А грифон приніс хлопча у своє лігвище й став ним опікуватися наче власним дитинчам.
Минуло п'ятнадцять років. Син лицаря, урятований і вигодуваний грифоном, виріс і перетворився на гарного юнака. Грифон зостарився й уже не міг полювати, і тепер юнак опікувався ним, наче старим батьком. І раптом у ті місця приїхав лицар – тато юнака, щоб пополювати на грифонів. Побачивши старого грифона, лицар скинув арбалета і вистрілив. Зненацька виниклий юнак закрив грифона своїм тілом. Стріла-болт впилася юнакові в груди. Лицар кинувся до пораненого й побачив на його шиї медальйон зі своїм гербом... Останні кадри фільму: стікаючи сльозами, лицар із пораненим сином на руках поспішає до лікаря...
Популярний кіноактор Нестор Драконюк зіграв лицаря, його старший син – Коля – юнака, а молодший син – Івасик – був знятий у ролі немовляти. Кого зіграв розмовляючий грифон Арістейчук у цьому фільмі, чи треба пояснювати, безцінний читачу? Справжні, живі вовки у фільмі не знімалися. Їхні дуже реалістичні рухливі зображення без кінокамери були нанесені просто на плівку магом Оніком за допомогою чарівної технології.
Глядачі в Трістанівці від вітчизняного фільму "Життя за грифона" ридали не гірше, чим від індійських фільмів. "Життєве кіно", – схлипував граф Остап Влучне Вухо, витираючи сльози й сякаючись у носовичок.
(До слова, безцінний читачу, за десятки років до того, як англійський письменник Редьярд Кіплінґ розповів історію Мауґлі у своїй "Книзі джунглів", а американський літератор Едґар Берроуз – історію Тарзана у своїй багатотомній епопеї "Тарзан, приймак мавп", тему виховання людського дитинчати тваринами освітив російський письменник українського походження Антоній Погорєльський (котрий декілька років служив попечителем Харківського навчального округу) у своєму оповіданні "Подорож у диліжансі", яке ввійшло потім у його ж роман "Двійник, або Мої вечори в Малоросії". Там, як і в історії Тарзана, у джунглях про хлопчика дбають мавпи. А за десяток, приблизно, років потому з'явився роман "Мюнгґаузен" німецького письменника Карла Лебрехта Іммермана, де головний герой, крім іншого, розповідає, як його в ранньому дитинстві виховували дикі кози, та ще розмовляючі. Але баронам Мюнгґаузенам не варто вірити на слово. А Іммерман, до речі, приклав руку, крім іншого, і до теми Круглого Столу короля Артура, написавши п'єсу "Мерлін" і поему "Трістан і Ізольда". Втім, поема, на жаль, не була дописана до кінця. Що ж до Кіплінґа, то Автор тут зауважить, що неодноразово згадуваний у цих писаннях письменник-харків'янин Майк Йогансен переклав його казки українською мовою.)
Після кіножурналів із короткометражкою кіномеханік зробив п'ятнадцятихвилинну перерву, щоб глядачі могли перекурити, або перекусити, або сходити до туалету, або обговорити побачене.
Потім були показані два нові українські фільми: "Голос трави" і "Відьма" (між якими теж була п'ятнадцятихвилинна перерва). Обоє фільми – про українських відьом, або, за терентопською термінологією, українських фей. "Голос трави" був знятий на Одеській кіностудії (режисеркою Наталією Мотузко) за мотивами роману Валерія Шевчука "Дім на горі", а "Відьма" – на Київській кіностудії імені Олександра Довженка (режисеркою Галиною Шигаєвою) за мотивами повісті "Конотопська відьма" Грицька Основ'яненка.
Українські фільми публіці в Трістанівці теж дуже сподобалися. Селяни з лицарями просльозилися від ліричного "Голосу трави" і нареготалися від дотепної "Відьми".
Після розгонистого кіносеансу, що закінчився запівніч, авторитет лицаря Бориса й графа Остапа Влучне Вухо серед трістановців ще більш зріс, тому що вперше жителі села приймали у себе індивідів з кіноекрана. Кожна сільська родина претендувала на те, щоб надати лицарям нічліг, і довелося кидати жереб, щоб з'ясувати, кому дістанеться така честь. Згідно з жеребом лицарі переночували в хаті сільського трунаря й гробаря.
* * *
Трістанівку Борис із Остапом покинули тільки опівдні наступного дня.
Перетинаючи верхи на непарнокопитих Аркадії й Борисі гаї, бори й діброви, лицарі жваво обговорювали вчорашні фільми.
Сталася навіть невелика суперечка із приводу польоту грифона у вітчизняній короткометражці. Там грифон ширяв не гірше за орла, хоча в дійсності грифони літають поганенько (на відміну від драконів), не набагато краще за курей; зазвичай просто перепурхують із місця на місце, шугаючи над землею не вище трьох метрів і не далі сотні метрів. Борис із Остапом зійшлися на тому, що той політ був знятий із застосуванням магії. Але із приводу того, яке саме було чарівництво, думки розділилися.
– Я думаю, що під час зйомки грифон не летів, а імітував політ, стоячи на землі, а чарівник Онік за допомогою магії замінив на плівці землю на небо, – вирішив Остап Влучне Вухо.
– А я думаю, що чарівник Онік під час зйомки своєю магічною силою, зрозумій мене правильно, підняв грифона Арістейчука в повітря, – припустив лицар Борис.
– Але ж у грифона в дзьобі був малюк! Уявляєш, що було б, якби Арістейчук його випадково впустив із висоти! Думаєш, Нестор Драконюк дозволив би так ризикувати власним синочком?! Звичайно ж, грифон перебував на землі, – сперечався Остап, потрясаючи щитом із зображенням черпака, чорного ковша з довгою ручкою в світло-коричневому полі.
– У тій сцені, зрозумій мене правильно, в грифона в дзьобі був не справжній малюк, а лялька; я в цьому майже упевнений, шановний шриньзякобубудче, – аргументував Борис, ворушачи щитом із зображенням восьми чорних пуголовків у світло-зеленому полі.
(– Шриньзякобубудче? – ловить Автора на слові Ліва півкуля його мозку.
– Так, граф Остап Влучне Вухо був шриньзякобубудцем, – говорить Автор.
– Знайоме слово, десь воно вже попадалося, але де... – замислюється півкуля Права.
– Слово "шриньзякобубудець", – нагадує Автор, – попадалося нам у терентопській "Пісні про те, чого в цій пісні немає", у восьмому щосі за назвою "Терентопські застільні", де є такий куплет:
Тут співатися зовсім не буде,
Як два лицарі їли букет,
І про те, як шриньзякобубудець
Зимкукуру сховав у буфет.
– Зимкукура – це терентопський пиріг із хріновим варенням, це я пам'ятаю, – хвастається пам'яттю Ліва півкуля. – А що означає "шриньзякобубудець"?
– "Шриньзякобубудець" – теж чисто терентопське слово, що означає: "одружений лицар, теща якого працює із квитками та білетами, тобто – поширює або перевіряє які-небудь квитки чи білети", – починає пояснювати Автор. – З нинішніх лицарів Напівкруглого Столу четверо – шриньзякобубудці. Граф Остап Влучне Вухо, теща якого продає автобусні квитки в столиці. Граф Остап Електричка, теща якого – знаменита баба Клава зі Стайні Опери та Балету, яка там не тільки перевіряє в глядачів наявність квитків, але й робить прибирання. Лицар Андрій Схожий, теща якого перевіряє наявність квитків у глядачів Великодрібкинської філармонії. І герцог Абрам, теща якого торгує лотерейними білетами у Свистоніздрінську. До речі, шриньзякобубудцями були також батько герцога Абрама – Лазар Глімпельштейн – і дід – Ізраїль Глімпельштейн. Саме тому замок герцога Абрама (спроектований батьком королеви Зіньки Одинадцятої до того, як тесть Жорика Дев'ятого перекваліфікувався з архітектора на професійного жебрака), став називатися Шриньзякобубудецьким замком, а від замку й усе герцогство стало зватися Шриньзякобубудецьким герцогством.)
І кілька слів щодо грифона Арістейчука. Цей актор, зрозуміло, був твариною не звичайною, а мовцем, людиноподібним в аспекті мовлення й мислення мутантом. Але зовнішністю від звичайних грифонів не відрізнявся. Тому у фільмах кіностудії "Задфільм" (втім, у фільмах інших професійних кіностудій він і не знімався, оскільки вони перебували у Великому Світі, куди грифони не виходили через конспірацію) він грав ролі звичайних грифонів-немовців. Тобто всі його кіноролі були без слів. Він був від цього, м'яко кажучи, не в захваті. Тому що мріяв зіграти персонажа, котрий виголошує якщо не великі монологи, то хоча б які-небудь репліки, оскільки мав гарний голос і вишукану вимову. А замість цього доводилося видавати, у найкращому разі, якийсь дикий клекіт.
Найбільшою мрією Арістейчука була роль Гамлета в п'єсі Шекспіра. Він навіть пропонував знайомим режисерам кіно й театру екранізувати або поставити на сцені цей твір із собою в головній ролі. З почуттям читав їм монологи данського принца. Але ті не погоджувалися. Казали, мовляв, Гамлет був людиною, а якщо його гратиме так зване чудовисько, із дзьобом, волохатими лапами, хвостом і крильми, то вийде якась дурниця. Арістейчук сперечався, мовляв, і людина не є грифоном, а між тим ролі грифонів іноді виконують люди. От, наприклад, в екранізаціях і театральних постановках "Аліси в Дивокраї" Льюїса Керролла роль говірливого Грифона (котрий дружив із Нібичерепахою) грають, як правило, люди, а не тварини. Якщо людині можна грати грифона, а грифону не можна грати людину, то це, мовляв, якась дискримінація за видовою ознакою. Але, на жаль, Гамлета він дотепер так і не зіграв. Та зате зіграв іншу роль зі словами – мовлячого Грифона в театральній постановці все тієї ж "Аліси в Дивокраї".
(А роль Нібичерепахи, до речі, безцінний читачу, в одній з екранізацій "Аліси в Дивокраї" зіграв музикант легендарної британської рок-групи "The Beatles" Рінґо Старр. Ти можеш сказати, що це не має стосунку до терентопських подій, і будеш по-своєму правий. Але Автор навмисно згадав цей факт, як привід повідомити, що група "The Beatles" у Терентопськім королівстві була відома й популярна із середини шістдесятих років. Терентопські чарівники, завдяки своїм здатностям, могли без проблем подорожувати Великим Світом, перетинаючи будь-які державні кордони й переміщаючи в обхід митниць будь-які не дуже великі речі. Таким чином, під час панування в західному світі бітломанії, грамплатівки цієї групи потрапили й у підпільне королівство. І там пісні Ліверпульскої Четвірки розійшлися на магнітофонних бобінах, переписувані з магнітофона на магнітофон. Завзятими слухачами й шанувальниками музики "The Beatles" були, крім інших, король Жорик Дев'ятий, королева Зінька Одинадцята й принцеси Зінуля й Зіночка, хоча дівчата й народилися вже після розпаду групи.