Якби я був харківським чиновником, відповідальним за монументи, то встановив би у цьому місті пам'ятник Дідові Морозу з вміщеною на постаменті інформацією про його харківське походження. Упевнений, що ця скульптура відразу ж стала б міською визначною пам'яткою, і як харків'яни, так і гості міста із задоволенням з нею б фотографувалися. Це вам все ж аж сам Дід Мороз, а не хухри-мухри. Втім, хоч Харків і не "батьківщина слонів", а й пам'ятник мамонтові я б в центрі міста поставив, бо далеко не кожен населений пункт, а тим більше такий великий, може похвалитися, що посеред нього відкопали мамонта (чи то пак його скелет). Та от хоча б у зоопарку поставив, адже зоопарк від місця знахідки тих мощів усього в лічених кроках. Так що такий монумент теж цілком тягнув би на звання неординарної пам'ятки. Незважаючи що пам'ятники мамонтам уже є в чотирьох країнах. Найперший із них, до речі, був установлений тисяча вісімсот сорок першого року в Україні, але не на Харківщині, а на сусідній Сумщині. У зв'язку зі знахідкою там мамонтового кістяка. Оскільки знайшов той скелет харків'янин, професор Харківського університету Іван Калиниченко, то не дивно, що покійний мамонт і опинився в Харкові, в колекції університету. А ініціатором і керівником установки першого в світі пам'ятника мамонтові був усе той же харківський професор. За вісімдесят чотири роки іншого мамонта відкопали вже безпосередньо в самому Харкові, практично в центрі міста, копаючи фундамент для будівництва Держпрому. Але йому пам'ятника, на жаль, до сих пір немає. Втім, тодішня харківська преса з приводу тієї знахідки зауважила, що це не перший, а вже третій кістяк мамонта, відкопаний на території Харкова. А тоді, треба зауважити, теріторія Харкова була значно меншою, ніж тепер.
– Думку про харківський пам'ятник мамонтові вже висловив твій персонаж Бізончик Солом'яний, – згадала Ліва півкуля, – у щосі сімнадцятому "Корчма "Під Рятівною Мухою"".
– Так, і я з ним згоден, – каже Автор.)
* * *
Ось так, стискаючи час захоплюючим базіканням, вони (не Автор зі своїми мозковими півкулями, а шофер скотовоза із пасажирами у доспіхах) переміщалися до Свіжегнійопольскої області.
Зрештою, чи то через те що в них вичерпалися факти, чи то стомившись вібрувати голосовими зв'язками, ворочати язиками й ворушити губами, замовкли, і водій вмикнув касетного магнітофона із записами російського блатного шансону.
Автор же скористається музичною паузою, аби дещо повідомити читачеві про героїв цього розділу:
Молодий лицар Остап Окрошколюб, повне ім'я якого Остап Вікторович Біленко, – двадцятидворічний кремезний хлопець, великогубий сіроокий блондин з маленьким гачкуватим, як совиний дзьоб, носом. У лицарі його було посвячено королем менше року тому – в грудні 1994-го. Їздить на коні Сигізмунді (ігреневої масті, тобто грива й хвіст – димчасті, а все решта – шоколадного кольору), названому так на честь Сигізмунда Першого, короля Угорщини та Чехії, імператора Священної Римської Імперії (XIV-XV століття). На гербі й щиті Окрошколюба – великий круглий чорний ґудзик із чотирма дірочками, у білому полі.
Зрілий граф Остап Електричка, повне ім'я якого Остап Філаретович Шустиков, – тридцятидев'ятирічний високий чоловік стрункої, навіть можна сказати худорлявої статури (чим нагадує легендарного Дон Кіхота), довговолосий темно-русявий бородань (втім, бороду постригає коротко, так що вона схожа на щітку). Лицар Напівкруглого Столу із тринадцятирічним стажем (у лицарі його було посвячено в 1982 році). В році 1989-му знешкодив банду угонщиків трамваїв, що за той подвиг король присвоїв йому титул барона. А в 1993-му йому було присвоєно титул графа за битву з хуліганом-велетнем. Їздить на коні Саладині (мишастої масті, тобто зі шкірою попелястого кольору), названому так на честь єгипетського султана Саладина (повне офіційне ім'я котрого ал-Малік ан-Насир Салах ад-Дін, а справжнє ім'я Юсуф ібн Айюб; XII століття). На гербі й щиті Електрички – білий сірник із коричневою голівкою, у червоному полі.
– Мені цікаво, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – звідки в Остапа Шустикова таке прізвисько? З Окрошколюбом усе зрозуміло: любить окрошку. Але чому – Електричка? Тим більше що у відсталій у науково-технічному аспекті Терентопії електричок немає, тільки паровози.
– Таке прізвисько приліпилося до Шустикова в юності, наприкінці шістдесятих років, – пояснює Автор. – Тоді в Терентопське королівство з Великого Світу (конкретніше – Совєтського Союзу) просочився естрадний шлягер – російська пісенька "Остання електричка" (музика Давида Тухманова, слова Михайла Ножкіна), з таким приспівом:
Опять от меня сбежала
Последняя электричка,
И я по шпалам, опять по шпалам
Иду домой по привычке.
– Ну, ясно: Шустиков постійно наспівував цю пісеньку, і за те друзяки прозвали його Електричкою, – метикує півкуля Ліва.
– Молодчинка, – оцінює кмітливість своєї Лівої мозкової півкулі Автор.
Автор нагадує, що Остапам для пошуків викраденого драконячого яйця й так званого яєчного шахрая, тобто організатора крадіжки того яйця, за жеребом дістався одинадцятий сектор королівства. Там вони сумлінно опитували жителів сіл, поки не зустріли, під'їжджаючи до селища Сортирославля, велику зграю фантастично жахливих і лютих чудовиськ, досі небачених, від яких змушені були кинутися навтьоки, і сховатися в старому млині, де три дні були заблоковані злісними монстрами, які раптом зникли при прибутті туди Лицаря Пивної Кружки та Річарда Левове Копито.
Не треба Остапам дорікати, мовляв, справжні лицарі повинні з небезпечними чудовиськами битися, а не тікати й боягузливо ховатися. Остапи не боягузи. Просто кількість цих чудовиськ, їхня кровожерна лють і величина гострих зубів та пазурів свідчили, що лицарі відразу загинуть на місці без усілякої користі, не встигнувши розпочати битву, навіть, не встигнувши змахнути мечами. Тому втеча була найрозумнішим у даній ситуації вчинком.
У безглуздій і марній загибелі немає героїзму. Якщо людина гине, рятуючи інших – так, це героїзм, це подвиг; а гинути свідомо ні за цапову душу – дурість. Божевільним, а не героєм, назвуть суб'єкта, котрий заради хвастощів – мовляв, подивіться, який я хоробрий – вистрибне на колію перед швидким потягом і, звичайно, буде миттєво умертвлений рухом багатотонного металу.
Письменник Максим Горький у своїй знаменитій "Пісні про Сокола" написав: "Безумству хоробрих співаємо ми пісню!" Але по правді сказати, найчастіше безумство хоробрих закінчується не піснею, а маршем. Похоронним. Або погребальним плачем. Або тишею. Або карканням бенкетуючих воронів чи звуками інших падложерів. Хоробрість – якість корисна й славна. Але БЕЗУМНА хоробрість – шлях до дурного самогубства. Безумності в чому б то не було, зокрема у хоробрості, в міру можливості бажано уникати. Розумна хоробрість переважніше безумної.
Якщо вже тобі надало народитися – ага, отаке втнути, – то будь ласкавий – живи. Мільярди мільярдів людських сперматозоїдів і яйцеклітин загинули, так і не ставши людьми, а ти, так би мовити, із зиготи вибився в люди, тож не ухиляйся від життя. Безглуздий добровільний відхід із життя – це зрада тих, кому ти дорогий; а також тих мільярдів одноклітинних кандидатів у люди, яким, на відміну від тебе, так і не довелося народитися; а також Вищої Сили, завдяки котрій виникло життя. Завжди пам'ятай: якщо ти з'явився на світ, то це означає, що ти потрібен Вищій Силі, потрібен Всесвіту, потрібен Людству! Потрібен, потрібен, навіть коли тобі здається, що ти не потрібен нікому. Потрібен, пам'ятай про це, і не відмовляйся від життя, тим більше якщо ця відмова нікого не рятує.
– Знову тебе занесло в пафос і моралізаторство, – буркнула Авторові його Ліва мозкова півкуля.
– Так, – погоджується Автор, – мене дійсно інколи заносить.
Багато хто з демагогів, аби додати переконливості і солідності своїм патяканням про щось, пришпандорюють до них якусь цитату з писань того чи іншого дуже давнього і авторитетного мудреця. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, закінчуючи свій монолог про хоробрість, теж ушкварює цей трюк – пристібає цитату:
Стародавній китайський мислитель Лао-Цзи у своїй книзі "Дао де Цзин" в сімдесят третьому висловлюванні написав: "Хоробрий, що рветься у бій, гине. Хоробрий, що не рветься у бій, житиме. Ці дві речі означають: одна користь, інша шкоду. Хто знає причини того, що небо ненавидить войовничих? Пояснити це важко і бездоганно мудрому".
А якийсь невідомий сміливець бовкнув: "Я не з тих, хто боягузливо рветься в баталію, я з тих, хто відважно знаходиться в тилу".
Але повернемося до Остапів.
Спілкування Остапів із Річардом Левове Копито й Лицарем Пивної Кружки – колегами по Напівкруглому Столу, котрих вони там, в одинадцятому секторі, ніяк не очікували побачити, – відкрило Окрошколюбу й Електричці, що, по-перше, страховиська, скоріше всього, були не реальними, а якоюсь маною, галюцинацією, навіюванням; а по-друге, що за розпорядженням Його Величності їм слід помінятися з Мгоцьком і Річардом секторами пошуків, тобто залишити цей одинадцятий сектор королівства, перебратися до сімнадцятого і продовжувати пошуки яйця і шахрая там.
(До речі, щодо обміну. Іноді люди кажуть: "Поміняв шило на мило", маючи на увазі, що обмін безглуздий та нісенітний. Напевно ті, хто таке саркастично промовляє, просто ніколи не намагалися намилитися шилом. Інакше вони повною мірою відчули б користь такого обміну. А всякий, хто намагався проштрикнути що-небудь шматком мила, назавжди засвоїв користь обміну мила на шило.)
І ось на попутній вантажівці-скотовозі Остапи приїхали до сімнадцятого сектору; у лісовий масив Оксамитової пущі, що в тім лісі то там то сям на галявинах або просіках розташовано села, хутори тощо; в регіон, де раніш займались пошуками Річард Левове Копито і Лицар Пивної Кружки.
– Висадіть нас, нас біля першого-ліпшого населеного, населеного пункту, пункту, – попросив граф Остап Електричка.
– Добре, – відповів шофер.
Вантажівка зупинилася біля села з дивною назвою Марсіанська Русь (втім, дивні назви – явище типове, як читач помітив, для терентопських населених пунктів; полюбляють жителі королівства щось творчо втнути, у тому числі й у даному аспекті), лицарі вийшли з кабіни, шофер підійнявся в кузов, відкрив задній борт і висунув звідти, начебто твердий прямокутний сірий довгий язик, дощатий трап, по якому Сигізмунд із Саладином зійшли з машини на ґрунт.