Їдьмо туди.
– Я полюбляю знайомитися із чародіями, – зізнався сивий живописець Петренко-Самогонов, – від них завжди дізнаєшся чогось цікавого, невідомого. Я познайомився вже з вісімнадцятьма чарівниками, і намалював їхні портрети, а от з Олександром Олексійовичем Манюнею поки не знайомий. Мабуть, скористаюсь випадком і з'їжджу з вами, панове лицарі, до Хухримухриєва, познайомлюся із чудотворцем, і намалюю, за традицією, його портрет. А потім повернуся до ферми й продовжу замальовувати страусів. А можна ще раз глянути на вашу картинку?
– Звичайно, – і Електричка знову подав старому портрет шахрая. – Ви можете, можете сісти, сісти на мого коня, коня, – граф погладив гриву Саладина, – ви, ви людина неважка, неважка, а він звір міцний, міцний, довезе нас двох, двох.
– Ну, ні, некомфортно літній людині так переміщатися, – заперечив фермер, – я краще запряжу тваринок у свій двомісний візок і на нім відвезу туди Клима Серафімовича. Почекайте, – і пішов запрягати.
– Когось мені цей суб'єкт нагадує, – бурмотів живописець, удивляючись у риси намальованого чоловіка, – здається, десь колись я бачив схожого, але де й коли – не пам'ятаю.
– Спробуйте, спробуйте пригадати, пригадати, – попрохав граф Електричка.
– Буду думати, – сказав старий, і повернув аркуш лицарям.
– Я, чесно зізнатися, не є знавцем мистецтва й, зокрема, живопису, але прізвище Петренко-Самогонов мені знайоме, – казав Окрошколюб, ховаючи телеграму короля назад у кишеню рюкзака. – Здається, я бачив якусь вашу картину.
– Напевно – "Купання рудого єдинорога", – припустив Петренко-Самогонов, – це найвідоміше моє полотно.
– Точно! "Купання рудого єдинорога"! Мені ж із самого дитинства часто траплялися його репродукції й на настінному календарі, і на листівці, і на обкладинці шкільного зошита, і в шкільному підручнику з естетичного виховання, і ще десь! – захоплено вигукнув молодий лицар. – Я й не знав, що художник, котрий його намалював, до цих пір живий. – Сказонув і зніяковів: – Ой, вибачайте, я не хотів вас...
– Не тільки живий, але й працездатний, слава Богу, такий, що продовжує творити нові картини, – похвалився старий. – Я написав його ще п'ятдесят два роки тому. З тих пір створив багато картин анітрохи не гірше й навіть краще, але чомусь саме "єдиноріг" став найвідомішим і найпопулярнішим із моїх творінь.
– Я бачив, бачив цю картину, картину в Задвірпольскому художньому музеї, музеї, – сказав граф Остап Електричка.
– Так, саме там вона тепер виставлена, – підтвердив Клим Серафімович.
Тут до них під'їхала, за висловом Миколи Гоголя, "птіца-тройка", тобто двоколісний візок, у який дійсно було запряжено птиць, і саме трьох, зрозуміло – страусів.
– Сідайте, Климе Серафімовичу, – запросив фермер-страусівник Гнат Кактусенко, і дідок вліз у візок, улаштувався поруч із пташиним кучером на м'якому затишному сидінню, обтягненому страусовою шкірою.
Окрошколюб вознісся на свого ігреневої масті Сигізмунда, Електричка – на мишастої масті Саладина, і фермерська колісниця, котру рухали живі пернаті двигуни, покотилася в напрямку Хухримухриєва, супроводжувана лицарським ескортом, лісовою дорогою, вкритою бурим опалим листям, найбільш вологі представники котрого намагалися липнути до коліс та копит.
Після дощів у лісі було так вогко, що тамтешні молюски – деревні равлики й ґрунтові слимаки – вирішили, ніби настав рай, і кинулися розмножуватися (якщо метушливе слово "кинулися" є слушним відносно істот настільки несуєтних, навіть можна сказати статечних). До речі, щодо равликів та слимаків. Наляканий заєць швидко втікає. Те ж саме можна сказати про багатьох інших тварин. А чи хтось бачив, щоб равлик або слимак сполохано драпав кудись із усіх ніг? Ні, такого ніхто не бачив. Із цього випливає логічний висновок, що равлики та слимаки є одними з найхоробріших істот! Але є тварини іще безстрашніші. От, наприклад, губки. Ті взагалі навіть і не ворухнуться, хоч як ти їх ні лякай! Оце так сміливці!
Автор же тим часом скаже декілька слів про маляра Петренка-Самогонова, тим більш що ця людина за чотири дні зіграє важливу роль у розшуках викраденого яйця дракона.
Клим Серафімович Петренко-Самогонов проявив себе в різних напрямках реалістичного живопису: як пейзажист (найвідоміший його пейзаж – "Ранок на річці Замийці"), також портретист (серед його робіт навіть портрет короля Жорика Восьмого, батечки нинішнього терентопського монарха), також автор натюрмортів (з яких найвідоміший – "Фломастер і маргаритка"), також анімаліст (сюди, крім іншого, можна зарахувати й знамениту картину з єдинорогом, і майбутню – зі страусами), також баталіст (втім, намалював він лише одну баталію – бійку біля паркану, що з тієї бійки розпочалася Парканова, вона ж Стогодинна, вона ж Друга громадянська війна, котра потрясла Терентопію в 1661 році; зрозуміло, на картині зображено не справжніх учасників тієї історичної події, а сучасних натурників в одязі тієї епохи)... От тільки мариністом він не був, оскільки в Терентопськім королівстві моря немає, а з уяви він писати не вмів, тільки з натури. Тобто, звичайно, він мав можливість вийти крізь Державні Двері з підпільного королівства у Великий Світ, з'їздити до якого-небудь тамтешнього моря, наприклад до Чорного, і відобразити його на ескізах. Але такою можливістю він не скористався, бо був, що називається, квасним патріотом і хотів відображати у творах тільки види рідного королівства.
Як старий закоренілий реаліст, Клим Серафімович люто ненавидів художників-авангардистів: усіляких сюрреалістів, ташістів, експресіоністів, супрематистів, кубістів, абстракціоністів, та іншу, як він називав, "мерзенну сволоту, що злісно спотворює навколишню дійсність".
Авангардисту Сисою Сопляєву старий навіть побив обличчя.
Було так: Петренко-Самогонов, будучи тверезим не на всі сто відсотків, приперся на персональну Сисоя Сопляєва виставку "Заплямованість" і, обурений його творчим самовираженням, заходився зривати зі стін і роздирати на шматки забруднені ляпками чорної туші білі паперові аркуші, кричачи, що це не мистецтво, а ганьба, яка не має права на існування. Коли так званий плямописець спробував заломити руки "старому вандалові, що вкрай розперезався", аби таким чином урятувати поки неушкоджені свої творіння, маститий живописець ухитрився кілька разів тицьнути авангардиста у фізіономію кулачком. Тут приспіла міліція... За дебош шановний літній художник-реаліст відсидів у буцегарні п'ятнадцять діб, і з гордістю потім хвалився, що "постраждав за високе мистецтво".
І це був не перший їхній конфлікт. За кілька років до того Петренко-Самогонов плюнув в обличчя Сопляєву за те, що той намалював живописне полотно "Купання червоного квадрата". Петренко-Самогонов уважав це злісним глузуванням із його знаменитого полотна "Купання рудого єдинорога".
Клим Серафімович дорогою від ферми Кактусенків до села Хухримухриєва ще пару разів просив лицарів показати йому портрет так званого яєчного шахрая, і, дивлячись на нього, повторював, мовляв, когось він мені точно нагадує, десь колись я бачив когось із такими рисами, але де й коли – ніяк не згадаю.
Остапи ж у цей час обговорювали дивну поведінку Річарда Ілліча Лойковицького (відомого як Левове Копито) й Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби (відомого як Мгоцько або Лицар Пивної Кружки). Припустили, що ці їхні колеги теж потрапили під вплив якогось навіювання. Ми, мовляв, у результаті навіювання бачили жахливих чудовиськ, яких насправді не було, а вони, значить, внаслідок навіювання говорили божевільні промови й кусали оточуючих. Може, мовляв, і інші наші колеги стали жертвами подібних навіювань? І це все дуже незрозуміло і підозріло...
* * *
В Автора цих рядків немає ані найменших сумнівів: читач відразу здогадався, що чарівник, який мешкає в Хухримухриєвому, є одним із численних нащадків знаменитого мага вісімнадцятого століття Гектора Манюні, і що в хухримухриєвського чародія, як і в його далеких родичів, згадуваних уже на сторінках цього, м'яко висловлюючись, епосу, є портрет Гектора Манюні пензля придворного живописця Леонардо Ґудзика, а також клаптик папірця із фрагментом пророчого тексту Гектора Манюні. Оцей черговий фрагмент пророцтва Автор негайно пред'являє читачеві для ознайомлення:
обмін на кохану; і буде
шкодить лицар чорнокниж
тражники, і повернуть др
добрий чарівник зітре всю п
виділося все це мені знен
Цього осіннього дня – 1 листопада 1995 року, коли до Олександра Олексійовича Манюні припхалися непрохані гості: фермер, два лицарі, і живописець, – цей чарівник, нарешті, домігся результату, якого наполегливо прагнув у процесі роботи протягом п'яти років, тому даний день був для нього святковим і, можна сказати, тріумфальним. Але перш ніж Автор повідає про цей успіх чародія, він бажає всучити читачеві коротку біографію цієї неординарної людини:
Як і всяка біографія, ця починається з того, що Олександр Олексійович народився. Не було б цього першого його діяння – не було б, ясна річ, і інших.
(Корисна порада від Автора цих рядків: перш ніж братися за будь-яку справу, бажано попередньо народитися; якщо ж ти з якихось причин забув народитися, то приступатися до абиякої діяльності безперспективно: у ненародженого, скоріше всього, нічого не вийде.
Деякі люди обожнюють народжуватися, їх, що називається, хлібом не годуй – дай з'явитися на світ. А інші ставляться до цього халатно, байдуже, без вогника та ентузіазму, їм це до лампочки, тому й не народжуються. Автор закликає хороших людей не забувати особисто брати участь у такій важливій події, як власне народження, не ухиляючись і не перекладаючи цей обов'язок на іншого.
Навіть важко уявити, якої кількості хороших, розумних і талановитих людей не вистачало людству, скількох людство не дорахувалося видатних винаходів, відкриттів, великих творів і взагалі потрібних вчинків через те, що багацько чудових людей чи то з об'єктивних, чи то з суб'єктивних причин забули народитися.
Автор цих рядків, наприклад, чомусь упевнений, що Джонатан Шекспір, син великого Вільяма Шекспіра, теж, як і батько, був би визначною людиною і написав би шедевральні книги, зокрема чудовий роман "Життя та карколомні пригоди Джероніма Джексона".