Поступово монарх звик до маски ката настільки, що навчився стримувати регіт, але від посмішки стриматися все-таки ніяк не міг. Навіть присуджені до повішення сміялися, коли Інкогнітечко підводив їх до шибениці.
Цей кат, якщо ти пам'ятаєш, безцінний читачу, підробляв підстригачем королівського волосся. Критично оглянувши голову монарха, Інкогнітечко сказав: "Не подобається мені цей завиток"; і відразу гострою, як бритва, сокирою завиток блискавично зрубав, після чого додав: "А от тепер гарно".
– Спасибі, Інкогнітечку, ви вільні, – попрощався король і надяг дорогоцінну корону.
Незабаром Жорик Дев'ятий і лицар Аркадій піднялися на третій поверх, де перебував тронний зал, у якому вже були присутні лицарі, позначені в нашому списку під номерами: 8, 13, 14, 17, 18, 19, 20, 21, 23, 24, 25, 26, 27, 29, 30, 32, 34, 35, 36, 37, 38. Жорик Дев'ятий був у розкішній мантії із червоного оксамиту й горностаєвих хвостів; парадному костюмі, розшитому золотими нитками по смарагдовому тлу; зрозуміло, у золотій короні, нашпигованій дорогоцінним камінням (важка ти, "шапка" Мирополка); і, тим більше зрозуміло, у рудій бороді. Лицар Аркадій був у сірому светрі й джинсах, які йому позичив король. Позичив, тому що напинати нетребеньківський метал занадто громіздко, легкий і зручний доспіх самого Аркадія залишився в майстерні винахідника, а одяг ще перебував у сушінні (крім натільної білизни, яка вже встигнула висохнути, і була лицарем надіта). От король і поділився на час власним одягом.
Монарх попросив уваги й сказав, що за кілька хвилин йому має бути аудієнція закордонних гостей, тому він буде краток. Указавши на Аркадія, король оголосив, що цей тип, який на минулому банкеті сп'яну бовкнув, що доправить у замок дракона, таки дійсно сьогодні прибув у супроводі дракона. Попросивши не шуміти, Жорик продовжив, мовляв, напад на дракона, як і напад на будь-якого іншого громадянина, є вчинок хуліганський, і Аркадій за нього вже дістав догани; нехай і інші собі намотають на вус. Однак, при цьому Аркадій, ризикуючи здоров'ям, дотримав слова (нехай навіть і дурного, сказаного з п'яну), не посоромив лицарської честі, виявив якщо не героїзм, то, як мінімум, наполегливість. А це гідно заохочення. І тому, підвів риску хазяїн корони, лицареві Аркадію надається титул барона. Крім цього, він одержує у володіння Шмокиконський замок. Але уперед король забороняє проявляти насильство стосовно драконів, або когось ще, крім лиходіїв і злочинців, і надалі за такі речі буде нагороджувати не титулами із замками, а тільки доганами.
Відразу дехто з лицарів почав поздоровляти нагородженого, потискувати його долоню, поплескувати по плечі й, клацаючи себе нігтем по горлу, говорити: "З тебе належить!", а дехто насупився, прикусив губу й нервово ворушив щоками. Цей дехто нахмурений звався Річардом Левове Копито, і пояснювати причини його гримас навряд чи варто. Жорик же Дев'ятий у цей момент наказав своєму писареві Ульріху фон Смирнову оформити документи – ордер на Шмокиконський замок і баронське посвідчення – тільки якнайшвидше – гості на підході.
Писар, настроєний на швидкість виконання, метушливо заметався, розбив чорнильницю, посковзнувся на чорнильній калюжі, упав, зламавши гусяче перо (за традицією важливі документи там писалися не авторучкою, а гусячим пером). Але не розгубився, а видер інше перо, із хвоста павича, того самого, який у зоопарку ув'язався за королем і тепер шарахався по тронному залу. Оправив павине перо складаним ножичком і, вмочаючи його (перо, а не ножичок) у чорнильну калюжу на підлозі, нашкрябав необхідні папери, у поспіху перебруднивши ляпками й відбитками чорнильних пальців.
Вийшло не дуже естетично, але переробляти було нема коли, і король, узявши документи нігтями за краєчок, намалював свій підпис і відтиснув державну печатку, після чого, намагаючись не забруднитися, простягнув заляпані аркушики лицареві Аркадію. Тобто ні, не просто лицареві; а тепер вже барону Аркадію...
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМЕ. Письмена лівої ноги
– Ти гадаєш, що Янусу вдалося зв'язатися з якимось паралельним простором? – запитав Едік.
– Зв'язок він налагодив уже давно. Чому не припустити, що він пішов далі? Чому не припустити, що він налагоджує перекидання матеріальних тіл?
Брати Стругацькі, "Понеділок починається в суботу".
Якщо прикласти руку до писання листів їй не вдасться, нехай спробує прикласти ногу. Розбірливий ногопис – штука дуже хороша.
Льюїс Керролл. З листів до знайомих дітей.
– ... Чи не можна висловлюватися і пальцями ніг? Щоправда, довелося б роззутися під час бесіди...
Ґілберт Кіт Честертон, "Людина, яка була Четвергом".
25, 26 жовтня 1995 року.
– Ну й гостей привалило! І артисти й лицарі! – вимовив голова села Лос-Кобиляки, спостерігаючи в'їзд до поселення двох лицарів Напівкруглого Столу: Федора й Леоніда Кучерявоногого.
За день до цього до Лос-Кобиляк, невеликого сільця в Мізерноградській області, наскочили столичні співаки й музиканти, щоб порадувати селян своєю творчістю.
– Ласкаво прошу, панове лицарі! – сказав вершникам голова, чоловік років сорока, кремезний, частково лисий брюнет з голеним підборіддям і довгими, майже до підборіддя, вусами.
– Привіт вам, молодий черевиче! – відповів лицар Федір.
Ще в шкільні роки Федір, сміху заради, називав знайомих пацанів не "молодий чоловік", а "молодий черевик", і згодом це звернення так в'їлося в його мову, що він став автоматично озиватися до всіх представників чоловічої статі будь-якого віку зі словами "молодий черевиче".
– Я голова Лос-Кобиляк. Мене кличуть Свиридом Красномовчуном, – відрекомендувався лос-кобилякинець. Лицарі теж йому представилися.
– Скажіть, молодий черевиче, чи відоме вам місцезнаходження викраденого драконячого яйця й людини, зображе...
– Ні, – перебив лицаря Федора Свирид.
– Я ж вам ще не показав портрет тієї людини, а ви вже заперечуєте! – викликнув Федір.
– Та бачив я вже той портрет. Один з артистів уже опитав мешканців нашого села, – відповів голова.
– Який ще артист? – запитав граф Леонід Кучерявоногий.
– Та гітарист. Один із цих, – Красномовчун указав на паркан, де висів папір, на який гуашовими фарбами був нанесений наступний текст:
"ТІЛЬКИ ОДИН КОНЦЕРТ!
25 жовтня в клубі виступлять зірки столичної естради:
співачка Цецилія і співак Еміль Хахашкін,
а також рок-групи: "Переґрінус Тіс" і "Чавунні шнурки"!
Початок о 18.00".
– Артисти ще вчора приїхали, – продовжував Свирид. – Репетирують зараз у місцевому будинку культури. За три години, як бачите, почнеться концерт. Це Богдан Пасмо, наш, лос-кобилякинець, усе влаштував. Він закінчив лос-кобилякинську школу й виїхав до столиці, і став там музикантом, заснував рок-групу "Чавунні шнурки". І от тепер із цією групою й із іншими артистами приїхав до рідного села, щоби порадувати земляків мистецтвом.
– А той гітарист, що допитувався про намальованого, він теж зараз у клубі? – запитав Леонід Кучерявоногий.
– Ну так, репетирує, – підтвердив голова. – Він, як тільки прибув до села, першим ділом став усіх опитувати про яйце дракона й шахрая, зображеного на портреті.
– Їдемо до клубу, довідаємося в нього про результати опитування, – вирішив граф, і обоє вершники спрямували коней до центра села, де мав місце сільський будинок культури.
* * *
У сільському клубі дійсно відбувалася репетиція.
Музиканти настроювали інструменти, мікрофони й іншу апаратуру, щоби звук був найкращим, наскільки це можливо в провінційних умовах. Лідер "Чавунних шнурків", ініціатор і організатор концерту Богдан Пасмо, двадцятитрьохрічний хлопець із довгими, до плечей, русявими патлами, керував процесом. Втім, такі ж патли (тільки не у всіх русяві) мали всі музиканти обох рок-груп, згідно із традицією кращих часів рок-музики. Завідувач клубу не тільки зі зацікавленням спостерігав репетицію, але й догідливо намагався допомогти, чим тільки міг, будучи навіть дещо в цьому нав'язливим.
Там бас-гітарист групи "Чавунні шнурки" Захар Полуящиков підтвердив лицарям Напівкруглого Столу, що він уже опитав жителів Лос-Кобиляк.
– Я ж міліціонер за фахом, вірніше, поки ще курсант міліцейської школи, а в групі граю у вільний час. Коли Богдан вирішив дати концерт у рідному селі, мені довелося відпрошуватися у свого наставника з практики, старшого лейтенанта Миколи Ратиці. І він відпустив мене тільки за умови, що під час цієї гастролі я продовжуватиму пошук викраденого драконячого яйця... До речі, це буде перший виступ нашої групи за межами Жорикбурга.
– Ну й що показало опитування? – поцікавився в рок-міліціонера лицар Федір.
– Отут ніхто нічого про це не знає, на жаль, – зітхнув Полуящиков.
– Треба спитати місцевого чарівника, якщо він ще живий, – втрутився в цю бесіду лідер "Чавунних шнурків" Богдан Пасмо. – Чарівники – народ багатознаючий; може, він знає про це більше, ніж лос-кобилякинці. Він жив кілометрах у сімох від села, у власному маєтку. Пам'ятаю, у дитинстві я з пацанами туди ходив, а чарівник показував нам усілякі фокуси. Пам'ятаю, як він перетворив огірок на кактус... Як же його кликали-то? Забув.
– Того чарівника кличуть Корнелієм Костянтиновичем, – підказав завклубом.
– Так-так, Корнелієм Костянтиновичем. Він ще живий? – запитав Пасмо. – Він уже тоді був підстаркуватий.
– Живий, – відповідав завідувач клубом. – Щоправда, в останні роки він у Лос-Кобиляки не навідується. Тут буває його учень Касян. Говорить, що Корнелій Костянтинович загруз у якомусь магічному експерименті й не може віддалятися від свого маєтку.
Лицар Федір і граф Леонід Кучерявоногий урадили затриматися в Лос-Кобиляках до завтрашнього ранку, насолодитися концертом, переночувати, а на світанку вирушитися до того чарівника Корнелія Костянтиновича.
* * *
За три години почався концерт. Столичні артисти в це село раніше не приїжджали, навіть артисти з Мізернограда тут бували дуже рідко, тому в клуб набилося все село, так що ті, кому не вистачило місць, сиділи на колінах у тих, кому місць вистачило.
Першою співала молода співачка Цецилія, лауреатка конкурсу "Золота Фанера". У її репертуарі були попсові шлягери з Великого Світу: і українські, й російські, і з так званого далекого зарубіжжя (американські, англійські, італійські, французькі тощо).