Петро, відчуваючи себе мало не королем цього свята, підхопив свою порцію, розплескуючи темну рідину.
— Оце я розумію — народний підхід! Оце справжній контакт влади з трудовим селянством! — вигукнув він на весь двір, піднімаючи чарку вище за голову. Його обличчя пашіло від задоволення та власної важливості. — За вашу щедру душу, бабо Ганю! За ваш стіл! Скажу вам чесно: якби кожна наша експедиція проходила в таких умовах, я б із цих степів до самої пенсії не вилазив!
Він переможно зиркнув на Миколу, ніби кажучи: "Бачиш, як треба справи крутити?", і одним махом перехилив чарку.
Дмитро, сидячи навпроти, ледь помітно переглянувся з бабусею. Тепер залишалося тільки рахувати секунди до того моменту, як "контакт із селянством" перейде у фазу активного бігу з перешкодами.
Микола, зашарівшись від компліментів куми Люби та діда Грицька, теж випив до дна, але одразу скривився. — Якийсь він... незвичний, — пробурмотів він. — Наче з гіркотою... і пахне дивно.
— Та то мабуть клоп-смердючка в гранчак попав! — зареготала Маруся, підморгуючи Дмитру. — Не переймайся, Миколо, то на щастя!
Минуло кілька хвилин. Петро якраз збирався розповісти чергову байку про міністерство, як раптом замовк на півслові. Його очі округлилися, а вареник випав із рук прямо в сметану. Микола поруч почав ритмічно підстрибувати на стільці, блідніючи на очах.
— Петре... — прошепотів Микола, хапаючись за живіт. — Здається, у мене в животі щось... проклали. Якусь дуже швидкісну трасу! Прямого сполучення!
— Ой... і в мене! — Петро схопився, його поважність миттєво вивітрилася, поступившись місцем паніці. — Бабцю, рятуйте! Це що, диверсія?! Нас отруїли! Помремо прямо на об'єкті!
Баба Ганя спокійно пила своє малинове вино, дивлячись на них із переможною хитрістю. — А що, хлопці? Траса через живіт пішла? Така швидка, що аж підошви горять? Ну, біжіть, соколики! Там за хлівом — стратегічний об'єкт, якраз на двох розрахований. Тільки карти не погубіть!
— Миколо! Тікаймо! Бо зараз "асфальт" зірве! — прохрипів Петро. — Я ж казав... треба було через поле... там кущі густіші-и-и! — закричав Микола вже на бігу.
Інженери в паніці зникли за хатою, тримаючись за штани, а їм услід полетів гучний регіт і пісня, яку Маруся затягла на весь хутір:
"Ой поїли, попили, та й дали деруна, Бо у баби Гані в глеках сила є чаклунна! Будували через хату трасу нам державну, А тепер шукають кущик та пригоду славну!"
Дід Грицько, примружившись, гукнув у порожнечу саду: — Гей, інженери! Теодоліт забули! Чим же ви тепер глибину своєї провини міряти будете?!
Дмитро задоволено плеснув бабусю по плечу. Операція "Секретна траса" була завершена з повним успіхом.
…Ввечері, коли сонце вже почало ховатися за дахи хат, з-за хліва з'явилися інженери. Вигляд у них був такий, ніби вони щойно перепливли Дніпро проти течії: сорочки пом'яті, обличчя кольору молодої капусти, а ноги підкошувалися так, що вони трималися один за одного, як два втомлених пінгвіни. Петро, колишній завзятий "начальник", ледве тримався на ногах.
Дійшовши до ґанку, Петро, як лицар, що програв битву з вітряками, упав на коліна. — Все... Здаюся! — голос його тремтів від виснаження та сорому. — Пробачте нас, бабо Ганю! Я так розумію, онук ваш розповів правду... Грішні ми! Обманули і державну довіру, і вашу гостинність. Виявилося, що ваша трав'яна магія сильніша за будь-які наші циркуляри. Немає ніякої траси через ваш город! Ми просто хотіли ще хоч тиждень у вашому раю затриматися, щоб вареників на все життя наїстися!
Микола впав поруч, схлипуючи: — Пробачте... Ми на все згодні, на будь-яку каторгу! Хоч курчатам носи витирати, хоч замість опудала стояти! Тільки дайте... дайте якогось антидоту... щоб ця "траса" всередині нарешті закінчилася!
Баба Ганя спокійно схрестила руки на грудях. Вона вже не сміялася, її очі сяяли мудрістю. Вона знала, що це покарання спрацювало краще, ніж будь-яка міліція чи суд.
— О, бач, як заговорили! — мовила вона поважно. — Раніше тільки про "державні інтереси" торочили, поки третю миску картоплі доїдали. Узнала я все, Петре, узнала. Справжня траса, синочки, пролягає не через мій город, а через вашу совість. Ну що, розрахували нарешті її траєкторію?
Вона дістала з-під столу невелику пляшечку з темною рідиною. — Ось вам! Нате, пийте. Це настій на звіробої та дубовій корі. Це вам "гальма" для шлунку, щоб по городу в хащі не бігали, а з лопатою в руках стояли впевнено. Я ж баба добра, справедлива, хоч і з характером.
Петро тремтячими руками взяв пляшечку, підозріло нюхнув. — Це точно... гальма? Не чергове прискорення? — Пий, не бійся! Це вже від чистого серця. Але пам'ятай: поки город не скопаєте — вареників навіть не понюхаєте! Будете на пісному супі сили збирати.
Інженери жадібно випили гіркий настій. Полегшення прийшло не одразу, але паніка відступила, а в ногах з'явилася перша впевненість.
— Ну що, — баба Ганя рішуче кивнула онукові Дмитрові, — набрехали — тепер вигрібайте! Онуче, дай їм інструмент. Город чекає, картопля сама себе не викопає!
Дмитро виніс дві лопати. Петро і Микола подивилися на них, як на каторжні кайдани, але взяли їх майже з вдячністю.
— Іванку! — гукнула баба Ганя сусідського хлопчика. — Ану йди сюди! Ти тепер у нас головний інспектор. Будеш стежити, щоб ці соколи кожну травинку знали в обличчя. Якщо Петро захоче сісти — свисти у свисток!
— Слухаюсь! —вигукнув Іванко, стаючи "струнко". — А ну, кроком руш на картоплю, пани інженери! Хто останній — тому подвійна норма!
Під конвоєм малого Іванка "начальники" попленталися вглиб городу. Сусіди, що спостерігали за цією сценою, вибухнули аплодисментами. Баба Ганя налила онукові та гостям доброго вина, вдихнула вечірнє повітря і тихо мовила: — А Бугайлівка моя стоїть і стояти буде. Бо не на асфальті село тримається, а на людях і на правді.
На городі почувся перший дзвін лопати об землю. Робота над "магістраллю совісті" почалася.
Минуло три дні. Від колишньої самовпевненості "державних людей" не залишилося й сліду. Навіть наївний Микола вже не мріяв про премії — він марив лише про кінець цього нескінченного "відрядження".
Сонце повільно сідало за горизонт. Петро та Микола, забрьохані в землі, з мозолями на руках, ритмічно копали город під пильним наглядом Іванка, який за ці дні не пропустив жодного нерівного рядка. Дмитро сидів на ґанку, фіксуючи фінал цієї трудотерапії на фотоапарат для свого репортажу.
Дід Грицько підійшов до краю межі й задоволено хмикнув: — Ну що, соколики, відчули? Оце вам не по картах лінії водити — це справжня геодезія! Тут помилишся на сантиметр — і замість картоплі бур'ян виросте. Доведеться вам із врожаєм чесності додому їхати!
Маруся підійшла до втомлених інженерів із підносом. — Ох, зовсім зморилися... Я ось вам чайок новий заварила, на дев'яти травах! Спеціальний — для ясності думок. Будете пити?
Інженери синхронно, з жахом в очіх, відскочили від Марусі, ледь не впавши в щойно скопану борозну. — Ні-ні! Дякуємо! — закричав Петро, затуляючись руками. — Нам і води з криниці досить! — Нам думки вже так прояснило, що ми на сто років наперед усе бачимо! — додав Микола, витираючи піт куфайкою. — Вибачте нас, люди добрі. Нам така наука дорожча за будь-які дипломи.
Баба Ганя вийшла на ґанок, поправляючи хустку. – Отак воно, хлопці, —мовила вона нарешті. — Хто з хитрощами прийде, той з лопатою піде.
Наступного ранку старий УАЗ-469 виїхав з Бугайлівки. Інженери їхали іншими людьми: без фальшивих схем, але з важким досвідом і несподівано легкою совістю. Вони тепер точно знали: найкоротша траса завжди веде через правду.
Дмитро, дивлячись услід автівці, що здіймала куряву, лише посміхнувся. Можна обманути папір, але неможливо обдурити людей, які цю землю плекають.
Баба Ганя востаннє поглянула на чистий, ідеально скопаний город і повільно пішла на кухню — ставити чайник, щоб заварити ароматного м'ятного чаю…
17.10.2025