А тут, посеред дикої природи, без стін і запорів... Може відбутися пісня цапа (тобто він сказав "трагедія", але ж ти, безцінний читачу, можливо, знаєш, що давньогрецьке слово "трагедія" від початку й дослівно означало саме "пісня цапа"). Наприклад, перетворившись на вовка й вискочивши з людської одежини, він може забігти в снігове безлюддя й там на світанку знову стати людиною, голою на морозі. Усе, капут, крапка, кранти, кірдик, гаплик, каюк, карачун, амба, копець, триндець, летальний випадок – замерзне нахрін.
Або, наприклад, у нападі звірячого апетиту накинеться на свіже м'ясо, що ним визнає шофера або ще якусь зустрічну людину. Бо він не може контролювати й стримувати інстинкти хижака, на якого перетворюється. Загалом, біда, біда. Тепер от якраз той рідкісний випадок, коли в новорічну ніч місяць у повні. І скоро північ.
Коли попутник висловлював цю свою біду, шоферу, по-перше, згадався совєтський мультфільм, де підступний вовк із хижацькими намірами видавав себе за Діда Мороза, відповідно вбравшись; а по-друге, водій не на жарт злякався за своє життя. Отакої – опинитися в безлюднім місці сам на сам із зубастим і напевно голодним сильним хижаком.
Перше, що спало на думку Іванові Гигикалу в аспекті самозахисту, так це при початкових симптомах перетворення людини на звіра виштовхнути його з кабіни й зачинитися. Але тут же шофер зазначив, що цей план не ідеальний. По-перше, хтозна – може, перевертень-вовкулака настільки сильний, що в змозі зруйнувати кабіну автомобіля й дістатися водія. По-друге, якщо він навіть не руйнуватиме машини й не накидатиметься на шофера, а просто втече в морозне пустище, то там, перевернувшись знову на гомо сапієнса і втративши вовче хутро, загине від переохолодження. І це дуже шкода, адже людина він, як видно, непогана, і не винен, що в його організмі присутня така, так би мовити, патологія.
І тоді в мозку водія вилупився інший план. Він сказав так званому Дідові Морозу, що тому треба терміново заснути. Сплячі ж суб'єкти нікуди не пересуваються (якщо вони не сомнамбули) і нікого не кусають. Той буркнув, що спати йому зовсім не хочеться, і не бувало такого, щоб він при повному місяці спав, навпаки, саме тоді в нього безсоння від припливу звірячої бадьорості.
Шофер повідомив, що в нього завжди є під рукою дуже ефективне снодійне, бо водій автомобіля має добре виспатися під час відпочинку, щоб не задрімати під час роботи, тобто в дорозі за кермом, що смертельно небезпечно. Перевертню, мовляв, слід негайно випити дві пігулки, і він проспить усю ніч, не заподіявши шкоди ані собі, ані іншому.
Попутник погодився й, не зволікаючи, проковтнув той препарат, запивши теплою мінералкою із пляшки.
Хвилин за п'ять його стало хилити на сон, і він запитав у Івана, чи не знайдеться в того міцної мотузки. Шофер відповів, мовляв, так, є. Так званий Дід Мороз вирішив про всяк випадок переміститися з кабіни до кузова, і нехай там, мовляв, водій йому для більшої безпеки зв'яже кінцівки. Гигикало швиденько наламав соснових гілок у придорожньому бору, устелив ними дно кузова, аби попутникові спати не на твердих дошках, а на "матраці" із пружного лапнику, зверху розстелив килимка, зв'язав мотузкою руки й ноги пасажира (той відразу ж заснув), і, незважаючи що на попутникові тепла дідморозівська шуба, а холоднеча слабенька, градуси три нижче за нуль за Цельсієм, Іван турботливо накрив пасажира ще й товстою тілогрійкою. Після чого повернувся до кабіни й зачинився.
Коли годинник суміщенням стрілок показав опівночі, водій подумки привітав себе з настанням Нового – 1991 – Року й став тривожно прислухатися. Але – ні, жодних підозрілих звуків не було, із чого випливало, що вовк спокійно спить у кузові.
Коли прийшов світанок і, отже, вовк знову став людиною, Іван повернувся до кузова, і виявив там невеликий замет: поверх чорної тілогрійки снігопад дбайливо вкрив сплячого тілогрійкою білою. Водій змахнув сніг, розбуркав сонного попутника й розв'язав йому кінцівки. Той одразу перехрестився, подякувавши Господові, що ніч минула благополучно. І водієві сказав спасибі за снодійне.
За півтори години засніженою трасою їхав у напрямку Шмарклова трактор, узяв скотовоза на буксир, і дотягнув до міста, де Іван Гигикало та його попутник, побажавши один одному всього найліпшого в році, котрий щойно розпочався, розлучилися.
– Так ви бачили вовка, чи не бачили? – уточнював заінтригований лицар Остап Окрошколюб.
– Ні, він же лежав у кузові, накритий тілогрійкою, а я був у кабіні, – відповів шофер, – не міг я його побачить.
– Так може він, він і не перетворювався, не перетворювався на вовка, вовка? – висловив сумнів граф Остап Електричка.
Водій знизав плечима.
– Може, він взагалі не був перевертнем, а просто вас розіграв, – припустив Окрошколюб.
– Навіщо? Яка йому від цього користь? – засумнівався в такій версії шофер.
Молодий лицар відповів, що бувають такі диваки, котрих хлібом не годуй, а дай розіграти ближнього. Ні, не шахраї – ті обдурюють саме заради користі, – а цілковито безкорисливі жартівники, яким просто за насолоду навішати співрозмовникові локшини на вуха, переконати в тім, що не відповідає дійсності; наприклад, переконати, що він не той, хто є насправді.
– Ну, не знаю, – знову знизав плечима водій.
– От Методій Хламенко, комендант лицарського гуртожитку, де живемо й ми із дружиною, той дійсно перевертень-вовкулака, – додав Окрошколюб, – отут уже ніяких сумнівів. Я власними очима бачив коменданта у вигляді вовка. А той пасажир міг просто набрехати.
– Перевертні, перевертні бувають різні, різні, – говорив граф Остап Електричка. – Мені, мені, наприклад, приятель дитинства, дитинства, який тепер працює лікарем-проктологом, проктологом, розповів про дуже незвичайного перевертня, перевертня...
До цього лікаря, мовляв, якийсь пацієнт звернувся зі скаргою, що в ночі місяця у повні в нього бувають сильні запори й відчуття чужорідного тіла в прямій кишці. Проктолог через задній прохід обстежив його пряму кишку, виявив глиста й виколупнув його назовні. Черв'як здався спеціалісту не зовсім звичайним, і лікар залишив паразита для дослідження. Незабаром, у ніч повного місяця, доктор, що засидівся за північ у лабораторії, ненароком кинув оком на скляну посудину, де тримав того хробака, і обімлів: замість глиста в посудині був чималенький равлик. На світанку цей величенький черевоногий молюск із білою мушлею знову перевернувся на хробака-паразита без мушлі. Так проктолог відкрив, що то був не просто глист, а глист-перевертень. Істота, здатна під впливом повного місяця тимчасово перетворюватися з одного виду безхребетного організму на інший вид безхребетного ж організму.
– А я чув про людину-перевертня, що перевертається не на одну особину, а одночасно на двох, тобто роздвоюється, – повідомив Остап Окрошколюб.
Це, мовляв, чоловік середніх років, який опівночі місяця у повні перетворюється на дитину й діда, а на світанку дитинча й старигань з'єднуються й знову стають одним чоловіком середнього віку.
– Яких тільки чудес не буває! – подивувався шофер скотовоза й додав: – А я чув, що у Великому Світі теж водяться перевертні. Але якісь дивні. Котрі у час озвіріння вкриті не хутром, як-от наприклад вовкулаки, а міліцейськими погонами...
І так далі, і тому подібне...
(До речі, безцінний читачу, щодо Діда Мороза, не того офіціанта-перевертня, котрий в даному випадку виконував цю роль, а, так би мовити, "справжнього" Діда Мороза – персонажа совєтських та постсовєтських новорічних ялинок, то мало хто знає, що народився він у Харкові...
– Авжеж! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку, але таким саркастичним тоном, що це "авжеж" означає не "так", а "дуже сумніваюся". – У своєму квасному харківському патріотизмові ти, пане Авторе, схоже, докотився до тієї стадії, що маєш намір стверджувати, ніби Харків є, так би мовити, "батьківщиною слонів", тобто приписувати Харкову усі світові досягнення. На взірець того, як у творі Е.Т.А. Гофмана завдяки магії фей Крихітці Цахесу на прізвисько Цинобер приписувалися досягнення, до яких він насправді не мав відношення.
– Я не казатиму, що Харків є "батьківщиною слонів", хоча кістки мамонта й були знайдені в центрі цього міста, – заперечує Автор, – тобто не маю наміру приписувати Харкову чужих досягнень. Але й харківських досягнень нікому віддавати не бажаю. Якщо Дід Мороз справді народився у Харкові, тобто його, як персонажа совєтської новорічної ялинки, придумали харків'яни, то чому б про це не повідати читачеві.
– Авжеж! – знов вигукує Ліва тим же саркастичним тоном. – Совєтський Дід Мороз – це, так би мовити, аналог Морозка з російської народної казки, Мороза Івановича з однойменної казки Володимира Одоєвського, Мороза Червоного Носа з однойменної поеми Миколи Некрасова, Мороза з п'єси "Снігуронька" Олександра Островського, різдвяного святого Миколая або Санта-Клауса, ба навіть язичницьких богів зими. І Харків до народження цих персонажів не причетний.
– Я не заперечую, що перераховані зимові чудотворці можуть вважатися прототипами совєтського Діда Мороза. Але прототипи прототипами, а Дід Мороз як персонаж совєтської новорічної ялинки був придуманий саме у Харкові. Саме в цім місті він уперше з'явився публічно на першій у СССР новорічній ялинці (не на дереві, зрозуміло, а на святковому заході), що відбулася у грудні тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року, в першому і єдиному на той час Палаці Піонерів. А вже потім ці харківські винаходи – і новорічні ялинки (не дерева, а масові святкування), і Діди Морози, і палаци піонерів – розповсюдилися по всьому Совєтському Союзі. Ну, у Москві, сказати по правді, перша тамтешня ялинка з першим тамтешнім Дідом Морозом відбулася не набагато пізніше, ніж у Харкові, – на початку січня тисяча дев'ятсот тридцять шостого року, тобто відстала від харківської лише на лічені години. Але все ж це москвичі підхопили харківську ініціативу, а не навпаки. Отже Дід Мороз, як совєтський і постсовєтський новорічний персонаж, є породженням Харкова!
– Ну, якщо це дійсно так, – додає Ліва півкуля авторського мозку, – то мені це приємно, адже я, по правді сказати, теж в хорошому смислі патріот Харкова.
– І мені приємно, і я патріот, – підтакує півкуля Права.
– Таким чином, – підводить риску Автор, – не будучи "батьківщиною слонів", батьківщиною Діда Мороза Харків все ж є.