При цьому вони приховували від нових співвітчизників правду про батьківщину, підсовуючи фальшиву біографію, мовляв, вони теж уродженці Великого Світу.
От, наприклад, один із лицарів Напівкруглого Столу, граф Галактіон, в 1993 році емігрував до Великого Світу, залишивши на батьківщині свій Шмокиконський замок, коня на кличку Ігор Святославич, білого як крейда (серед тогочасних коней лицарів Напівкруглого Столу лише два були цілковито білими: Ігор Святославич графа Галактіона та Цезар короля Жорика Дев'ятого), свої доспіхи й зброю, лицарські турніри й подвиги. Тепер він жив у маленькій квартирі в Харкові, у районі Нова Баварія, і працював простим електриком на одному з харківських заводів. І уявіть собі, нітрохи не шкодував про зміну долі й був цілком щасливий. Адже тут у нього було взаємне кохання з тією харків'янкою, заради якої він кинув колишнє життя.
Якби не такий витік, населення в королівстві було б більше.
Це що стосується терентопців-людей. Що ж до терентопців-тварин, тих, що можуть говорити й думати по-людськи, інтелектуальних, так би мовити, мутантів, то вони відвідували Великий Світ тільки в тих випадках, коли зовні не відрізнялися від тамтешніх істот. Ну, скажімо, яка-небудь розмовляюча терентопська кішка, якийсь собака чи, приміром, горобець і т.і. могли прогулятися до Харкова і далі, але, звичайно, ретельно приховуючи свою здатність розмовляти й поводитися по-людськи.
Втім, розмовляючий люмбрикус Гавриїл Святославович, друг дракона Інокентія Карловича, одного разу теж відвідав Великий Світ, незважаючи що помітно відрізняється від тамтешніх люмбрикусів – більший за розміром й носить пенсне; але не був там ніким помічений, бо переміщався під землею, що властиво всім люмбрикусам.
А от представники незвичайних видів, так звані чудовиська – дракони, єдинороги й грифони – ніколи з Терентопії у Великий Світ не виходили, адже не могли прикинутися тамтешніми людьми й тваринами й зостатися непоміченими тамтешніми мешканцями. Втім, дракон Інокентій Карлович дуже непогано знав Великий Світ, але винятково з книг і творів мистецтва.
Конспірації щодо Великого Світу мешканці королівства навчалися з дитинства. Якщо не усмоктували ці навички з молоком матері, то діставали відповідне виховання в сім'ях, дитячих садках і школах.
Конспірація є невід'ємним елементом терентопського патріотизму.
Більше того, в 1749 році з ініціативи короля Жорика Четвертого була заснована терентопська розвідка, метою якої було недопущення поширення у Великому Світі інформації про Терентопію.
Королівські шпигуни засилалися на Харківщину, поселялися там під виглядом пересічних українських обивателів, стежили за чутками й повідомленнями, і якщо раптом виникали небажані, як вони вважали, розмови, шпигуни їх гасили в зародку. Зазвичай вони просто знаходили людину, котра розповідає про чуда за якимись дверми, і по-дружньому переконували, що чудесна країна їй приснилася або привиділася; іноді лякаючи лікарнею для божевільних. В особливо складних випадках, коли людина виявлялася впертюхом і завзято наполягала на своєму, розвідники кликали на поміч терентопських чародіїв, які за допомогою гіпнозу чи чогось типу того видаляли з пам'яті завзятця інформацію про Терентопію.
Кращих розвідників терентопські королі нагороджували коштовною відзнакою — так званим Орденом Почесного Гною.
– Гною? Ха, химерна назва для ордена, – пирснула Ліва півкуля авторського мозку.
Таку назву, продовжує Автор, нагорода одержала на честь події, що сталася майже за півсторіччя до заснування розвідки.
Під час перебування в Харкові російського царя Петра Першого (у червні 1709 року, незадовго до Полтавської битви), його соратники князь Меншиков і граф Шереметєв у супроводі Харківського полковника Григорія Семеновича Квітки (який, до речі, був дідусем письменника-класика Грицька Основ'яненка, основоположника української художньої прози, автора повісті "Конотопська відьма" та інших чудових творів), об'їжджаючи околиці Харкова, котрий у ті часи був ще по суті фортецею, наблизилися до тих самих секретних дверей. Хтозна, чим би це закінчилося для підпільного королівства, якби прості терентопські ремісники, що ішли до Харкова зі своїми товарами, не побачили наближення "пташенят гнізда Петрова", не випередили їх і не вимазали двері свіжим коров'ячим гноєм.
Зрозуміло, князь із графом та особи що їх супроводжували не стали соватися в кущі, звідки смерділо гноєм, а якби й сунулися, то погидували б доторкатися до забруднених лайном дверей. Прикриваючи ніздрі надушеними хусточками, поспішили від чагарнику віддалитися. Можливо, коров'ячі екскременти урятували королівство від викриття й окупації. Тому-то на честь рятівного гною й кмітливості пересічних патріотів нагороду для розвідників Жорик Четвертий і назвав Орденом Почесного Гною.
(До речі, щодо Грицька Основ'яненка.
В історичному центрі Харкова є вулиця Квітки-Основ'яненка, названа так, зрозуміло, на честь письменника-класика Григорія Федоровича Квітки, який підписував свої твори псевдонімом Грицько Основ'яненко (виниклим через те, що родовий маєток його був у тому районі на півдні Харкова, котрий називався Основою; були в нього і інші псевдоніми: Євстратій Мякушкін, Фалалей Повінухін тощо, але Основ'яненко – найвідоміший). На вулиці Квітки-Основ'яненка встановлений пам'ятник (кому б ви думали?) Квітці-Основ'яненкові. А найближчою вулицею є паралельна Університетська. Саме на Університетській і були надруковані перші публікації його творів. Адже журнали "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", альманахи "Молодик" і "Утренняя звезда", а також книжкові видання із цими публікаціями виготовлялися друкарнею університету. "Харьковский Демокрит", до речі, заснував та видавав поет-гуморист-сатирик Василь Маслович (автор, крім іншого, гумористично-лицарського віршованого епосу "Утаїда"). А університет був заснований і довгі роки перебував саме на цій вулиці, через що вона й одержала таку назву. (На цій же вулиці, але за декілька десятків кроків, мав місце і Харківський колегіум, де викладачами працювали зокрема видатний український композитор Артемій Ведель та видатний український літератор Григорій Сковорода. Але тоді вулиця ще не називалася Університетською, бо ще не було університету. А як називалася? Того вже ніхто не пам'ятає.) На майдан Свободи університет переселився дуже згодом. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє тобі по секрету, що сам він, Автор, тринадцять років пропрацював друкарем саме в цій друкарні, але не в часи Основ'яненка і Масловича, звичайно, а набагато пізніше.
В дитячі та молоді роки Основ'яненко деякий час мешкав при Курязькому монастирі, де його дядько Наркис Квітка був настоятелем. Цей монастир, до слова, фігурує як у легенді "Заснування Харкова", яку Грицько Основ'яненко написав прозою, так і в легенді з тією же назвою "Заснування Харкова", яку згаданий у попередньому абзаці Василь Маслович написав віршами на десятиліття раніше. Це дві цілковито різні легенди, з різними сюжетами й різними персонажами. Спільним у них є тільки наявність Харкова й Курязького монастиря. Курязький монастир перебував лише в декількох сотнях кроків від колючих кущів, які приховують так звані Державні Двері Терентопії, раніше просто дерев'яні, а тепер оббиті чорним дерматином. Але про це в тих легендах не сказано.
Ще одну легенду, у якій є присутніми Курязький монастир і Харків, записав і в 1914 році опублікував у вигляді історично-пригодницької повісті дехто А. Вітін. Вона була надрукована в Харкові, у друкарні Б. Бенгіс, що мала місце за адресою: вулиця Сумська, дім 38. Ця книжка називається "Швед (сімейний слобідський переказ). Історичний етюд початку XVIII століття. З життя старої Харківщини". У цій легенді, крім іншого, говориться про те, як поруч із Курязьким монастирем два головні герої – український козак Омелько Кислань і його приятель Юрко Безрідний (який насправді був шведським вояком на імення Іріх) – урятували життя російському цареві Петру Першому, невдовзі після Полтавської битви. Ця легенда передавалася з покоління в покоління в родині харків'ян, які нібито були нащадками цього Іріха. До слова, доля цього шведа, який через поранення в Полтавській битві відстав від шведського війська, виявився серед українських козаків, українізувався і залишився жити в Україні, збігається з долею шведського прадіда українського письменника-казкаря Василя Короліва-Старого. Тому не виключено, що цей казкар (за походженням не харків'янин, а полтавець) теж був нащадком саме цього легендарного Іріха.
Курязький монастир має місце і в інших літературних творах (наприклад, у "Педагогічній поемі" Антона Макаренка), серед яких, можливо, є й ще якісь легенди.
– Ну от, – сварливо бурчить Права півкуля авторського мозку, – знову ти, Авторе, замість художньої вишуканості утнув позбавлені художності сухі краєзнавчі інформації.
– Ага, – підтверджує Автор. – І далеко не в останній раз.)
* * *
Але як же при такій засекреченості цієї держави могли цілком легально відвідувати її інтуристи з далекого зарубіжжя; от, наприклад, згадані вище японці?
Так, безцінний читачу, у Терентопії існує туристичний бізнес.
А ініціатором і засновником цього бізнесу в тій країні були не терентопці, а харків'янин. Кличуть його Зіновій Феліксович Недашковський. Невисокий угодований чоловік з хитрими вічками, кривими зубками й зрослими на переніссі бровами. Ця людина мала корисливу діловитість. Майже все, на що падав його погляд, викликало в ньому питання: а який від цього може бути прибуток.
Бувають люди, які думають переважно про зиск, прибутки, гроші. Навіть дивно, що дещо вони роблять задурно. Наприклад, цілком безкоштовно чхають, сякаються, позіхають, випорожнюються, сплять, пукають і дихають. Безкорисливість таких дій корисливих людей пояснюється тим, що просто важко, навіть неможливо, знайти бажаючих оплатити й ці заходи.
До речі, про гроші й золото. Неправі ті, хто каже, що золотий злиток і грошові купюри – речі цілковито зайві на незаселеному острові. Адже насправді за допомогою золота можна придбати їжу навіть у безлюднім місці.