І це робиться так швидко, що рибка не встигає задихнутися без води. Розфарбувавши рибок, торговець доставляє їх на пташиний ринок і продає за цінами більш високим, чим коштують звичайні рибки цього виду. Ну, знавці на кшталт мене, звичайно, відразу розкусять обман і не попадуться на цю вудку. Але на пташиному ринку завжди повно простаків, що не мають досвіду, на яких цей обман і розрахований...
Що ж до грифонів, то я теж знаю одну історію. Років сто або більш тому один алхімік на імення Сидір Гольденхрін, що жив чи то в Замийську-на-Замийці, чи то в іншому місті, вирішив створити еліксир, що є універсальною протиотрутою, тобто засіб, що анулює дію будь-яких отрут. Із прадавніх книг він довідався, що отрути втрачають свої отруйні властивості, будучи налитими в кубок, виготовлений з пазура грифона. Алхімік із цього зробив висновок, що в пазурі грифона присутні особливі речовини, що вступають у хімічну реакцію з будь-якими отрутами, у результаті чого отрути перестають бути отрутами. Правда Сидір засумнівався в тому, що з пазура грифона можна виготовити кубок, як з рога бика: пазурі в грифона занадто малі для цього, з них хіба тільки наперстки можна виточувати. А може, у книгах йшлося не про звичайних грифонів, а про якихось особливих гігантських, яких у Терентопії немає. Причому в книгах говорилося, що такий кубок повинен бути з пазура, який грифон віддав добровільно, а не добутого за допомогою насильства. Коротше кажучи, алхімік Сидір Гольденхрін зав'язав дружбу з мовлячим грифоном Гризунофаговим. Грифон Гризунофагов, звичайно, не захотів би, щоб йому виривали або відрізали пазур, та цього, на думку алхіміка, і не було потрібно, а погодився, щоб Гольденхрін трішки обробив його пазурі напилком і забрав кістяну тирсу. Цієї тирси, на думку алхіміка, було цілком достатньо для виготовлення еліксиру.
Із цього порошку й інших інгредієнтів, які повинні були, за розрахунками Сидора, підсилити протиотрутні властивості, алхімік створив експериментальний засіб, який став випробовувати на піддослідних пацюках і кроликах: давав їм різні отрути й цю свою протиотруту. Протиотрута тварин не рятувала, вони незмінно подихали від отрут. Зрештою, Сидір Гольденхрін дійшов висновку, що інформація в прадавніх книгах про такі властивості пазурів грифонів не відповідає дійсності. Одним словом, еліксиру-протиотрути цей алхімік так і не створив, зате виявилося, що винайдений ним препарат є прекрасним проносним. І він це проносне навіть запатентував! Втім, широкого поширення це проносне не дістало, напевно тому, що не змогло конкурувати з іншими проносними, типу пургену або касторки, тому що для інших проносних не було потрібно таких рідкісних інгредієнтів, як пазурі грифонів. Я вичитав усе це в газеті "Доля з маком".
Варвара. До речі, Романе, ти ж знаєш пісню про грифона...
Роман. Так, якби була гітара...
Фелікс. Гітара є! Деякі мисливці полюбляють після полювання біля багаття потренькати на гітарі та поспівати бардівських пісень, тому ми тримаємо в мисливському будиночку цей інструмент. Зараз принесу... От вона, тримайте.
Роман. А ну-бо... (Звуки струн). Трохи розстроєна. Підтягну струни... Так... Ага... От тепер добре. Отже – "Балада про механічного грифона". (Співає під акомпанемент гітари):
В баладі буде троє персонажів,
і кожний в ній свою зіграє роль;
перераховую от: дівчина Наташа,
механік Костя та лихий король.
Лихий король таку річ вирішив придбати,
не мають що інакші королі,
щоб хвастати та себе вихваляти:
у мене раритети немалі!
Яку ж отримати собі конкретно штуку,
про те йому наснився дивний сон;
і він сказав: хочу, мені щоб в руки
потрапив металевий-от грифон;
щоб був, мовляв, з металу цей звірюга,
та рухався неначе він живий...
Механік Костя званий був до круга
монарха; і сказав той: "Споряди
мені це механічне гарне диво:
грифона-робота". І каже Костя: "Так,
зварганить можна. Заплати красиво,
бо працювать не буду на дурняк.
Грошей прошу я, значить, за роботу
сто тисяч, а за менше – не візьмусь:
складна робота". Королю-підлоті
платити не до шмиги. Той ще гусь.
Довідався: у Кості є кохана –
вродливця Наташа, і любов
між ними, і за неї, незрівняну,
він ладен і свою віддати кров...
Дівицю цю, без всяких аргументів,
що ждала Костю поблизу вікна,
схопили королівські враз агенти...
І в вежі замку хована вона.
Дізнався Костя потім про недолю:
Наташу викрадено, плаче її мать;
щоб викупить заручницю з неволі,
сто тисяч треба лиходіям дать.
Сказав механіку король: "Проблему вашу
готов рішити я – нема мене добріш:
я сам-от викуплю заручницю Наташу,
а ти грифона споруди скоріш.
І будемо тоді з тобою квиті".
Та втямив Костя: на лжеці вінець!
Сказавши: "Згодний!", рушив працьовито,
готуючи монархові кінець.
Король же надзирателя приставив
механікові: пильно ту вартуй
роботу над грифоном із металу,
і повсякдень про те мені звітуй.
Тож підглядав один, трудився другий:
писав, клепав, варив, гвинтив, кував,
і бризкав піт, не покладав він руки...
Король ті звіти слухав – і чекав...
Коротше кажучи, грифона він зварганив –
вродливець із металу, як живий.
Він рухає вухами та ногами,
хвостом, крильми, і дзьобом голови.
Та змайстрував наш Костянтин солдата:
був створений грифон той для боїв!
У його грудях міститься гармата!
Будь-котрих може він розбити ворогів!
Механік осідлав оту машину,
натиснув важіль; та як воїн-спец
враз дзьобнула наглядача у тім'я,
і той упав, і став миттєво мрець.
Керуючи крилатим механізмом,
наш Костя полетів, немов орля.
З висот ландшафти оглядів, донизу
знову кинувся – до замку короля.
І в апартаментах монарха збивши вікна,
грифон залізний усередині вже був
кімнатин королівських; тільки пискнув
настраханий володар і здриґнув,
і кликнув стражу. Та його сторожу
нещадно механізм придав землі.
І королю тоді слова ворожі
сказав наш Костя: "Швидко, не юли,
негайно говори, мою Наташу
ховаєш де? Інакше мій метал
тебе подзьоба". – "В тій високій башті", –
розкрив брехун слізьми свою печаль.
І Костя на грифоні прямо к башті
спурхнув, і через ґрати там він вздрів
свою кохану та омріяну Наташу,
і важелем наказ грифону звів:
грифон кігтями оті ґрати видер.
Наташа к Кості із віконця – ох! –
скакнула на грифона, і гармидер
отак скінчився, бо грифон обох
поніс на південь, далі від корони...
Король від струсу враз дістав інфаркт.
І помер він. А спадкоємця трону
лише порадував оцей-от славний факт.
Не знаю, правда або тільки слухи:
наступник Костю і нагородив...
Механік Костя – золотії руки –
з Наташей жив, грифон же їм служив.
Кінець балади. Вірю я та знаю:
добро сильніше зла, це джерело звитяг!
Закінчую співати й всім бажаю,
щоб було так завжди, завжди отак!
Ростислав. Браво! Гарна пісенька!
Леонід. Ви, Романе, перепишіть мені, будь ласка, слова та акорди. Я теж вивчу й буду співати.
Фелікс. Але в цій пісні грифон прекрасно літає, та ще з пасажирами на спині, хоча справжні грифони, як уже говорилося...
Роман. Ну, тут-от це виправдано: грифон-то був не справжнім, а крилатою машиною, на зразок літака або гвинтокрила.
Вільгельм. А я читав роман російського письменника Олександра Хомича Вельтмана "Предки Калімероса. Александр Филипович Македонський". Так там головний герой – якийсь молдавський листоноша – теж робить подорожі верхи на грифонові, точніше не на грифонові, а на гіппогрифі. Подорожі в часі, ну й у просторі теж. Як відомо, гіппогриф відрізняється від грифона тулубом: у грифона тулуб схожий на тулуби великих котячих, а в гіппогрифа – на тулуб коня... Ну й ноги із хвостами теж. А що каже про гіппогрифів наша наука? Запитую вас, Романе і Варваро, як фахівців.
Варвара. Наша наука каже, що, на відміну від грифонів, гіппогрифів не існує й ніколи не існувало, їх придумали автори приблизно пів тисячоліття тому.
Фелікс. А я теж хочу розповісти історію про грифона, хоча сам я сумніваюся в її правдивості. Це мисливська байка, яку повідав старий мисливець Айвенго Родіонович Хохолзон-Бульбашка. От і мої колеги його теж знають...
Едуард. Так, Родіонович – особистість серед мисливців відома.
Наум. А, це, напевно, та, де про бляшанку...
Фелікс. Так, саме цю історію. Родіонович розповідав, що одного разу він із приятелем пішов полювати на грифона. Бродили вони отут лісом, бродили, але ніяких слідів грифона не виявили. Витратили багато часу, але жодного разу так і не стрельнули зі своїх рушниць. Прийшов час вертатися. "Недобре так іти, не зробивши жодного пострілу, – сказав Родіонович. – Давай хоч у яку-небудь мішень вцілимо. Ну, підкинь хоч от цю бляшанку, з якої ми з'їли шпроти, а я спробую в неї влучити на лету". Приятель зажбурнув ту банку як міг вище, а Родіонович скинув рушницю й торохнув. Промазав. У цю мить трапився сильний порив вітру, який цю порожню бляшанку відніс кудись далеко в зарості. Екологічна етика не дозволяє засмічувати ліс подібним сміттям, тому обоє мисливці пішли шукати ту консервну банку. Цілу годину шукали, чортихаючись, і нарешті знайшли. Причому гострий зазубрений край відігнутої кришки був забруднений кров'ю. І на землі були плями крові й сліди грифона. Мисливці забрали банку, і пішли тими кривавими слідами. Довго йшли й, нарешті, знайшли здохлого грифона в калюжі крові. Виявилося, що в той час, коли мисливці полювали на банку, за ними із заростей спостерігав, причаївшись, грифон; віднесена вітром бляшанка улучила прямо в того грифона й гострим краєм перерізала йому життєво важливу артерію. У результаті чого він сплив кров'ю. От така байка, у правдивості якої, повторюю, я сумніваюся.
Едуард. А нас одного разу, от з Уляном і ще одним мисливцем, Сергієм фон Гесассом, грифони буквально врятували від смерті. І це не мисливська байка, а чиста правда. Пам'ятаєш, Уляне?
Улян. Так, таке важко забути.