основ'яненка "Куп'янський самозванець", написаному за спогадами очевидців.) А лицар Федір мандрував на коні на кличку Камбіс, названому на честь перського царя Камбіса Першого, що правив у шостому сторіччі до нашої ери. Непарнокопитий Петро був синьо-чалої масті, тобто мав чорну шкіру, але білу шерсть, що та комбінація надавала його зовнішності блакитнуватого відтінку. А непарнокопитий Камбіс – сунично-чалої масті, тобто з шерстю теж білою, але шкірою червонясто-рудою, що в сумі справляло враження пунцево-рудого відтінку.
Оскільки, по-перше, Автор щойно сказав про масті коней, а по-друге, цей так званий Терентопський епос дещо пов'язаний з Харковом, то він (тобто я), Автор, хотів би зробити маленький відступ, аби повідомити читача про незвичайні масті двох харківських непарнокопитих.
Колишня столиця України, крім офіційної назви Харків, має і неофіційну, жартівливу назву Лопансбурґ, бо крізь нього протікає вузька та мілка річечка Лопань.