— Це Крим, доню. Тут якщо дощ — то як із відра. Такий собі нічний душ для степу. Нічого, пройде. Ранок буде ясний.
— Але ж у нас тут вода капає, — Любаша кивнула на пляму, що вже розповзалася матрацом.
Тато підвівся, взяв з підлоги стару ганчірку і поклав просто під краплю, що ритмічно падала з даху. Перетягнув матрац ближче до себе.
— Будемо ночувати під музику дощу. Своєрідна колискова, — посміхнувся він.
Вони сіли разом на його матрац, притулившись один до одного. Умка вмостилася між ними, її маленьке тіло тремтіло, вслухаючись у гримлячий простір.
— Ти не боїшся? — запитав тато.
— Ні, — знизала плечима Любаша, дивлячись на сріблясті нитки дощу, що стікали по вікну. — Це як у фільмі. Або… як перед пригодою. Це ж наш перший справжній кримський дощ!
— Так, доню, тут зливи такі — сильні, але швидкі. Пронесуться за ніч, і завтра буде прекрасна погода. Спи, доню.
І вже за кілька хвилин, під акомпанемент ритмічного кап-кап, що змішувався з віддаленим гуркотом грому, Любаша, притискаючись до теплого боку Умки, знову заснула — ніби зовсім поруч чекала пригода, що мала розпочатися просто зранку.
Вранці сонце увірвалося у вагончик веселим, яскравим сяйвом. В повітрі витав свіжий, озоновий запах після дощу. Батька вже не було — на його матраці лежала записка:
"Я пішов на роботу. Піди поснідай. Далеко не ходи. Зустрінемося о 13.00 в їдальні. Тато"
Надягнувши купальник і шорти поверх нього, Любаша з Умкою вийшли на вулицю. Після ранкових процедур біля літнього душу, де вода була ще бадьоро-прохолодною, вона зайшла на кухню, де тітка Клава чистила картоплю для обіду.
— Доброго ранку, принцесо! Зайди, візьми там тарілку з кашею та какао, он, на столику біля вікна. А під серветкою булка з маслом тебе чекає!
Тепла каша здалася найсмачнішою на світі. Тітка Клава привітно покликала Умку:
— Іди сюди, собачко, і тобі каші дам, а то голодна сидиш!
Умка з таким апетитом їла кашу, пританцьовуючи маленькими лапками, що Любаша засміялася.
Вийшовши за ворота бази, Любаша одразу відчула, як ноги небезпечно роз'їжджаються на слизькій жовто-бурій глині — наслідки нічної грози. Обережно, переступаючи з камінчика на камінчик, вона дійшла до траси, перейшла її і ось він — безмежний золотий пісок та синє море.
Вона зняла шльопанці, відчуваючи приємне тепло розігрітого сонцем піску. Умка радісно загавкала, крутячись навколо, і Любаша, забувши про все, побігла до самої води. Вода була спочатку прохолодною, але такою приємною, що відразу огортала тіло. За хвилину вона вже пірнала і плавала на спині й на животі, аж поки пальці не зморщилися, як від довгої ванни.
Вийшовши з води, вона сіла на бетонний стовп, що стирчав із піску — можливо, залишки старого пірсу. Пляж вже жив своїм літнім життям. Торговці повільно ходили вздовж берега, і до Любаші долинали їхні вигуки: "Кукурудза гаряча!", "Самса, пахлава!", "Холодний квас!" Вона проводжала їх очима, гріючись на сонці, поки одна пропозиція не перемогла всі інші — морозиво.
Купивши "Пломбір" з хрусткою вафелькою, Любаша стала біля невеликого павільйону, де продавали квитки на катер. І в цей момент до неї підійшла дівчинка, яка кульгала на одну ногу.
— Привіт! Що з тобою?
— Привіт… Та… мушля мене порізала. Я платком замотала, але треба якось дійти додому… а воно болить.
— А ти далеко живеш?
— Та ні. Хвилин п'ять, он ті одноповерхові будиночки, — дівчинка махнула рукою.
— Давай я тобі допоможу? — запропонувала Любаша, простягаючи руку.
— А ти можеш?
— Так, звичайно!
Любаша взяла дівчинку за талію і вони, повільно ступаючи по розпеченому піску, а потім по слизькій глині, пішли в бік одноповерхових будинків.
— Я Світланка, — тихо сказала дівчинка.
— А я Любаша.
Вони дійшли до зелених, трохи потріскалих від часу дерев'яних воріт, густо обвитих виноградом, що вже хизувався першими маленькими гронами. Будинок за ними був одноповерховий, білений, і буквально потопав у квітах. Любаша розглядала їх із захопленням: високі мальви всіх відтінків рожевого, ніжна гіпсофіла, і — найдивніша — величезна, схожа на дзвін, біла квітка дурману, що висіла з гілок, випромінюючи солодкуватий, майже п'янкий аромат.
З дому вийшла вродлива жінка з чорним волоссям, зібраним у пучок.
— Донечко, що сталося?
— Я ногу поранила об мушлю на пляжі.
— Ну нічого, зараз промиємо і йодом змастимо. А що це з тобою за дівчинка?
— Це моя подруга Любаша, — гордо сказала Світланка.
Жінку звали Наталія. Поки вона промивала Світланчину рану, розповідала Любаші про Приморське. Любаша розглядала білу стіну будинку — пористу, наче губка.
— Бачиш, з чого складена? — Наталія постукала по ній. — Черепашник. Камінь з моря. Він дихає — влітку в ньому прохолодно, взимку тепло. Тому й вікна роблять маленькі та фарбують у зелений, щоб сонце не випалювало. І виноград обов'язково — і тінь, і ягоди, і просто гарно.
Любаша подивилась навколо. Вузькі вулички, дворики з персиками й інжиром, велосипеди біля парканів, білизна на вітрі. "У нас тут все просто, по-своєму. Без зайвого, але з душею", — сказала Наталія, і Любаша відчула, що це правда.
— Я дуже рада, що ви подружилися, — посміхнулася Наталія, закінчуючи перев'язувати Світланчину ногу. — Заходь до нас, як тільки захочеться. Завжди раді гостям.
Любаша відчула, як її серце наповнилося теплом. Це була не просто нова знайома — а, можливо, справжня подруга, яка жила в цьому дивовижному, старовинному Криму. І тепер вона знала, що в цьому новому світі у неї є не тільки тато, Умка та таємниці моря, але й нові друзі.
Розділ 6. МІДІЇ
З веселим настроєм і ще трохи вологим волоссям від ранкового купання Любаша поверталась на базу. У руках вона несла кілька дрібних, але ідеально круглих мушель, знайдених на березі.
На території бази батько, дядя Микола і ще двоє чоловіків у робочих комбінезонах щось жваво обговорювали, показуючи в бік майбутніх металевих конструкцій і заглядаючи у великі пожмакані креслення. Побачивши доньку, батько вийшов їй назустріч з широкою усмішкою. Умка, поки носилася по піску, із білосніжної перетворилася на плямисту сіреньку "хмару" і радісно загавкала, закружляла довкола батька, облизуючи його пальці.
— Ну що, як справи?
— Все чудово, тату! Я купалася! І ще познайомилася з дівчинкою, Світланкою. Вона живе тут поруч. Вона ногу порізала, я їй допомогла!
— Ого, швидко ти! Молодчина! — батько потер шию, зітхнув, його погляд на мить затримався на сонячному морі. Потім він знову посміхнувся: — Знаєш що? У мене є вільні дві-три години, поки чекаємо обладнання. Хочеш — підемо на пірс, наловимо мідій?
— Мідій? — перепитала Любаша, округливши очі. — А це що таке?
— Ракушки з двох стулок. Всередині — молюск. Їх можна їсти.
— Живих?! — Любаша зробила такий вигляд, ніби їй запропонували з'їсти власний черевик.
— Ні-ні, варених! — засміявся батько. — Ми їх на вогні зваримо. Смакота, пальчики оближеш!
— А… ну тоді добре, — Любаша трохи заспокоїлась. — Звісно хочу! Це буде справжня пригода!
Старий пірс стояв осторонь — стара бетонна конструкція, подекуди тріснута від часу та хвиль, обросла слизькими зеленими водоростями, але ще міцна й упевнена, як досвідчений моряк, що витримав не одну бурю. До нього вела вузенька стежка між колючими прибережними чагарниками і м'яким піском, притрушеним уламками мушель, що хрустіли під ногами.
Любаша йшла босоніж, тримаючи легке пластикове відерце зі старим ножем на дні. Батько йшов поруч, не поспішаючи.
— Тут, під водою, під самими бетонними плитами — ціла колонія. Мідії фільтрують воду, чистять море, як маленькі природні фільтри. А ще — дуже смачні, особливо свіжі, щойно з вогню, з часничком.
— А вони не кусаються? — обережно спитала Любаша.
— Кусаються… але тільки один одного, — засміявся тато.
— Тату, ти вигадуєш.
— Трохи, — погодився він.
Умка тим часом підбігла до краю пірсу, зазирнула вниз, побачила воду — і різко відступила на крок. Потім знову підійшла, знову зазирнула. Знову відступила.
— Вона перевіряє, чи глибоко, — серйозно пояснив батько.
— І що вирішила?
— Мабуть, що глибоко, — він кивнув на Умку, яка вже сиділа з гідним виглядом подалі від краю, повернувшись до моря спиною, ніби воно її зовсім не цікавить.
Батько пірнув і спритно зрізав кілька мідій. Потім винирнув:
— Давай до мене! Ти ж гарно плаваєш та пірнаєш, спробуй сама. Тільки обережно! Коли пірнеш — зрізай тих, що більші. Маленьких не чіпай, нехай ростуть. І дуже обережно, Любашо, — краї в них гострі, як бритва. Близько до скель не підпливай, бо хвилею може сильно вдарити. Море, воно хоч і ласкаве, але помилок не пробачає.
Любаша пірнула, відчуваючи холод води на глибині, і їй вийшло зрізати дві мідії. Але краї були гострі, і вона трішки порізала пальчик, з якого виступила крапелька крові.
— Нічого, не розстраюйся, — сказав батько. — Вода солона, все вилікує. Вона як лікар.
— Знаєш, — додав він, — я в дитинстві теж ловив мідії. На Азовському морі, там їх теж багато. І тоді мені здавалося, що море — це інший світ, повний таємниць. Тепер от і ти в ньому.
Любаша мовчки усміхнулась. Їй було приємно: від моря, що обіймало, від сонця, що гріло плечі, від батькових слів — і від усвідомлення, що вона справді в Криму, на справжньому пірсі, ловить справжні мідії… як доросла, яка відкриває для себе світ.
Через кілька хвилин відерце і сумка батька вже були повні. Умка, що терпляче сиділа на пірсі, тепер все ж таки підійшла до відерця і заглянула всередину. Понюхала. Скривилась. Відійшла. Потім повернулась і понюхала ще раз — раптом щось змінилось? Ні. Рішуче відійшла і пішла ловити крабів біля самої води.
Краби виявились гідними супротивниками. Перший просто втік у воду. Другий підняв клешні і Умка відскочила з таким виглядом, ніби саме вона перемогла. Третій — найменший — просто сидів на місці й, здавалось, дивився на неї. Умка гавкнула. Краб не ворухнувся. Умка гавкнула голосніше. Краб і далі сидів. Тоді вона обійшла його з іншого боку, обнюхала — і поважно пішла геть, вирішивши, мабуть, що ця битва закінчилась унічию.
— Нічия, — констатував батько, не відриваючись від своєї справи.
— Умка, один-один! — скомандувала Любаша, і та відповіла коротким "гав!", явно погоджуючись.
— А коли зваримо? — запитала Любаша, коли відерце вже було повне.
— Сьогодні ввечері.