На людину, яка їх розсердить, вони можуть напустити цей свій кусючий транспорт, і такій людині не позаздриш. Тому, повторю, слава Богу, що вони не чули ваших образ.
Остап з Борисом зіщулилися.
– Але, якщо вони не можуть чути нашої мови, а ми – їхньої, то звідки ж вам відомий, зрозумійте мене правильно, той їхній переказ про чарівника? – подумавши, засумнівався лицар Борис.
– На моє прохання один знайомий учений-акустик змайстрував спеціальний прилад для спілкування із цим народом, так званий ультрафон. Цей ультрафон перетворює звук людського голосу на ультразвук, чутний мікровелетнями. А велетневі вмільці створили прилад, що перетворює звуки їхнього голосу на звуки, сприймані людським вухом. Вони називають свій прилад інфрафоном. Хоча цей інфрафон не тільки перетворює, але й підсилює звук, однаково й посилений звук настільки тихий, що мікровелетням доводиться верхи на блосі чи ще якійсь їздовий тварині заїжджати в саму глибину мого вуха й репетувати крізь інфрафон у саму барабанну перетинку, щоби я їх почув. От так ми й розмовляємо. А до того я з ними спілкувався за допомогою листів. Для мікровелетнів це було важко, бо для них писати літери, які може розрізнити людське око, це однаково що для нас писати букви завбільшки із хмарочос.
– А як же ви їх відкрили, цих невидимих гомо сапієнсів? – поцікавився Остап Влучне Вухо.
– Зовсім випадково. Я раніше вивчав кліщів. І отут, на лоні природи, вивчаючи під мікроскопом свіжезловленого кліща, я виявив на ньому сідло й вуздечку. А пізніше в об'єктив мого мікроскопа потрапив і сам вершник. Ну, я, зрозуміло, зацікавився, став вивчати цих здрібнілих велетнів і перекваліфікувався із кліщезнавця на велетнезнавця.
– Ми своїх коней підковуємо, – сказав лицар Борис. – А вони підковують своїх бліх? Я читав, як тульські майстри, зрозумійте мене правильно, підкували блоху, але та блоха була не жива, а механічна.
– Ні, звичайно! У членистоногих же немає копит, тільки кігтики.
Отут граф Остап Влучне Вухо нарешті згадав мету подорожі й дістав з рюкзака картинку:
– Скажіть, пане професоре, вам нічого не відомо про місцезнаходження драконячого яйця, викраденого місяць тому у Каменіані, або от цього шахрая?
– Ні, на жаль, не знаю, не зустрічав, – з жалем покачав головою Панас Єрмолайович Чухайніс й повернув малюнок графові.
– А в мікроскопічних велетнів можна спитати? Може, вони, зрозумійте мене правильно, бачили цього типа? – підказав лицар Борис.
– Зараз спитаю. Дайте назад картинку.
Тримаючи однією рукою малюнок і демонструючи його навколишнім деревам, велетнезнавець узяв із кишені іншою рукою якийсь маленький блискучий предмет, схожий на дверний ключ і, приклавши його до губ (ультрафон, зрозуміли лицарі), став говорити:
– Вельмишановні великі гіганти, смиренно схиляючись перед вашою грандіозною величчю, маю честь звернуться до вас із проханням: огляньте своїм величним поглядом це зображення й повідомте мені, звичайному чоловічкові, чи не доводилося вам бачити зображеного суб'єкта. Не відмовте у такій люб'язності, грандіозні велетні.
– Якби до мене так звернулись, я б вирішив, що з мене глузують, – сказав Остап Влучне Вухо. – Ви явно передаєте куті меду із вихваляннями.
– Вони це дуже люблять, – пояснив професор, ховаючи в кишеню блискучий предмет, але продовжуючи показувати малюнок деревам.
– А яку площу, зрозумійте мене правильно, займає цей Край Зачарованих Велетів? – запитав лицар Борис.
– За нашими мірками він зовсім малесенький, – відповідав Чухайніс, продовжуючи повільно обертатися з виставленим уперед аркушем, – ми зараз перебуваємо в центрі цього Краю, а його окраїни віддалені від нас усього метрів на сорок. Але для таких дрібних мешканців, як Зачаровані Велети, це величезна територія. Тобто не територія, а дендриторія, якщо так можна висловитись, бо "терра" значить "земля", а "дендро" – "дерево", а вони будують помешкання саме на деревах, а не на землі, щоб дивитися на нас зверхньо, як я вже говорив. Завдяки тому, що в них хороший зір, а цей портрет величезний за їхніми мірками, малюнок бачать мешканці навіть найвіддаленіших окраїн. У них дуже добре розвинені засоби зв'язку. Усі дерева з'єднані одне з одним найтоншими павутинками, які ми, звичайно ж, не можемо роздивитися; це своєрідні дроти, за допомогою яких вони передають інформацію з дерева на дерево, і таким чином колонія, що мешкає на кожному з дерев, інформаційно пов'язана з іншими колоніями. Зараз вони напевно передають один одному інформацію, а коли вся інформація буде підсумована, а на це буде потрібно всього кілька хвилин, у моє вухо буде посланий вісник на блосі, який і повідомить відповідь. Я відразу відчую його прибуття, бо їздова блоха, опинившись у глибині мого вуха, негайно вкусить і почне ссати мою кров. Так, за спілкування із цими велетнями мені доводиться розплачуватися власною кров'ю, яка є "паливом", так би мовити, для їхнього транспорту.
– Цікаво було б подивитися хоча б на одного такого велетня, – зізнався Остап Влучне Вухо.
– Немає нічого простіше! – обрадував його професор. – Зараз покаджу. Витягайте свого мікроскопа, і я...
– Свого мікроскопа? А в мене немає ніякого мікроскопа, – розвів руками граф.
– І в мене, зрозумійте мене правильно, немає, – підтакнув лицар Борис; або, вірніше сказати, піднінув.
– Немає мікроскопа?!! – здивувався Чухайніс. – Як так – немає? А як же це ви вирушили в мандри, а мікроскопа взяти забули?! Хіба ж так можна?! А без мікроскопа ви їх аж ніяк не побачите! Ну, ви даєте, хлопці!
– Ну хто ж знав, що під час лицарських мандрів, зрозумійте мене правильно, знадобиться мікроскоп для розглядання велетня, – зніяковіло промурмотав Борис.
– А у вас хіба... – почав був Остап, але Панас Єрмолайович перебив:
– Мій розбився нещодавно. Дзинь! – і на скалки. Така шкода. А без мікрос... Ой! Тихо: блоха у вусі!
Професор завмер і примружив одне око, прислухаючись. Лицарі теж завмерли, удивляючись у його обличчя.
– На жаль, – сказав нарешті Чухайніс, відкривши око й повертаючи малюнок графові. – Велетні теж цю людину не бачили. – Потім знову приклав до губ предмет, схожий на ключ (ультрафон), і крикнув деревам: – Дякую за увагу й за відповідь, великі велетні! – Потім, сховавши в кишеню ультрафон, знову обернувся до лицарів. – Так от щодо мікроскопа. У зв'язку з його раптовим розбиттям під загрозою опинились мої подальші наукові дослідження. Треба терміново придбати новий, а також ряд інших приладів, але існує проблема недостатнього фінансування даної наукової роботи. Та незважаючи на матеріальні труднощі, я не зневіряюся, бо пам'ятаю, що живу в країні, де повно шляхетних і безкорисливих лицарів, відомих своїм патріотизмом і чуйністю, тому упевнений, що всякий терентопський лицар із радістю матеріально допоможе нашій рідній терентопськіцй науці в міру своїх можливостей!
Після настільки товстого й непрозорого натяку, замішаного на лестощах, граф Остап Влучне Вухо й лицар Борис полізли в рюкзаки за гаманцями. Граф відрахував п'ятсот шурхотиків, лицар – триста (зарплата простого лицаря була менше зарплати графа). Простягаючи гроші велетнезнавцю, Борис, бентежачись, казав:
– Вибачте, що не дуже багато, але невідомо, скільки нам доведеться ще мандрувати, і гроші нам самим, зрозумійте мене правильно, можуть ще дуже знадобиться.
– Дякую, на якийсь час вистачить, а там, дивишся, і інші лицарі внесуть свою лепту в розвиток науки, – заспокоїв його Панас Єрмолайович, ховаючи купюри в кишеню. – У вас до мене ще є питання?
– Н-ні, – непевно відповів Остап Влучне Вухо.
Професор помовчав, лицарі теж помовчали.
– Ну, ми, мабуть, поїдемо далі, – вирішив граф.
– З Богом, Парасю, тобто, щасливої дороги, панове лицарі. Бажаю вам скоріше знайти все, що ви шукаєте, – побажав Чухайніс.
– І вам нових наукових відкриттів. До побачення.
Лицарі верхи на Борисі й Аркадії рушили в подальшу путь і за кілька секунд покинули Край Зачарованих Велетів.
* * *
Незабаром листяний ліс змінився сосновим бором, і копита коней припинили шарудіти опалими листами, а заходилися беззвучно м'яти опалу хвою.
– Все ж таки дивно, що мікроскопічні люди, зрозумій мене правильно, вважають себе гігантами й дивляться на нас зверхньо, – порушив мовчання лицар Борис.
– Чому ж дивно: таке й серед звичайних людей мало місце, особливо у Великому Світі, – заперечив граф Остап Влучне Вухо. – Будь-який нікчема, що мав знатних предків і, відповідно, престижний титул, дивився зверхньо на людей нормальних, нетитулованих. У нас будь-хто бажаючий може записатися в лицарі й шляхом здійснення доблесних учинків дослужитися хоч до титулу герцога. А в спадщину в Терентопії передається тільки титул короля. Та й то не всім королівським дітям, а лише одному. А титули барона, графа й герцога кожний повинен сам заслужити, здійснюючи подвиги та інші гідні діяння, які Його Величність визнає достатніми для присвоєння титулу. І титули предків тобі не поможуть. Тільки сам. А у Великому Світі титули передавалися від батьків дітям просто так, як годинник чи портсигар, у результаті чого часто-густо престижні титули носили людці дрібні, незначні. Навіть зараз у Великому Світі попадаються індивіди, я чув, які вважають наявність аристократичних предків приводом хизуватися перед тими, хто аристократичних предків не має. У нас, у королівстві, що виросло на ґрунті романтичної літератури, цінуються позитивні якості самого індивіда, а не наявність у нього знатних предків. Наприклад, серед моїх предків були навіть терентопські королі, але я не вважаю через це себе кращим за інших людей. Добропорядний двірник більш гідний поваги, ніж непорядний герцог.
– Згодний, – підтакнув лицар Борис. – Якщо суб'єкт – мізерна особистість, то він є дрібнотою навіть якщо його предки були велетнями. І якщо він, хизуючись великими предками, дивиться на решту зверхньо, то це лише підкреслює, зрозумій мене правильно, його нікчемність.
– Навіть деякі держави на ґрунті манії колишньої величі поводяться по-хамськи із сусідами, – додав граф. – Взагалі мені здається, що часто-густо манія величі є донькою комплексу неповноцінності.
Вони ще кілька хвилин помовчали, а потім Борис знову порушив тишу:
– Слухай, а може, він, зрозумій мене правильно, просто нам локшини на вуха навішав? Може, ніяких мікроскопічних велетнів не існує й Край Зачарованих Велетів – просто фікція? Ми ж їх не бачили, а набрехати все що завгодно можна.