Знаєте, це був дуже геройський чоловік. Нічого не боявся. Стальки операцій провів. Стільки орків до пекла відправив. А бачиш ти, пуля— дура! Снайпер його знайшов. До сі не можу повірити, що його немає. Навіть на похороні не вірив, що з ним прощаюсь…Ну, вже мені час, бувайте! Тримайтеся! І нехай ваш син обов'язково заїде!
(Волонтер швидко виходить з кафе. Надія дивиться йому вслід. Вона бере пакунок, обережно торкається його, відчуваючи вагу і важливість того, що в ньому. Її обличчя знову стає задумливим. Телефон лежить поруч, і вона періодично поглядає на нього. Вона знову занурюється в думки, дивиться у вікно, але перед очима виринає зовсім інша картина-біль у серці через втрату. Волонтер через свої спогади розворушив її болючі спогади про трагічну втрату)
В кафе знову стало порожньо. Двоє відвідувачів пили кофе та тихо розмовляли.
Продавчиня знову підійшла до НАДІЇ та присіла на стілець.
ПРОДАВЧИНЯ: Бачили Михайла?
НАДІЯ: Так. Такий світлий, веселий… І таку важливу справу робить.
ПРОДАВЧИНЯ: Я його давно знаю. Якби ви знали, що він у 2022 році пережив… Його дружина загинула під час обстрілу в Харкові. Вони разом від початку війни займалися волонтерством. А того дня вона поїхала складати іспити в інститут. Він чекав на неї, чекав… А потім поїхав шукати. Знайшов у… морзі. Склала іспити, вийшла з університету, йшла до метро… і потрапила під обстріл.
Він рік ходив у чорному. Приховував біль за жартами, сміхом… але ми все бачили. Ми розуміли. І знаєте, що він якось мені сказав? "Поки я в дорозі, поки комусь допомагаю — я ніби і з нею поруч. Бо ми ж це завжди робили разом".
НАДІЯ: Дуже жаль… Скільки ж ця клята війна забрала…(робить паузу, опускає погляд) Я теж згадала історію. Не свою… Подруги. Світлани. Вона тоді стояла переді мною — бліда, мов крейда. Очі… порожні. Голос тремтів: "Дениса більше немає". Її син. Молодий. З Третьої штурмової. Пройшов пекло. Повертався з найгіршого — виснажений, у пилюці, з очима, що бачили занадто багато. Але живий. Поки…Поки ракета не влучила просто в ту землянку, де вони спали. Вирва. І — тиша. Я сиділа поруч зі Світланою, тримала її за руку. Вона мовчала. Очі — сухі, але темні, як ніч без зірок. Коли тіло привезли додому — все селище вийшло зустрічати. Люди стояли вздовж дороги. На колінах. Мовчки. З квітами. Поруч — побратими. Виснажені. З порепаними руками. І з мовчанням у зіницях.
На похороні хлопці, всі в чорних окулярах, читали йому свою молитву — молитву Третьої штурмової. Голоси тремтіли, але жоден не зламався. Три залпи. Прапор — у руки матері. І небо, що раптом стало сірим…
Після всього ми ще кілька днів були разом. Вона — у хустці, загорнута в плед. Я — поруч. Без слів. Бо іноді нічого й не треба казати. Треба просто бути.
(пауза) І, знаєте… Коли бачу таких, як Михайло… з усмішкою, попри біль… думаю: може, це й є наш спосіб тримати одне одного. Пам'ятати. І жити.
(вона замовкає, дивиться у вікно) Там, за склом, — вже не порожнеча. Там — слід. Світлий. Людський. І — вічний…
(До кафе заходить ЧОЛОВІК Надії. Це чоловік років 50-ти, охайний, у діловому, але трохи пом'ятому одязі. Виглядає трохи втомленим, зосередженим на своїх думках, але його очі шукають Надію. Він одразу помічає її, і на його обличчі з'являється полегшення, а потім — ніжність.)
ЧОЛОВІК: (Підходить до столика, ледь помітно усміхається) Надійко. Ти вже тут.
(Продавчиня встає трішки посміхнувшись йде за стійку)
НАДІЯ: (Піднімає голову, її обличчя одразу світлішає від радості, але в ній все ще відчувається тривога. Вона встає і обіймає його.) Ти приїхав! Я вже думала…
ЧОЛОВІК: (Міцно обіймає її, притискаючи до себе, потім цілує в скроню. Його голос трохи хрипкий.) Вибач, що так пізно. Там на роботі… Завалило. Ледве вирвався. (Відсуває стілець, сідає поруч.) Ну що, є новини? Дзвонив?
НАДІЯ: (Сідає назад, її рука інстинктивно лягає на його руку) Дзвонив рано вранці. Сказав, що може, заїде. Більше поки ще ні. (Вона кидає погляд на пакети, потім на пакунок від волонтера.) Я тут… з самого ранку. І знаєш, скільки всього сталося.
ЧОЛОВІК: (Бере її руку. Його погляд зупиняється на пакунку.) Це що?
НАДІЯ: (Глибоко вдихає, ніби збираючись з думками) Це від волонтера. Він тільки-но з-під Бахмута. Привіз хлопцям… (знижує голос) ...щось дуже важливе. Сказав, що наш син знає, що це. А хлопець, якому він це віз нажаль загинув.
ЧОЛОВІК: (Серйозно киває.) Зрозуміло. (Відпускає її руку, бере свою каву, яку принесла Продавчиня. Продавчиня одразу розуміє, що це її постійні клієнти, і подає каву без зайвих питань і бере від чоловіка гроші повертається до стойки).
НАДІЯ: (Продовжує, її слова линуть потоком. Вона відчуває потребу виговоритися, а він – готовий слухати.) А ще… ти не уявляєш. До мене підсіла жінка, Олена. Вона їхала з Польщі від сестри. В неї зять загинув, коли снаряд влучив біля їхнього гаража. Просто хотів забрати їх машиною… А його дружина, її донька… вона лікарка. На фронті. І ця жінка, Олена, вона носить годинник доньки, який зупинився. Сказала, це як частинка її завжди поруч. І вона… вона викладач музики, а тепер працює сторожем, бо іншої роботи не знайшла. (Голос Надії тремтить від співчуття.) Уявляєш, скільки такого болю зараз довкола? А ще волонтер, який передав сину пакунок, він втратив кохану жінку, вона загинула при обстрілі у Харкові….
ЧОЛОВІК: (Він слухає уважно, його обличчя стає сумним. Він робить ковток кави, потім дивиться на Надію.) Розумію, Надійко. Розумію. Кожен день, коли на роботу їду, бачу ці обличчя… Всі такі напружені, втомлені. Кожен з чимось своїм. Але… (він дивиться на неї з ніжністю) …головне, що ми разом. Тримаємося.
НАДІЯ: (Зітхає, її погляд стає м'якшим.) Так. Тримаємося. Я згадала сьогодні, як ми колись з сином… (розповідає про шкіряний м'яч та їхню пригоду на річці, як вона вже розповідала Продавчині, але тепер її слова адресовані лише йому, її чоловікові, і в них більше тепла та ностальгії, бо він був там). Пам'ятаєш, як ми гналися за тим м'ячем понад річкою? Він тоді так плакав, що м'яч уплив. А ти… ти так біг за ним. І коли ти його витягнув, він був таким щасливим! І ти був щасливий, як дитина. Той день… Він був таким справжнім. (Вона робить паузу) Мені іноді здається, що те життя, до війни, було наче сон. А зараз… (її голос стихає) …зараз просто чекаєш.
ЧОЛОВІК: (Бере її руку, стискає. В його очах з'являється біль) Пам'ятаю. Як же таке забудеш. Це було… щастя. І воно нікуди не зникло, Надійко. Воно просто… (шукає слова) …ховається поки. Але воно є. У нас є. І буде. Для нас усіх. І для сина. Знаєш, я вчора їхав на базу, там повна розруха, все в руїнах. І раптом побачив, як з-під бетонної плити пробивається маленька квітка. Тендітна, біла. Вона ніби казала: "Я є. Я жива. Я вистою". Так і наше щастя. Воно зараз наче та квітка. Її не видно з першого погляду, але вона є. Вона бореться і чекає сонця. Він повернеться, і ми обов'язково ще поїдемо на річку. Обіцяю тобі.
НАДІЯ: (Дивиться на нього, у її очах – сльози, але і вдячність за його слова, за його віру. Вона бачить його втому, його турботи, але й його непохитну любов) Я вірю. Просто… так хочеться, щоб ці п'ять хвилин на які він заїде, дай Бог, перетворилися на вічність.
ЧОЛОВІК: (Ледь помітно усміхається, гладить її по волоссю.) Перетворяться. Обов'язково. Кожен день, кожна ніч, що ми тримаємось, — це і є вічність. Це і є та нитка, яка з'єднує нас, поки він там. Це і є наша віра. Кожен день ми творимо наше щасливе майбутнє, яким би темним не здавалося сьогодення. А поки... (він обіймає її за плечі, притискає до себе) Тримаємось.
(Надія притуляється до нього. Момент тиші. Вони сидять, обійнявшись, їхні руки переплетені. Це сцена напруженості, але й глибокого розуміння, підтримки та примирення в їхніх стосунках. Вони – єдина сила в цьому світі чекання. Чоловік вже допив свою каву. Надія іноді кидає погляд на телефон або на вхідні двері. Надя підіймається підходить до Продавчині покупає склянку води та бере стаканчики, повертається ставить на стіл, наливає в один стаканчик води достає пігулку та запиває водою.)
До кафе заходить ПАНІ ГАЛЯ – літня, жвава жінка в яскравому, можливо, трохи старомодному одязі, з хусткою на голові. Вона несе з собою велику плетений кошик, з якого визирає щось накрите рушником. На її обличчі – незламний оптимізм та трохи ексцентричності. Вона помічає Надію та її Чоловіка. Вони знайомі раніше.
ПАНІ ГАЛЯ: (Прямує до них, її голос гучний і впевнений) О-о-о! Хто це тут? Надійко! (Вона ніби не чекає відповіді, одразу звертається до Продавчині.) Дівчинко! Мені, як завжди, чай з лимоном, та щоб гарячий, аж пекельний! А то ж до хлопців стільки нести, а їм же тепло треба ось і заряджуся!
ПРОДАВЧИНЯ: (Усміхається, вже звикла до пані Галі) Доброго дня, пані Галю! Зараз усе буде!
ПАНІ ГАЛЯ: (Підходить до столика Надії, ставить кошик біля себе.