Але й ви знаєте, що деякі мертв'яки мають звичку вилазити зі своїх могил. Ви самі таких тут частуєте, – аргументувала Зіночка.
– Вампір? – задумався Ісак Маркович. – Ні, вампіри вилазять із могил ночами, а Вакула Охрімович зустрів Естер з тим хлопцем серед білого дня.
– А може, в якихось особливих випадках вампіри можуть виходити з могил і вдень, дотримуючись, звичайно, тінистих місць, тим більше – в одязі, що закриває їх від сонячних променів, – припустила принцеса. – Треба перевірити усі версії.
– Сподіваюся, ця версія є хибною. Бандюга і без того був виродком, а якщо до того ж став і кровопивцем... Але перевірити треба, – погодився корчмар.
Він встав і подивився графік-календар, що висів на стіні, де були відзначені дні виходу вампірів з могил і склепів.
– Розпитаю графа Дриґала, похованого на тому ж Старому цвинтарі, – продовжив Ісак Маркович. – Він напевно знає: Бандюга простий покійник чи вампір. Але граф із колегами навідаються до корчми лише за півтори тижні. Чекати ніколи. Прийдеться мені самому навідатися до нього в склеп.
Якби в цей момент у корчмі був присутній і чув цю бесіду завсідник Акмус, він відкинув би цю версію і поінформував би Іцхака і Зіночку, що ще в морзі ясновидець Гліб Цвях просканував труп Бандюги ясновидінням і точно встановив, що той звичайний небіжчик, а зовсім не упир. Але Акмуса в корчмі не було, він підійшов пізніше. І корчмар вирішив не гаючи часу вирушити на цвинтар.
– Інша версія: у покійного Бандюги є брат-близнюк... – сказала королівська дочка, теж підводячись. – Може, Роженкранци усиновили одного близнюка, а іншого всиновив хтось інший. Втім, буває, що брати дуже схожі, навіть не будучи близнюками. Поки ви, Ісаку Марковичу, опитуватиме на цвинтарі графа Дриґала, я змотаюся в корчму "Під Мідним Забралом" і випитаю у Роженкранців: що вони знають про народження і кровних родичів усиновленого.
Сказавши це, Зіночка покинула корчму "Під Рятівною Мухою", а слідом за нею вийшов і один із відвідувачів, який під час розмови принцеси з корчмарем за сусіднім столиком нібито читав забуту кимось газету "Тьху!" (Не хвилюйся, читачу: це був той самий таємний охоронець принцеси).
* * *
Іцхак Маркович, щоб не спокусити вампіра власною кров'ю, бо граф Дриґало, напевно, знемагає в склепі від спраги, збігав до найближчої аптеки, купив там дві плитки гематогену та три літри фізіологічного розчину, і на його основі виготовив кров сурогатну – коктейль "Кровиночку"; нагрітий до сорока градусів за Цельсієм напій налив у великий термос і з цим частуванням вирушив у гості до покійника.
Гільденштернові не доводилося раніше бувати в склепі у графа Дриґала, але біля входу на Старе кладовище розташовувався стенд зі схемою цвинтаря, де були вказані всі склепи і могили (як тільки з'являлося нове поховання, воно відразу заносилося на схему), тому корчмарю не довелося блукати в пошуках.
Дорогою до склепу сім'ї Дриґало він зробив невеликий гак, щоб кинути погляд на могилу Бандюги.
Жодних слідів, котрі вказували б, що з могили вилазили, Ісак Маркович не виявив. Але, може, вампіри вміють не залишати таких слідів. Могилу прикрашав камінь, на якому був напис: "Федір Мойсейович Роженкранц. 17. III. 1972 – 20. IX. 1995" та фотографії покійного. На двох знімках Бандюга був у смугастій тюремній робі зафіксований в анфас та профіль. То були тюремні фото з його кримінальної справи. Жодних інших знімків дорослого Бандюги, крім тюремних, в наявності не було. Звичайно, ретушер міг би замінити тюремну робу цивільним костюмом та білою сорочкою з краваткою, але в Терентопії не заведено зловживати ретушшю, спотворюючи правду.
Коли корчмар наближався до потрібного склепу, двері в цій споруді раптом відчинилися і звідти з'явилася людиноподібна постать із рогами на голові.
– Що за чорт! – здивувався Гільденштерн.
Хоч він, звичайно, не вірив у існування чортів, а вампіри рогів не мають, корчмареві стало на секунду моторошно.
Вечірні сутінки заважали як слід розглянути істоту. Але коли рогатий перемістився ближче і Ісак Маркович його розгледів, оторопілість злиняла: те, що корчмар прийняв за роги, було лише блазенським ковпаком з бубонцями.
Так, це був королівський блазень Альфред Ромуальдович Вареник.
Але тепер він мав зовсім інший настрій, ніж той, який ми спостерігали, читачу, в Королівському замку. Тепер він не виглядав похмурим песимістом, тепер він задумливо посміхався і випромінював радість, справляючи враження щасливого індивіда та хронічного оптиміста.
Корчмар сказав йому:
– Доброго вечора, добродіє блазню. Ви теж були у графа Дриґала? І я до нього.
– Здрастуйте. Так, я до нього у справах видавничих, як до члена редколегії газети "Темний шлях", – відповів блазень, поправляючи портфель під пахвою.
– А. А я з приватного питання.
– Бажаю удачі.
– І вам того ж.
Життєрадісний блазень, бадьоро насвистуючи, пішов, а гарний корчмар ввічливо постукав у двері склепу, прикрашені поштовою скринькою, відчинив двері і став спускатися цегляними сходами, повідомляючи мешканцю-небіжчику:
– Графе, це я, корчмар Іцхак Гільденштерн. Доброго вечора. У мене до вас є термінове питання... До речі, я тут прихопив термос із коктейлем "Кровиночка", якщо бажаєте.
– Ласкаво прошу, Ісаку Марковичу, – почувся голос мерця.
У склепі було не те щоб дуже світло, але й не зовсім темно – це підземелля освітлювалося двома джерелами світла: акваріумом, точніше освітлювальним приладом, що висвітлював підводну флору та фауну, і мерехтливим монітором комп'ютера.
Кинувши погляд на акваріум, корчмар зіщулився: серед мальовничих заростей водяної папороті, валіснерії, анубіасу, гігрофіли, кабомби, глечика, стрілолиста та інших акваріумних рослин звивалися жирні чорні хробаки-кровососи. Окрім рослинності та п'явок, у скляній кубічній посудині красувалася і невелика скульптура, що виглядала розпухлим утоплеником.
– За "Кровиночку" дякую, але я вже ситий, – казав вампір, що сидів перед комп'ютером, – мене тільки-но блазень Вареник почастував свіжою кров'ю. Ні, не своєю, а єдинорожою з міської бійні. Втім, зараз до мене навідається колега Яничаров, він від "Кровиночки" не відмовиться.
– Я його зустрів, не Яничарова, а Вареника. Судячи з його сяючого вигляду, ви взяли в друк його нові твори, – припустив Гільденштерн, продовжуючи розглядати житло покійного графа.
Склеп був малогабаритною кімнаткою з цегляними стінами, причому в трьох стінах цегла була стародавня, потемніла від часу, а четверта стіна виглядала новобудовою. У цій новій стіні та в одній із старих були двері. Обидві ці двері теж виглядали зовсім свіжими. Крім столу, за яким сидів упир і на якому нагромаджувалися комп'ютер з монітором, комп'ютерна література, дискети й інше прогресивне барахло, в цьому цвинтарному приміщенні були: тумбочка, що містила в собі відеокасети і тримала на собі телевізор із відеомагнітофоном; прочинена шафка, в якій виднілася спортивна форма, волейбольний м'яч і аналогічна сітка; згаданий акваріум із інвентарем акваріуміста; купа якихось папок, мабуть, рукописів; чотири стільці; труна, в якій покійник, мабуть, віддавався пасивному відпочинку... Труна, треба зазначити, виглядала досить грайливо і життєрадісно. Оскільки зовні була обклеєна фотографіями неодягнених красунь із журналу "Гарнюнізм!"
– Ні, цього разу я йому відмовив. Його нові вірші нам за тематикою не підходять. Я йому одразу сказав, що у нас ще старих його віршів повно, а він каже, мовляв, старі не друкуйте, вони погані, а візьміть нові. А нові зовсім з іншої опери, так би мовити. Одні початки чого варті: "Малюк був дитятко веселе й людинка хоч куди дітвак...", "Реве та стогне щось надворі, а у кімнаті спить дитя...", "Садок вишневий коло хати, в садку в колисці спить малюк...", "Малюки, смокчіть ви цицьки, та й лягайте спочивать...", "Ой там на горі немовля спить...", "Ой на горі люлі дві...", "Смокче соску, смокче млосно, слина опадає...", "Ой горщик чий стоїть...", "Ой під вишнею, під черешнею та й лежало немовля, грало брязкальцем...", "День який сонячний, ясний, безхмарний, видно, хоч діток роди...", "Дивлюсь на колиску та й думку гадаю, що гарне життя, і що суму немає...", і так далі на пологову тематику. Я йому сказав, мовляв, газета "Темний шлях" висвітлює тему смерті, а не навпаки, тому такі вірші не вписуються в тематичний формат нашого видання; мовляв, ми краще його старі вірші продовжимо друкувати. Втім, незважаючи на відмову, він залишився життєрадісним. Вперше бачу його таким життєлюбом... Та що ви стоїте, Ісаку Марковичу, сідайте.
– Спасибі. У мене до вас, графе, таке запитання: приблизно місяць тому тут був похований такий Федір Роженкранц. І я хотів би знати – він простий мертв'як чи вампір.
– Ні-ні-ні, не вампір. Я всіх вампірів у столиці та передмісті знаю; знаю навіть вампірів з інших областей королівства, не всіх, але багатьох. Це простий, пересічний, банальний мертвий труп.
– Ви впевнені?
– Ікло даю. Стовідсоткова гарантія. А чому ви вирішили, що він упир?
– Та в мене донька загубилася, Естер, і її останній раз бачили вчора о п'ятнадцятій нуль нуль на вулиці з людиною, ніби дуже схожою на цього покійника, от я і вирішив перевірити.
– Ну, о п'ятнадцятій годині ще занадто світло; якби навіть він і був вампіром, у такий час вулицями не вештався б. І примарою той, з ким вона була, не може бути: за такого освітлення привид був би невидимцем. Це, напевно, був простий живий гомо сапієнс... До речі, про освітлення. У голлівудських фільмах сонячне світло вампірів спопеляє чи роз'їдає наче кислота, тому вони, мовляв, і бояться сонячних променів, ха-ха-ха. Сонячне світло упирям неприйнятне, так само, як живим неприйнятне занурення у фекалії, але щоби спопеляти і роз'їдати... Це такий самий абсурд як і те, ніби живий, укушений упирем, сам стає упирем; або те, що упирі, мовляв, не відображаються в дзеркалі, ха-ха-ха. Мене ніякі упирі за життя не кусали, а з тих живих, кого я кусав після смерті, ніхто не став упирем, бо вампірами насправді стають ті, у кого до того є схильність від народження, а не ті, кого вкусили. І в дзеркалі я відбиваюся не гірше за вас. Чого тільки не вигадують письменники з кіношниками.