Вона відчула, як по шкірі пробіг холодок, а глибока туга і тривога наче стиснули груди. Машина зупинилася, і з неї вийшло четверо військових, троє молодих хлопців з бородою, і один чоловік середнього віку, з гладко виголеними щоками та великим шрамом на лобі. Залишивши джип на стоянці вони зайшли усередину заправки-магазину, Надя, уважно подивившись на них, зрозуміла, що сина серед них немає. Глибоко зітхнувши, вона повернулася до столика і почала спостерігати за військовими.
Вона поглядала, але одночасно не хотіла побачити нічого конкретного — у душі вона вже знала, що сина серед них немає. Глибоко зітхнувши, вона повернулася до столика. Вікно на фоні все більше затягувалося ранковим туманом, але у її голові все одно було чисто і холодно. Мабуть, інтуїція підказала їй, що вони всі стали такими, як її син. Ще недавно радісні й безтурботні, вони поступово змінювались, несучи на своїх плечах біль, як важкі рюкзаки.
Перший високий хлопець з обвітреним обличчям і темними, майже чорними очима, що випромінювали біль, дуже уважно глянув на Надю. У його погляді було щось, що змусило її серце стискатися. Це був погляд, в якому злилися всі страждання і жахи війни. Вона, витримавши його погляд, посміхнулася. Він відповів такою ж невеликою, але щирою усмішкою, і підійшов до стійки заправки, його кроки були впевненими, але на обличчі залишався той самий важкий вираз.
Решта військових почали замовляти їжу, а Надя продовжила спостерігати за ними, немов дивилася на те, чого так боялася — на те, як інші люди переживають війну. Вона бачила це в очах людей, що прийшли через біль, через втрати.
У всіх військових був той погляд, його Надя ні з чим би, ні переплутала. Вона бачила його в обличчях людей, які бачили війну у всіх її жахах та стражданнях. Такий погляд був у переселенців, які з'явилися у їхньому місті після початку війни, у медиків, які лікували поранених та… у її сина.
Кода веселий, з іскринкою, навіть дурний, через 4 місяці на війні, він став саме таким. Губи посміхалися, а очі… У той перший раз, коли вони також мигцем побачилися на передислокації, це був уже не той безтурботний і радісний хлопець, а людина, яка усвідомила і зрозуміла щось таке, що можна зрозуміти лише, перебуваючи поряд зі смертю. Бачити її, спілкуватися з нею, намагатися не потрапити на її "гачок" і назавжди прощаючись з тими, хто був таким дорогим.
Надія дивилася на військових і не могла стримати відчуття болю в серці. Вона знала, що ці хлопці так само, як і її син, змушені віддати все, щоб захистити свою землю. Відчуття, що вона не одна з цими матерями, що також відпускають своїх синів на війну, накривало її, наче хвиля.
Їй хотілося обняти кожного з них, кожного з тих молодих чоловіків, які також, як і її син, залишили свої домівки, рідних і всі звичні радощі життя. Вони так само сумували за своїми матерями, за рідним теплом дому, за дитячими спогадами та тими моментами, коли все було простим і зрозумілим. Вона уявляла, як їхні матері з тугою чекають дзвінків, як і вона, а в їхніх серцях живе надія на безпеку і повернення додому. Це був той самий біль — для кожної матері, для кожної родини, для кожного сина, який став частиною цієї війни.
Надія глибоко зітхнула, вдивляючись у їхні обличчя. Вона хотіла б сказати їм більше, ніж просто "дякую" за те, що вони роблять. Вона хоче обійняти їх усіх, дати їм ту підтримку, яка інколи так потрібна, щоб вони не забували: їх люблять, на них чекають. Тому що кожен з них — це не просто солдат, а син, брат, чоловік, який має свої історії, свої переживання і свої мрії.
Військові купили каву і хот-доги. Сіли за сусідній столик і почали жартувати. Їхній сміх був легким і тимчасовим, але все одно надто рідкісним для людей, які щодня бачили обличчя війни. Надія спостерігала за ними і відчула, як її серце розцвіло на мить від того, що ці хлопці хоча б тут, у цьому маленькому затишному місці, змогли знайти спокій, хоч і на кілька хвилин.
До заправки та магазину подихала машина чоловіка. Надя зраділа, що йому вдалося вирватися з роботи.
Він припаркував автомобіль та швидко зайшов до магазину. Оглянувши поспіхом зал, він побачив Надію і підійшов до неї.
— Ну, як справи? Ти мене цією новиною як льдьоною водою…
У надії в памяті вспалахнув спогад: В одному з літніх відпусток, коли жара була під 40 градусів, родини Надії та її двоюрідного брата вирушили на море. У машині вже лунала улюблена музика на касетному магнітофоні, який Діма нещодавно придбав. Касети для якого записувала його жінка з улюбленого радіо. Усі вікна були відкриті, і жарке повітря наповнювало салон. Час від часу на касеті з'являлася не лише музика, а й рекламні вставки та повідомлення про погоду. Але ніхто не звертав на це увагу.
Аж ось, коли пісня закінчилася, раптом із магнітоли виринуло зовсім неочікуване:
— "Погода на завтра: очікується похолодання, температура вночі знизиться до —15, ожеледиця, можливий сніг…"
Всі завмерли, а син Діми, подивившись на своїх батьків, занепокоєно запитав:
— Мамо, а як же ми будемо купатися?
Мати, не втрачаючи гумору, відповіла:
— Як, як… натягнемо на себе накидки з машини, матрасом закутаємося, і будемо!
Усі в машині розсміялися, адже тільки тепер зрозуміли, що це була просто рекламна вставка з радіо, яку ніхто не вимкнув…
Надя посміхнуласьлась.
— Все добре.
— Приїжджав уже? Я спізнився?
— Ні, Поки не було. Може, десь затрималися. Дорога…
— Ну, нічого, рано чи пізно все одно будуть їхати. Ти їла щось? Я б перекусив. Обід уже, а я, крім кави, вранці нічого не їв.
— Це погано. Візьми щось. Там хот-доги є, булочки смачні. Я з'їла дуже смачну булку з шоколадом та вишнею і випила латте.
— О, я візьму хот-дог і велику чашку чаю, тобі взяти чогось?
— Я б теж випила чаю.
— Ок!
Він швидко підвівся і пішов до прилавка. Надія знову почала дивитися у вікно. На парковці сварилися хлопець та дівчина. Лаючись, дівчина махнула рукою і пішла у бік дороги. А хлопець повернувся і пішов на станцію заправки газу, яка знаходилася за заправкою. Коли він туди зайшов, дівчина озирнулася, побачила, що його немає, і швидким кроком пішла у бік крамниці.
— Ось узяв тобі обліпихового чаю та пісочне кільце з горіхами.
Надя повернула голову, чоловік розставляв чашки на столі.
— А собі взяв просто чорного чаю з лимоном та хот-дог.
— Спасибі, приємного апетиту.
Надя подивилася на годинник 12.15. Військові поряд встали і, подякувавши дівчатам-продавцям, вийшли на вулицю.
— Будь, що інформації ніякої немає?
— Ні. Абонент не є абонентом.
— Ну не переймайся, ти ж розумієш, що він не на пляжі.
— Я все розумію.
— Не сумуй.
Чоловік швидко їв, витираючи обличчя серветкою, коли крапельки гірчиці чи кетчуп залишалися на його губах.
— Ти Чому не п'єш чай? Гарячий?
— Так, нехай трохи охолоне. Час уже, обід закінчується, тобі треба їхати.
— Нічого, ще трохи зачекаю. А раптом він зараз приїде. Я так скучив за ним, так хочеться його обійняти. Ну, вищий ніс! Тут згадав історію, пам'ятаєш про десять гривень у книжці.
Надя на секунду замислилась. Справа була у 1998 році, коли син пішов у третій клас. На літо давали перелік літератури для читання. Читати йому зовсім не хотілося, він із задоволенням поміняв би цю справу на футбол чи приставку, але читати було потрібно. Ще раз, принісши з бібліотеки книжку, син сидів за столом і читав. Перевернувши сторінку, він побачив десять гривень, які прилипла до сторінки.
— Мамо, дивись, тут у книзі гроші.
Надя підійшла, подивилась. Справді.
— Ну, я так тобі скажу, мабуть той, хто читав цю книгу, поклав ці гроші тому, хто також здолає цю історію.
— Тобто я можу її витратити, якщо дочитаю книжку.
— Звісно, це нагорода від колишнього читача.
Син досить швидко дочитав книгу, урочисто взяв гроші та пішов купив собі цукерок. Але коли настав час здати книгу до бібліотеки, він дістав із своєї скарбнички десять гривень і поклав її до книги.
— Навіщо ти це робиш?
— Мамо, зрозумій, той, хто її читатиме за мною, теж заслуговує на нагороду, тому я поклав мої гривні наступній людині, яка її візьме в бібліотеці.
— Так, це чудова мотивація для читання. Ти молодець, синку!
З тієї історії син полюбив читати і навіть іноді просив читати не зовсім дитячі книги.
— Надь, Ау! Ти тут?
— Так, так.
— Я до речі на роботі колезі розповів цю історію, і він сказав, що так зробить для своєї доньки. Подивиться вийти чи ні.
— Добре, я вже доїв, напевно, не дочекаюся. Мені вже дуже час. Робота…
Надя підняла на нього свої великі зелені очі.
— Ммммммм, добре ще посиджу.
— Не треба, їдь, все буде добре. Я чекатиму, а ти дзвони, якщо що, і я тобі подзвоню.
— Добре. Я поїхав.
Надя подивилася на годинник, було 13.20. Чоловік вийшов надвір, сівши в машину поїхав у бік центру міста.
Телефон у кишені завібрував.
— Алло!
— Надія, як справи?
— Все добре, Вікторе Васильовичу! Чекаю.
— Не Приїхав ще?
— Поки що ні.
— Ну, ти не переймайся, обов'язково приїде. Термінової роботи немає, тому ви чекайте! Хто знає, коли наступного разу прийдеться?
— Чекаю!
— Тоді до завтра. Поки що!
Надя з вдячністю подивилась на телефон. Відносини з директором у неї були добрі. Роки знайомства залишили в її пам'яті добрі спогади. Були й складні часи та світлі. Але його вмінням знаходити спільну мову з великим жіночим колективом заслуговували на особливу повагу.
Погода потихеньку псувалася, небо затягнуло хмарами, і повіяв вітер, що кидав пісок у вікна магазину.
Телефон знову завібрував, на екрані з'явився напис "Повітряна тривога". Усміхнена дівчина вийшла з-за прилавка та попросила Надію та інших відвідувачів вийти з магазину, т.к. цього вимагали інструкції з техніки безпеки.
Надія одягла пальто, взяла сумку та вийшла надвір. Направо від входу в магазин, біля стіни стояла дівчина, яка сварилася з хлопцем. Вона була заплакана і палила вейп.
Першим бажанням Надії було підійти до неї, можливо підтримати, запропонувати допомогу. Однак з недавніх пір вона вирішила не робити цього. практика показала, що допомагати треба лише тоді, коли поросят. До цього висновку її підвели численні спроби зробити життя інших людей легшим, вирішити їхні проблеми і здебільшого отримати за це тумаків. Тому вона просто підійшла і сіла на лавочку, що стояла неподалік.
— Вибачте!
Надя обернулася, біля лави стояла явно замерзла незнайомка.