Мені мій нащадок граф Леонід Кучерявоногий два роки тому подарував відеокасети з такими фільмами у комплекті з відеомагнітофоном та телевізором. А торік він подарував мені комп'ютер. Я вже настільки призвичаївся до комп'ютерних ігор, що сам створив нову гру, називається "Суперупир". От, дивіться.
Гільденштерн глянув на екран монітора, куди вказав Дриґало. Там метушилися анімаційні фігурки: чоловічок з великими іклами намагався вкусити за шию чоловічка без іклів, а той намагався простромити ікластого кілком.
– Суть гри в тому, що граючий повинен продегустувати кров найбільшої кількості живих людей і при цьому ухилитися від осикового кілка, срібної кулі, сонячних променів і часникових випарів. У "Суперупирі" п'ять рівнів складності. Моїм сусідам-упирям поки що вдається дійти лише до третього. Ех, шкода, у нас у королівстві немає Інтернету; я б відкрив в Інтернеті парочку сайтів: з вампіризму та декоративного п'явкарства. До речі, можу вам, Ісаку Марковичу, запропонувати молодих п'явок, задарма.
– Ні, графе, п'явок мені не треба. Ви, графе, дуже розумна і прогресивна людина. Навіть серед молодих жителів королівства поки що дуже мало таких, хто вміє користуватися комп'ютером і тим більше створювати комп'ютерні програми. А ви, будучи уродженцем вісімнадцятого століття, умудрилися освоїти нове досягнення науки Великого Світу.
Вампір від такої похвали навіть трохи засоромився...
Дехто може заперечити, мовляв, вампіри не можуть соромитися і стидатися, оскільки є мерцями, а "мертві сорому не ймуть". Автор заперечить: це залежить від того, наскільки трупи мертві. Якщо вони мертві лише на сто відсотків, як вампіри, то можуть і соромитися і стидатися. Ну а якщо мертві на всі сто п'ятдесят сім відсотків, як звичайні небіжчики, то так – цілковиті безсоромники.
– Дякую за консультацію. Побіжу додому: може, дочка вже повернулася і чекає на мене, – сказав корчмар, підводячись. – До речі, а куди ведуть ці двері, якщо не секрет?
– Та який там секрет. Ось ці двері, – вампір показав на стару стіну, – це підземний хід. Ми з упирями цього цвинтаря прорили тунелі, що з'єднують наші склепи та могили, щоб ходити один до одного в гості у будь-який час доби, ігноруючи сонце. А там, – Дриґало тицьнув мертвим пальцем у нову стіну, – там зберігаються мої зотлілі родичі. Адже ви теж не захотіли б співживати з рештками, що розклалися, хай навіть і родичів, от і я відгородився від своїх зовсім мертвих нащадків цією стіною. Цеглою та цементом мене також забезпечив живий нащадок, граф Леонід Кучерявоногий, лицар Напівкруглого Столу, як і я колись. Дякую, не забуває предка. І двері він же...
Тут двері в старій стіні відчинилися, і зі словами: "Я, графе, як ми домовлялися, прийшов обговорити організацію майбутнього волейбольного матчу з дримпельзябзькою командою "Некрократія"", у склеп увійшов вампір Яничаров, потягнув ніздрями повітря, вигукнув: "Та тут живий!", і мимоволі облизнув ікла.
Одне око вампіра Яничарова було перев'язане чорною стрічкою, як у адмірала Нельсона та фельдмаршала Кутузова. Але цей упир втратив око не в бою, а в нічній прогулянці вулицями міста; мрець втратив око так само, як живі втрачають ключ або гаманець, випустивши їх з кишені, – випустив його з очниці. Одноокий труп розвісив оголошення, що обіцяли нагороду тому, хто знайшов око, але поки ніхто втрачений орган не повернув. Можливо, ранковий двірник підмів око зі сміттям і відправив у сміттєвий бак.
Обвівши єдиною зіницею склеп, вампір Яничаров упізнав живого:
– А, Ісаку Марковичу, доброго ранку.
– Доброго вечора, – відповів корчмар. – Я ту...
– Може, й вечір. У нас тут, у могильному затишку, що ранок, що вечір, усе одно.
Раптом корчмар згадав, що забув надіти викутий майстром Нетребеньком металевий чохол, який не можуть проштрикнути ікла вампірів, що в те пристосування живим людям рекомендується пакувати шию перед спілкуванням з упирями.
– Я тут "Кровиночку" приніс, пригощайтеся, – швидко сказав Гільденштерн, простягаючи гематоген та термос Яничарову, що втупився єдиним оком у шию корчмаря з погано прихованою жагою.
Яничаров миттєво відкоркував посудину і присмоктався. А Іцхак Маркович, сказавши: "Смачного. До побачення", – заходився підноситися цегляними сходами, поспішаючи покинути обитель прогресивного трупа.
– А термос! – крикнув навздогін граф Дриґало.
– Занесете, коли прийдете до мене в корчму, – крикнув Гільденштерн у відповідь, прикриваючи за собою двері склепу, після чого квапливо припустив додому.
* * *
А принцеса Зіночка так хотіла якнайшвидше розпитати Роженкранців, що, вийшовши з корчми "Під Рятівною Мухою", зловила таксі, хоча до корчми "Під Мідним Забралом" було, що називається, рукою подати, можна було дійти і пішки... Таксі не звичайне, автомобільне, а так зване екологічне – візок, який тягав екзотичний за нашими мірками рикша – "екологічний таксист" – мовлячий єдиноріг Буцефаленко, на ріг якого був нагвинчений набалдашник у вигляді гумової кульки, щоб нікого випадково не поранити вістрям.
(– Його чи то прізвище, чи то кличка Буцефаленко схожа на кличку Буцефал улюбленого коня Александра Македонського, – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Той кінь отримав таку кличку, оскільки на його шкірі була пляма, що нагадувала голову бика. Адже Буцефал у перекладі з грецької означає Бикоголовий. Невже й на шкірі єдинорога-таксиста була така пляма?
– Наскільки знаю, ні, – відповідає Автор. – Можливо, прізвисько єдинорога пов'язане з тим, що голови биків та голови єдинорогів мають спільну рису – наявність рогів. Хоча кількість рогів та їхня форма у цих парнокопитних різна.)
– До корчми "Під Мідним Забралом", – вигукнула Зіночка, схоплюючись на візок.
– Один шурхотик, – назвав таксу, оцінивши відстань, запряжений єдиноріг.
– Дам два, якщо швидко.
Єдиноріг помчав риссю, з такою швидкістю, яку дозволяли його фізичні можливості та правила дорожнього руху в межах міста. Що засмутило відсталого охоронця принцеси, який змушений був кинутися бігом за екологічним таксі. Переслідуючи цей транспорт, охоронець боявся, що принцеса озирнеться, побачить його біг, і щось запідозрить. Але, на його щастя, Зіночка не озирнулась. Це переміщення тривало не довго, менше трьох хвилин, внаслідок чого колісниця зупинилася біля пункту призначення. Зіночка заплатила єдинорогові Буцефаленку два шурхотики і ввійшла у двері під висячим рицарським шоломом, що трохи хитався від вітерцю. За дуже нетривалий час туди ж ввалився і захеканий охоронець.
У корчмі "Під Мідним Забралом" було малолюдно, бо завсідники – придворні та незалежні лицарі – роз'їхалися шукати яйце дракона.
Почувши від принцеси, що Естер Гільденштерн зникла, Мойсей Соломонович та Берта Петрівна захвилювалися. Вони вже вважали Мгобокбекбе майже своїм сином, а доньку Ісака і Маргарити Гільденштернів майже своєю невісткою, любимою невісткою. А коли почули, що Нетребенько бачив її вчора з людиною, яку прийняв за Мгобокбекбе, дуже здивувалися.
– От я і прийшла запитати: що ви знаєте про народження Бан... кхе, про народження Федора, вашого прийомного сина, і про його родичів, – продовжила Зіночка. – Чи нема у нього брата-близнюка, або просто брата?
Корчмар Мойша, то навіщось надягаючи на конопате обличчя окуляри, то знову нервово їх знімаючи, почав розповідати.
Ні, вони, Роженкранци, не знають, хто справжні батьки Федора, і не знають, чи є в нього брати або сестри. А от що брата-близнюка немає, це знають абсолютно точно, тому що Мойша розмовляв з акушерками, котрі бачили його народження. Федько тоді народився у матері один. Усиновивши Федю, Роженкранци зажадали дізнатися про його походження. У манюнинському сирітському притулку імені королеви Ґарґамели, звідки вони його взяли, їм сказали, що він народився в пологовому будинку міста Манюнинська, і з пологового будинку його перемістили в цей притулок, тим більше що ніяких інших сирітських притулків у королівстві немає. У манюнинський притулок звозяться сироти та підкидьки з усього королівства.
Акушерки пологового будинку (де Федя з'явився на світ) розповіли Роженкранцам, що сімнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року до дверей цього медичного закладу підкотив легковий автомобіль, з якого вискочив молодий чоловік, блідий, схвильований. Вбігши в приймальне відділення, він попросив допомогти його вагітній дружині, у якої в машині почалися родові перейми, передчасні, бо вона була тільки на восьмому місяці. Породіллю відразу перенесли в пологове приміщення, а чоловіка, звичайно, туди не пустили. Це зараз чоловікам можна бути присутніми при пологах, а в ті часи чоловіків у пологові будинки строго не пускали. Він залишився чекати зовні, весь час поглядаючи на наручного годинника, ніби кудись поспішав. Його молода дружина швидко та благополучно народила сина. Її перевели в палату, де перебували ще дві молоді мами, а недоношену дитину забрали в інше приміщення. Тут раптом свіжий батько страшенно збудився і почав рватися до пологового будинку. Санітари і лікарі намагалися його затримати, але він прийшов у таке несамовите шаленство, що розкидав тих, хто перегороджував шлях і, як божевільний, заходився метатися пологовим будинком, збиваючи з ніг медперсонал і перекидаючи предмети. Він гарячково смикав і відчиняв усі двері, заглядав у всі приміщення, поки не потрапив до палати, де приходила до тями після пологів його молода дружина. Він кинувся до неї, обхопив її руками, і за кілька митей вони зникли. Так, зникли! Пропали, ніби крізь землю провалилися чи розчинились у повітрі!
– Ну ніхріна собі! – здивувалася принцеса Зіночка.
– Так, батьки нашого Феді таким явно чарівним робом покинули пологовий будинок, а малюк залишився, – продовжив корчмар Мойша. – І все це трапилося так швидко, за лічені хвилини, що акушерки в метушні навіть не встигли розпитати породіллю: хто вона, як кличуть її і чоловіка, як хочуть назвати немовля... Абсолютно нічого про них невідомо. Немовля, хоч і народилося раніше часу, було цілковито здоровим. Персонал пологового будинку чекав, що таємничі батьки повернуться за дитиною, але вони так більше і не з'явилися. Тому малюка стали вважати підкидьком.