Яйцепос. Книга 1

Це ті­льки покійний Грицько міг погодитися, тому що алкоголік за горілку готовий на все. Це ж принизливо. От якби вам за­пропонували стати експонатом звіринцю, як би вам це сподобалося?

– Це просто до речі бовкнув, – зніяковіло сказав коронований лицар. – Я розумію. Шкода, що споконвічних не­розмовляючих драконів у нас не залишилося.

– Завдяки панам лицарям, – дав репліку Інокентій Карло­вич.

– Так, на жаль, – погодився монарх. – Якби я жив у ті часи, я б не допустив повного винищування нерозмовляючих драконів. Бо й небезпечні хижаки мають право на існування. У Великому Світі тепер навіть левів і тигрів охороняють від винищування відповідні міжнародні організації. Не допустив би, можете мені пові...

Його заглушило розпачливе волання:

– Інокентію!!! – прогорлав раптом хтось нелюдським голо­сом. Не людським, а драконячим. І були в цьому голосі такі надрив і туга, що мороз дерся по шкірі.

І шерехатий екску­рсовод, і його вінценосний гість миттю обернулися на ву­хороздираючий крик.

На корявих стінах тунелю заметлялася велика тінь, і в печеру ввірвався другий дракон, спливаючи до­щовою водою.

– Що трапилося, Агнесо?! – вигукнув Інокентій Карлович, спостерігаючи на морді того що ввірвався (вірніше – тієї що ввірвалася, бо це була самиця) цілковите сум'яття почуттів. Це людям тільки здається, що в драконів майже немає міміки, самі ж дракони розрізняють на мордах один одного найтонші почут­тя.

– Наше яйце! Його вкрали!!! – гірко проревіла драконія (так Автор називатиме дракона-самицю), що в запалі своїх пере­живань навіть не звернула уваги на присутність глави держави.

– Що?!! Викрадено драконяче яйце?!! – підхопився король. – О, Господи!!!

Така звістка була неочікуваною, неначе Ґрімм з ясного неба. Навіть неначе обидва Ґрімми з ясного неба – Якоб та Вільгельм. Проте у часи братів Ґрімм – всесвітньо відомих казкарів – люди вже літали у ясному небі на повітряних кулях. Тож правильніше буде сказати, що звістка про викрадення яйця була ще більш неочікуваною, аніж Ґрімми з ясного неба.

Щоб зрозуміти, чому ця крадіжка справила на государя на­стільки сильне враження, що він здригнувся й сполотнів, треба знати основний принцип співіснування Терентопської держави з Великим Світом. А ця велика тема заслуговує на окремий розділ. Це буде шістнадцятий розділ, що, як і п'ятнадцятий, виявився всередині чотирнадцятого, котрий все ще не закінчений...

ЩОСЬ ШІСТНАДЦЯТЕ. Підпільна країна

У всіх частинах земної кулі є свої, навіть іноді дуже цікаві, інші частини.

Козьма Прутков, "Плоди роз­думу".

XVI-XX сторіччя.

Як уже говорилося, Терентопія сусідить із містом Харковом – вели­ким населеним пунктом на північному сході України. Точніше сказати, з Харковом сусідять ті оббиті чорним дерматином двері, за допомогою яких можна переміститися в Терентопію, що розкинулася десь в інших вимірах.

При цьому Терентопська держава на століття давніша за це місто; принаймні в цьому певні усі терентопські історики. Місто Харків як таке виникло лише в XVII столітті (нашої ери, додасть Автор про всяк випадок, тому що деякі міста виникали в XVII століт­ті до нашої ери). Тобто археологи говорять, що поселення на тери­торії нинішньої Харківщини були ще в часи полювання на мамонтів; і в часи Київської Русі там жили люди. І все-таки перші документальні згадування про місто Харків відносяться, повторює Автор, до XVII століт­тя; звідти ха­рків'яни й ведуть відлік.

А от Терентопська держава, вважають більшість терентопських же істориків, виникла в часи Київської Русі, десь в X або XI століт­ті, а може, і рані­ше. На жаль, прадавня історія цієї дивної краї­ни аж до XVI сторіччя, до часів Мирополка Романтика, майже невідома навіть тамтешнім історикам, бо старовинні літописи тає­мничим образом колись зникли: будучи чи то спопелілими пожежами, чи то втопленими повенями (що в сухопут­ній Те­рентопії, втім, малоймовірно), чи то віднесеними вітром, чи то знищеними зловмисниками. Тим більше невідомо, коли і як виникла ця країна й чому вона опинилася в інших вимірах за чарівними дверми. Є різні гіпотези.

Наприклад, непрофесійний історик, тобто аматор у цій царині, Бізончик Солом'яний, що працює бібліотекарем у столичній бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі, склав наступну гіпотезу. На його думку, до того, як прадавній Київ очолили князі Дір і Аскольд, крім відомих історикам племен (полян, сіверян, сули­чів, радимичів, дреговичів, бу­жан, дулібів, лутичів, тиверців, древлян тощо, що пізніше об'єдналися за назвою русичи), жило там, мовляв, і невідоме історикам плем'я терентопів. Внаслідок якоїсь природної ката­строфи – чи то вибуху невеликої комети в атмосфері Землі, чи то виверження магічних енергій із глибини надр, чи то... – те­риторію, заселену цим племенем, було відкинуто в інший про­стір, а поміж тим простором і цим (так званим Великим Сві­том) утворився тунель-пуповина, пізніше оформлений як звичайні двері.

Це переміщення, мовляв, виявилося на руку те­рентопам, адже для Великого Світу вони як би щезли, і в такий спосіб уникнули необхі­дності платити данину, що ту необхі­дність на­в'язав іншим племенам скандинавський конунг Халги, більш відомий як князь Олег Віщий, котрий запанував на Русі. І, мовляв, завдяки тому, що терентопці ніко­ли нікому ніякої данини не платили, вони (на відміну від росі­ян, чиї предки пла­тили данину то варягам, то киянам, то татарам, то...) залишилися волелюбними незалежними людьми без так званої холопської жилки в на­ціональній вдачі.

А професор історії з Жорикбурзького університету Юлій Акакійович Засунь-Огли висунув гіпотезу (засновану, втім, як він сам чесно зізнався, лише на його сновидінні), що засновником Терентопського князівства був якийсь позашлю­бний син Великого князя Київського Володимира Красне Сонеч­ко. Цей син, ім'я якого історія, мовляв, не зберегла, по­просив татуся подарувати йому одне із князівств, так само, як той дарував князівства іншим своїм численним синам. Але оскільки цей нащадок був незаконнонародженим, та й взагалі був більше схожий на дружинника Олешу Поповича, ніж на Володимира, і князь сумнівався у своєму батьківстві, то цей син був посланий київським владарем подалі. Так, подалі на схід; мовляв там є землі, що пустують, бери скільки зможеш і облаштовуй нове князівство.

І цей княжич із невідомим іменем, згрупувавши навколо себе соратни­ків і однодумців, вирушив із Києва на схід. У процесі переміщення цей коле­ктив за­знавав агресії з боку всі­ляких печенігів, хазарів, половців та інших недоброзичливців. І тоді, мовляв, княжич звернувся до волхвів-кудесників (давньоруських чародіїв, що володіли могутніши­ми магічними знаннями й здатностями, ніж нинішні чарівники), які також були серед очолюваних ним пере­селенців: мовляв, зробіть так, щоб нове князівство, яке ми побудуємо, було невразливим від усіляких злих кочівників та інших ворогів. І за те, що княжич не кривдив волхвів, як його батько Володимир, який, прийня­вши християнство, оголосив їх суб'єктами зайвими й непотрі­бними, кудесники чи то відкрили княжичеві із соратниками хід в інші виміри, де землі були не гірше, чи то самі ж ці інші виміри й створили.

Коротше кажучи, ці осадчі про­йшли крізь чудесний прохід в інший світ, і заклали перше поселення, яке згодом стало містом Великі Дрібки – столицею Терентопського князівства. Така, повторює Автор, гіпотеза Юлія Акакійовича Засунь-Огли.

Але, правду сказати, і гіпотеза Сергія Васильовича Трампа, більш відомого під іменем Бізончик Солом'яний, і гіпотеза Юлія Акакійовича Засунь-Огли, і інші гіпотези про походження Те­рентопії, висмоктані скоріше з пальця, ніж з об'єктивних фа­ктів. Як було в дійсності – ні­хто поки не знає. Терентопські історики планують у майбутньому провести докладні археоло­гічні розкопки в місцях найдавніших поселень, сподіваючись, що це прояснить давню історію цієї країни.

* * *

А от історію Терентопії з XVI століття, із часів Мирополка Ро­мантика, терентопці знають досить добре – літописи та інші доку­менти тих часів збереглися.

Мирополк Романтик народи­вся в 1538 році й прожив до 1616. Тобто був сучасником Франсуа Рабле, Мікеланджело Буо­нарроті, Джордано Бруно, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра й деяких інших геніїв епохи Ренесансу. Втім, прізвисько Ро­мантик йому дали терентопські історики на початку XIX сто­ліття; сучасники його так не називали, хоча, можливо, і вважа­ли таким. Сучасники ймену­вали його просто князем Ми­рополком, а потім королем Ми­рополком, без прізвиськ; ну або Ми­рополком Добромислови­чем, тому що його батьком був князь Добро­мисл Мисливець.

В 1556 році, після смерті Добро­мисла, Мирополк зі­йшов на престол і став князем всія Те­рентопії. Прокняживши всього рік, молодий правитель загорі­вся ба­жанням пізнати Великий Світ. І буду­чи захоплений цією ідеєю, вирішив вирушити в закордонні мандри. А керувати державою на час своєї відсут­ності доручив боя­ринові Філофею Ріпі, своєму мудрому на­ставникові й кращому другу свого батька.

Отже, 21 квітня 1557 року князь Мирополк із невеликим ко­лективом підданих-помічників вийшов крізь Державні Двері з Терентопії у Великий Світ, і рушив у західному напрямку. Перетнув ті землі, які колись належали незалежній Київській Русі, а тепер були частиною Великого князівства Литовського, і заглибився в Європу.

За десять років він з'їздив майже всеньку Західну Європу, ви­вчив багато європейських мов, включно з прадавніми – латиною і давньогрецькою, побачив багато славетних лю­дей і зібрав хорошу бібліотеку, у якій, крім іншого, виявилося й чимало лицарських романів.

В Іспанії познайомився з моло­дою людиною з єврейським корінням на ім'я Мігель, досить ро­зумною й ці­кавою особистістю; подовгу роз­мовляв із ним на тему ли­царства й шляхетності. За роки цей Мігель напише геніальні книги про ли­царя Дон Кіхота.

В Іспанії ж князеві зустрівся чотирирічний вундеркінд на ім'я Лопе Фелікс, якому Мирополк передбачив велике майбутнє. І дійсно, коли хлопчик виросте, він стане ви­датним письменни­ком; складе "Собаку на сіні" і ще дві тисячі із гаком п'єс у ві­ршах, а також романи, поеми, вірші й новели.

Навіть в однорічній дитині на ім'я Вільям, яку Мирополк ми­мохідь побачив в англійськім містечку Стратфорд-на-Ейвоні, терентопський князь зумів розпізнати задатки майбутнього генія.