Але Цвях добре виконав свій професійний обов'язок, вилучивши з пам'яті принцеси той страшний епізод і вклавши в її голову інші, безтурботні спогади, тому зовнішність цього парубка в картатій сорочці нічого їй не нагадала.
– Знайомся, подружко, з новим іміджем старого друга, – сказала їй Естер після вітання. – Знаєш, хто цей усміхнений тип, який так безцеремонно тебе розглядає? Це ж наш Мгобокбекбе!
– Здраствуй, Зіночко. Ти приголомшена, але це правда, – я той, кого ти звикла бачити пивним кухлем. Приємно побачити тебе людськими очима.
Нехай тебе не дивує, безцінний читачу, що Мгобокбекбе звернувся до дочки глави держави так запросто, без церемоній, запанібратськи на "ти", без "Вашої Високості". Адже вони були друзями вже дев'ять років.
– Ну ніхріна собі! – сказала принцеса. – Я й не підозрювала, що магія досягла такого прогресу, що вже людей роблять із кухлів. Так, дивишся, і пологові будинки не будуть потрібні – люди народжуватимуться з посуду. Ой, вибач, Мгобокбекбе, що я не поздоровалась. Добрий вечір. Просто я дико вражена цим дивом.
Естер з новою людиною навперебій стали пояснювати подружці, що чудо було зроблено не методом перетворення скла на плоть, а методом переселення душі зі скла в копію іншої людини. Показали той самий скляний келих, у якому зародилася й жила всі ці роки душа Мгобокбекбе; келих, який тепер був банальною посудиною для пива, що не відрізняється від сотень інших. Повідомили, що в той же дощовий вечір, коли Зіночка заходила сюди останнього разу, неподалік розстався з життям син Мойши Роженкранца, тіло якого й послужило прототипом для нового тіла Мгобокбекбе.
– Коли Грошенятко заволав: "Людину вбили!", я так злякалася! – розповідала Естер. – Не минуло, мабуть, і години, як ти вийшла з корчми, і раптом – повідомлення, що когось убили. Я подумала: а раптом – тебе! Потім з'ясувалося, що Грошенятко погарячкував. Міліція незабаром визначила, що нікого ніхто не вбивав, а просто бандит сп'яну довбанувся головою об цеглину й – капут.
Відразу принцеса довідалася й про те, що Мгобокбекбе вже має дві задокументовані вищі освіти: історик і філолог, а крім того він – лицар Напівкруглого Столу.
– До речі, дівчата, ви не повірите, але мене дотепер ніхто не поцілував із цього приводу, – натякнув свіжий лицар, і відразу обидві студентки-першокурсниці виправили цей недогляд, прикрасивши губною помадою обидві щоки друга.
– Між іншим, у мене після того дощового вечора теж трапилось дещо на кшталт чуда. Ну, чудо – не чудо, а щось незрозуміле, – похвасталася коронована блондинка. (Слово "коронована", безцінний читачу, не треба розуміти буквально. Зіночка ходила без корони. Тобто в неї, як і в старшої сестри Зінулі, була маленька декоративна корона. Але надягала вона її тільки із приводу публічних офіційних особливо врочистих заходів.) – Отже, вийшла я тоді з корчми, розкрила свою рожеву парасольку й пішла до замку. На вулиці нікого не було. Прийшла, відкрила ключем двері своєї кімнати, увійшла, запалила світло, зняла куртку, розтопила камін, поставила біля нього парасольку, щоби сушилася, переодяглася в домашнє, узяла книгу з тумбочки й заповзялася читати. Ось отут починається незрозуміле. По-перше, – звідки узялася ця книга? Це був пошарпаний рукописний том – старотерентопський переклад давньоірландського трактату з магії друїдів. У мене не було такої книги. Питання: як же вона потрапила в мою кімнату, якщо кімната була закрита, а ключ – у мене? По-друге, я ніколи не цікавилася магією, тим більше – магією прадавніх ірландців, а тут раптом заходилася читати цю спецлітературу із захватом, начебто це був захоплюючий роман. Хоч я й знаю старотерентопську мову, але цей рукопис був напханий специфічними магічними термінами, мені невідомими, так що я практично нічого не розуміла, але однаково тупо читала ці незрозумілі фрази години дві й не могла відірватися. І тільки після цього завела будильник, почистила зуби і так далі, а потім лягла спати. Ранком розбудили батьки, і виявилося, що я проспала. Але хоч я й збиралася до університету у поспіху, все-таки встигнула помітити, що рукопису там, де я його поклала, уже немає. Після повернення з університету стала його шукати із цікавості, та так і не знайшла. Ніхто із придворних його не бачив, у нашій бібліотеці його немає й ніколи не було. Просто містика якась! І крім того, парасолька пропала. Увечері поставила сушитися, а ранком її не було. Так дотепер і не знаю, куди вона зникла. Довелося нову купити. Так що й у мене, як бачите, трапляються маленькі чудеса.
(Парасолька, безцінний читачу, була зламана Бандюгою відразу ж, як тільки принцеса спробувала нею захищатися. Ранком двірник, що прибирав вулицю, викинув у сміттєвий контейнер брудну порвану рожеву ганчірку з покрученими металевими ребрами. Ґвалтівник відшпурнув цю річ досить далеко від підворіття, тому міліціонери її не бачили.)
Потім Зіночка розповіла, як вона з іншими студентами фольклорного факультету університету їздила по селах у пошуках народних пісень, казок і інших добутків усної літератури. Але все, що вони чули від народних співаків і розповідачів казок, уже було відоме й записане ще сто років тому.
– Так, фольклор центральних районів королівства добре вивчений, тут важко знайти щось нове, вірніше – старе, але невивчене, – сказав Мгобокбекбе. – Шукати треба в глибинці, подалі від центру, ближче до Окраїнних Земель.
– За десять днів нашого спілкування із сільським народом лише один раз попалося те, що не записане у фольклорних збірниках, – продовжила дочка короля. – Один моторний дідок наспівав під гармошку чотири десятки смішних частівок.
– Ти їх пам'ятаєш? Проспівай, – попросила Естер.
– Пам'ятаю, але вони не дуже пристойні, з ненормативною лексикою, – відповіла Зіночка.
– Нічого. Ми троє – люди дорослі, а з пісні слова не викинеш, – наполягала дочка корчмаря.
І прекрасна принцеса, злегка зашарівшись від зніяковіння, проспівала матірні частівки. Вони дійсно були смішними, і Естер із Мгобокбекбе щиро реготнули.
Потім свіжий лицар зізнався, що він має намір переселитися з корчми до лицарського гуртожитку. Він, звичайно, любить Гільденштернів, але у власній окремій квартирі людина почувається впевненіше, вільніше, чим у квартирі інших людей, нехай навіть і любимих.
– Я тепер дорослий чоловік, а дорослому чоловікові належить мати свою квартиру, хоча б у гуртожитку, а не жити в приймах на чужій житлоплощі.
– А якщо ти передумаєш бути лицарем? – запитала Естер.
– Мені пропонують роботу в університеті. Там теж є гуртожиток. Що стосується лицарського – то він усього в десятьох хвилинах ходьби звідси й у п'ятьох хвилинах – від Королівського замку, так що зможемо бачитися часто, поки я в Жорикбурзі. До речі, я хочу просто зараз піти туди й познайомитися із цією житлоплощею.
– Чур, ми з тобою, – попросила Естер.
– Схвалюю, – погодилася нова людина.
Вони втрьох спустилися сходами з другого поверху й вивергнулися на вулицю.
Виходячи з корчми, Мгобокбекбе обернувся до принцеси й, як би продовжуючи розмову, вимовив:
– От ти, Зіночко, кажеш: хлюмсики. І...
– Хлюмсики? Які хлюмсики? Я ні про яких хлюмсиків не говорила, – перебила його дочка короля.
– Ти згадала про хлюмсиків, – нагадав хлопець.
– Ні про яких хлюмсиків я не згадувала, Мгобокбекбе. Тобі почулося.
– Згадувала, Зіночко.
– Та ні ж.
– У мене свідок є. Скажи, Естере, ти чула, як Зіночка вимовила: "Хлюмсики? Які хлюмсики? Я ні про яких хлюмсиків не говорила"?
– Чула, – підтвердила дочка корчмаря.
– От бачиш, Зіночко, і Естер чула, як ти згадала про хлюмсиків, – наполягав Мгобокбекбе.
– Я сказала це вже після того, як ти сказав: "От ти, Зіночко, кажеш: хлюмсики", – сперечалася принцеса.
– Ну після чи не після, а – сказала. А я передбачив, що ти зараз заговориш про хлюмсиків, і, випередивши тебе, вимовив: "От ти, Зіночко, кажеш: хлюмсики", – із серйозним видом морочила голову нова людина.
– Я не збиралася говорити ні про яких хлюмсиків. Я взагалі не знаю, що таке хлюмсики. Уперше чую, – виправдовувалася блондинка.
– Як?!! Ти не знаєш, що таке – хлюмсики?!! – здивувався хлопець, зупинившись і вилупивши на принцесу здивовані очі. Здивувався так, ніби вона сказала, що не знає що таке ніс і вперше про ніс чує.
– Не знаю, – зніяковівши, прошептала дочка короля.
– Ти?!! Не знаєш?!! Що таке – хлюмсики?!! Не може бути!!! – Здавалося, Мгобокбекбе був приголомшений цим її незнанням. Він дивився на Зіночку, високо задерши брови, здивовано роззявивши рота і остовпівши посередині тротуару.
– Ну не знаю, – згоряючи від сорому, белькотала принцеса. – А що це таке?
– Де? – перепитав хлопець.
– Хлюмсики.
– Поняття не маю, – спокійно відповіла нова людина, як ні в чому не бувало продовживши рух до гуртожитку. – Я сам уперше почув це слово тільки-но, коли його проговорював.
– Черговий розіграш, – розсміялася Естер. – Чарівники вклали в Мгобокбекбе звичку до розіграшів, і тепер він усім морочить голову своїми приколами. От і тобі.
– У мене це виходить автоматично, поза мого бажання, – сказав хлопець. – Так я запрограмований магією.
(Тут Автор, забігаючи вперед, зауважує, що і згодом, аж до 8 жовтня, Лицар Пивної Кружки буде при спілкуванні з іншими людьми мимоволі, піддаючись впливу вкладеного в нього Глібом Цвяхом навіювання, утинати розіграші. Самому йому вони будуть не до душі, оскільки, на його смак, примітивні і безглузді, але втриматися від них він не зможе в силу впливу навіювання. Автор надалі не згадуватиме про його нові мимовільні розіграші для економії місця в своїх писаннях, але читач може мати на увазі, що це відбувалося кожного разу аж до, повторює Автор, 8 жовтня.)
От так веселячись, вони дотупали швидко до лицарського гуртожитку. Там новий лицар пред'явив комендантові гуртожитку лицарське посвідчення.
– Знаю-знаю, мені Його Величність про вас уже телефонував, – сказав сивобровий Методій Хламенко, мигцем зирнувши на підпис государя й знову піднявши погляд на хлопця й двох дівчат – блондинку й брюнетку. У блондинці він упізнав молодшу принцесу, а в брюнетці – красуню з корчми "Під Рятівною Мухою". – Як раз днями звільнилася двокімнатна квартира номер триста три – барон Аркадій із сім'єю переїхали до Шмокиконського замку, – так що можете займати її.