Крім того, є п'ять вільних однокімнатних приміщень.
Однокімнатні приміщення призначалися для парубків, а двокімнатні – для сімейних. Досвідчений комендант помітив, як хлопець поглядає на брюнетку, а вона – на нього, тому запропонував – двокімнатне, прикинувши, що якщо новий мешканець і холостяк, то вже не надовго.
У супроводі Методія Хламенка Мгобокбекбе з дівчатами піднялися ліфтом на третій поверх і оглянули порожню квартиру, яку зовсім недавно займав лицар Аркадій і його сім'я...
– Давненько ми не чули про лицаря Аркадія, – дуетом кажуть обидві мозкові півкулі Авторові. – Але ж саме з нього почалася вся ця історія. Недобре забувати персонажів, з яких заходився заварювати кашу, то пак – сюжет.
– Так, прийшов час згадати й про Аркадія, як я й обіцяв наприкінці сьомого щося, – погоджується Автор. – Тим більше, що це повернення до Аркадія є приводом для знайомства із ще одним різновидом жителів королівства. Тому в наступному щосі, двадцять дев'ятому, за назвою "Духи Шмокиконського замку", погомонимо знову про Аркадія...
ЩОСЬ ШОСТЕ. Монарх у короні з пластмаси
– ... Гадаєш, отак просто і побачиш короля?
Микола Гоголь, "Альфред".
– Ах, ваша величносте, хіба недостатньо того, що ми без усяких заслуг одержали від вас стільки благодіянь...
Карло Ґоцці, "Король-олень".
– Ах, ваша величносте! Яка ж нам благодать надсилається!
Грицько Основ'яненко, "Куп'янський самозванець".
17 вересня 1995 року.
Слово "король" походить від імені Карл. Як слова "цар", "кесар", "кайзер" – від прізвища Цезар. Карл Великий і Юлій Цезар були настільки помітними історичними особистостями, що ім'я одного й прізвище другого перетворилися на монархічні титули.
У середині дев'ятнадцятого століття якийсь жорикбуржець на ім'я Мстислав Скринька у своїй статті, опублікованій в столичній газеті "Доля з маком", виступив з ініціативою замінити в Терентопії титул короля на свій чисто терентопський монархічний титул, якого більше ніде немає. І нехай, як і у випадку зі словом "король", цей титул походить, мовляв, від імені. Наприклад, оскільки більшість королів у цій державі мали ім'я Жорик, то чому б не зробити це ім'я титулом. Нехай, мовляв, терентопські монархи називаються не королями, а жориками. Згідно з такою ідеєю майбутніх глав цієї країни кликали б, наприклад: жорик Сашка Другий, жорик Генка Перший, жорик Жорик Десятий і таке інше. А дружини монархів йменувалися б не королевами, а жорикевами. Ну й держава, відповідно, повинна називатися не королівством, а жориківством.
Але ця ідея не дістала підтримки, і монархів там продовжують називати королями, їхніх дружин королевами, а державу королівством.
Отже, як ми знаємо з попереднього щося, увечері сімнадцятого вересня в Королівський (а не Жориківський) замок в'їхав навантажений лицарем Аркадієм гіппомобіль, що його вів дракон.
Король Жорик Дев'ятий, дійсно, як і припустив стражник біля воріт, у цей час був зайнятий харчуванням любимців. У момент наближення Інокентія Карловича з намоченим вогнегасною піною Аркадієм, монарх шпурляв шматочки м'яса екземпляру, яким він особливо пишався: грифонові-альбіносові на кличку Мурзик. Грифон з апетитом клював яловичину гострим загнутим дзьобом, притискаючи пазурами волохатих лап, стовбурчив білі лебедині крила й вихляв довгим гнучким хвостом від задоволення, косячи червоними очима на благодійника.
Оскільки замок для короля був рідним домом, Жорик і одягнений був по-домашньому. На голові короля була зелена пластмасова корона й руда борода (втім, про бороду, напевно, вірніше сказати не "на голові", а " під головою", тому що бороди, як правило, ростуть униз, а не вгору), на ногах сині спортивні штани з білими лампасами й коричневі вельветові домашні капці, а торс Жорика Дев'ятого, прикритий позаду буденною червоно-чорною піжамною мантією, був упакований у кремову футболку, прикрашену зображенням співака Вадима Мулермана, який у 60-ті роки XX століття був суперзіркою совєтської естради.
– Ніколи не чув, щоб який-небудь король прикрашав себе портретом совєтського співака, – зауважує Права півкуля авторського мозку.
Справа в тому, пояснює Автор, що Жорик Дев'ятий в 1971 році почув занесену в королівство з Великого Світу грамплатівку з піснею "Кульгавий король" або "Король-переможець" (у неї дві назви) у виконанні Мулермана. Пісня й голос виконавця монархові сподобалися, і Жорик став діставати й інші його записи.
Цей терентопський монарх любив класичну музику, відвідував оперні спектаклі й симфонічні концерти. Але це не означає, що він був снобом, котрий нехтує легкою музикою. Ні, у нього був широкий спектр музичного смаку. Йому, крім класики, подобалися й джаз, і рок, і фолк і поп-музика та інше. Зрозуміло, йдеться про якісні зразки, а не про низькопробну халтуру, яка може бути в будь-якому напрямку, включно з академічним. Тому гарні естрадні пісні він слухав з не меншим задоволенням, ніж симфонії й ораторії.
Із численних пісень, проспіваних Мулерманом, терентопському владареві найбільше подобалися: "Є!", "Лада", "Налетіли раптом дощі", "Строгий капрал" (або "Як хороше бути генералом" – у цієї теж дві назви), "Чаклунство", "Ви дозволите з вами познайомитися", "Вітер з Місяця", "Гуцулочка" і згаданий "Король-переможець".
А довідавшись, що Вадим Мулерман був сусідом Терентопії, у тому смислі, що народився й виріс у Харкові, вчився співу в Харківській консерваторії й почав кар'єру з виступів на харківській естраді, терентопський король просочився ще більшою до нього симпатією. Це, крім іншого, виразилося в тому, що вінценосець зажадав носити футболку з портретом шановного співака. І, вручивши фотографію Мулермана терентопському художникові Християну Сантиметренку, який, крім іншого, займався розписом тканин у техніці батика, попросив відобразити вокаліста на одязі. І таки став носити футболку, що зазнала такої художньої обробки. (Ще в короля була аналогічна футболка з портретом іншої совєтської суперзірки родом з Харкова – Людмили Гурченко; до якої також на замовлення вінценосця художньо приклав руку Християн Сантиметренко).
Жорик Дев'ятий знав, що чотири роки тому, в 1991, Вадим Мулерман емігрував з Росії до США (інформації про співака королю на його прохання повідомляли, крім іншого, терентопські розвідники, що працюють у Великому Світі), але, звичайно, не знав і не міг знати, тому що не був ясновидцем, що за дев'ять років, в 2004-ому, шановний співак повернеться жити в рідний Харків, де буде засновником і керівником місцевого молодіжного Театру Пісні й радником мера з питань культури...
Що ж до зеленого вінця, котрий прикрашав королівську голову, то цей головний убір був вирізаний власноручно Жориком Дев'ятим із пластмасового цебра. Справа в тому, що справжня корона, якою коронувалися терентопські королі, була виготовлена із золота й дорогоцінних каменів, тому вона незручна для постійного носіння – важка й холодна. Взагалі-то монархи Великого Світу не носять постійно корон, надягають їх короткочасно тільки із приводу особливо врочистих заходів. Можливо, у давнину у Великому Світі монархи носили металеві корони постійно, ніби капелюхи. "Бо в ті часи королі зберігали свої корони на голові, а не в Тауері", як написав Чарльз Діккенс у своєму творі "Посмертні записки Піквікського клубу", що той твір Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга вважає іронічним епосом. Проте в останні сторіччя, включно із сьогоденням, у нашому світі немає такої практики. Але, на думку терентопців, без корони монарх, як ніс без ніздрів. І от у Терентопському королівстві ще із часів Мирополка Романтика склалася традиція: король має усюди й завжди на публіці бути в короні. Це, мовляв, прояв поваги до народу, якому подобаються корони. Лише вдома в колі сім'ї монархові дозволялося бути, так би мовити, босоголовим. Король Жорик Дев'ятий виявив кмітливість і виготовив легку пластмасову корону для щоденного буденного носіння (діставши від дружини докір за зіпсоване цебро, яке, за її словами, було майже як нове й могло ще послужити в господарстві), а справжню золоту, важку й незручну, надягав тільки в особливо врочистих випадках. І це його, так би мовити, новаторство припало народу до душі. От, мовляв, який у нас король: простий, демократичний безсрібник; навіть буденна корона в нього найдешевша, яку кожний може собі зварганити. Корона в нього, щоправда, вийшла кривувата, несиметрична, оскільки він не був професійним різьбярем по пластмасі. Але для буднів і так зійде, вирішив він.
– Гляньте-но, Ваша Величносте, – сказав королю сивовусий чоловік у робочому комбінезоні, що тримав у руках тазик з м'ясом (це був той самий служитель зоопарку, який просльозився після ганебної кончини занепалого дракона Грицька).
Король глянув і зіницям своїм не повірив – до нього наближався справжній дракон! І не просто дракон, а той самий, якого Жорик Дев'ятий неодноразово бачив з королівської ложі в Стайні Опери та Балету. Якщо врахувати, що, крім п'янички Грицька, дракони до Королівського замку ніколи не навідувалися, було чому здивуватися. Тим більше, що слідом за драконом рухалося ще щось незрозуміло-металево-пінисте. Що й кашляє до того ж. Монарх, не зводячи очей з нежданого прибульця, жбурнув останній шматок у вольєр Мурзика й витер пальці рушником, що висів на плечі сивовусого.
Дракон переміщав себе дуже обережно, тому що якийсь цікавий павич нав'язливо крутився під ногами, ризикуючи бути затоптаним. Цей павич, треба сказати, будучи мазунчиком короля, користувався привілеєм не сидіти в клітці або вольєрі, як інші мешканці звіринцю, а вільно розгулювати по території всього замку. Зосередивши всю увагу на цьому безрозсудному птахові, Інокентій Карлович не міг роздивитися вміст навколишніх кліток і вольєрів, у той час, як увесь зоопарк витріщався на нього.
– Несподіваний гість, несподіваний! – почув крилатий екскурсовод, занурений у ступання повз павича.
Завмерши й піднявши очі від нахабного птаха, дракон виявив, що стоїть біля вольєра грифонів просто перед королем.
– Ой, Ваша Величносте, я той...