Яйцепос. Книга 1

Крім дорослих крила­нів були тут і птеродактиленята. Які поменше – причіплялися до батьків, начебто живі рюкзаки, а котрі доросліші – за­ймалися дереволазанням самостійно. Стовбур дерева й ґрунт під ним були брудно-білими від засох­лого посліду літунів. Цей послід убив листя: дерево було голим, мертвим.

Рибалили вони на мілководдях зеленого озера. Особливо бу­рхливі й масові напади на риб траплялися, коли великі травоїдні динозаври, що занурилися в глибини озера, починали ліниво рухатися, перемі­щаючись на нові донні пасовища. Тоді косяки риб, сполоханих рухом велетнів, кидали­ся навтьоки й вискакували на мілковод­дя. Помітивши хвилі, збовтані гіга­нтами, пильні й гострозорі птеродактилі з ле­ментом радості зривалися з гілок і зграєю неслися до мілководь. Там, пікіруючи, вони втикали довгі пащі у вологу й злітали з їжею, котра ті­палася, у зубах...

На травинку, що її затис у зубах ангел, здійснила посадку смарагдова бабка. (Тваринка на травинку. Гра буквосполучень. Або: бабка кульбабку окульбачила.) Заплющивши одне око, аби близький об'єкт не двоївся, Дим замилувався цим витонченим мініатюрним гелікоптером, завмерши, щоб не сполохати комаху. У польоті бабка схопила невеликого жука, і тепер, сидячи на травинці, прозорокрилий хижачок обертав "дичину" передніми лапками, розкриваючи щелепами хітиновий покрив як бляшанку. На лице ангела із трави видерся дрібний павучок, і, щоб усунути причину лоскоту, Димові довелося під­няти руку. Це жахнуло бабку, і, упустивши здобич, вона з ти­хим тріском крил дугою засвердлилася в небо. Змахнувши павуч­ка й почухавши пальцем обличчя, ангел заклав долоні за голову й заплющив очі.

Його колисала музика природи. Ця музика складалася із шу­рхоту, дзижчання, стрекотіння комах, зі цвірінькання, клацан­ня, писку птахів, із пронизливого каркання птеродакти­лів, з басового крекоту ящерів-качкодзьобів, із шелесту зелені й сплесків води в зеленому озері, з безлічі інших, ледь уловимих, шумів. У цю ідилічну безмежну симфонію уривалися іноді трагічні ноти страху й болю, коли який-небудь хвостатий невдаха верещав, звиваючись у зубах і пазурах хижака. "Боро­тьба за існування й природний відбір – основа еволюції жит­тя..." – згадав, задрімуючи, Дим лекції одного зі своїх учителів – ангела Шарлзеля....

* * *

Однак настав час відвідати моїх підшефних, сказав він собі, прокинувшись від галасу наручного будильника. Позіхнувши, піднявся з ботанічного ложа, обтрусив хітон і крила від ли­сточків, паличок, павутинок, що пристали, і комашок, що наповзли, і, розчепіривши крила, потягнувся. Зробив для розми­нки кілька нахилів, присідань, випадів і стрибків. При цьому несподівано вчавив праву ногу у м'який слизький бруд, що непомітно перебував у траві. Це був свіжий кал якоїсь великої тварини. "Тьху ти!" – лайнувся ангел, люто витираючи сандалію об рослинний килим.

Коли взувачка більш-менш очистилася, Дим бадьоро затріпо­тів пернатими кінцівками й із легким дзижчанням піднісся над пагорбом... Це ті, хто мають великі крила – птахи-а­льбатроси чи там птерозаври-птеранодони – можуть до­зволити собі політ із ледачими помахами або навіть із нерухо­містю в ши­рянні, а ті, чиї крила порівняно невеликі стосовно розміру тіла – мухи, горобці, ангели... – для польоту повинні махати ними швидко-швидко. Звичайно, ангели роблять це не настільки жваво, як мухи, але низьке дзижчання, ледве чутне, при їхньо­му польоті звучить. У цьому може переконатися бу­дь-який суб'єкт з унікальним, дуже чутливим слухом, якщо, знаходя­чись поруч із ангелом у польоті, добряче прислухає­ться. Звичайно, коли ангел перебуває в матеріальній, тілесній іпостасі. Бо якщо ангел приймає іпостась духу, то рухається беззвучно.

Униз пішов затишний пагорб із птеродактилячим деревом, і перед ангелом, що дзижчав крилами, розгорнулося, іскрячи сонячними відблисками, велике зелене озеро, обрамлене пу­хнатою зеленню. Над озером снували птеродактилі, його поверхнею переміщалися водоплавні птахи, у його смарагдовій глибині темніли туші траходонів. Дим глянув на свою по­страждалу сандалію й з'їхав повітрям, як крижаною гіркою, униз, до води. Летячи над самою поверхнею водойми, він, піді­гнувши ліву ногу, занурив у теплу вологу праву ступню, щоб струмені, обтікаючи її, змили залишки бруду, і, пробороздивши в такий спосіб десь кілометр водної площини, ледве не спіткнувся об траходонову голову, що раптово виринула із зеленого дзеркала із жмутком водоростей у дзьобі. Трохи не за­чепивши качкодзьобу морду сандалією по дзьобі, ангел злетів і, оглянувши взуття, задовольнився чистотою.

Потім під ангелом, що дзижчав крилами, проповзли: руни­стий берег; хвойний бір, на одній із галявин у якому краєм ока Дим помітив трапезу анкілозаврів (ці ящери, схожі на гібрид вівці й кедрової шишки, з кісткодробильною булавою на хвості, діловито виїдали соковиту, хрустку смарагдову рослинність); річка, мереживна від острівців, де пляжі як чорна луска покривали тисячі черепах...

І, нарешті, ангел завис над скуйовдженою зеленою щетиною очерету. Тут, в очереті, і таїлося гніздо підшефних ящерів, яких ангели за швидкість бігу й наявність дзьоба (не качиного, як у траходонів, а скорі­ше схожого на дзьоб черепахи або папуги) називали жвавоно­гими дзьобоносами.

Гніздо жвавоногих дзьобоносів являло собою горбок із по­глибленням, котрий ящери нагорнули з підніжного сміття: засохлої твані, прілого листя, ламаного очерету тощо. Гніздо охороняла самиця, що сиділа поруч, поклавши черево на зігнуті ноги, як курка-несучка. Від хрускоту стебел під сандаліями Дима самиця насторожено підвелася, але побачивши, що це не ворог, а ангел, заспокоїлася й прийняла попередню позу.

– Привіт, красуню, як справи? Уже є що-небудь? – сказав крилатий опікун і, переступивши через хвіст підшефної, за­глянув у гніздо. У поглибленні купи сміття спочивали три біло­сніжних, як крейда, яйця, величиною зі страусове. – Ого! Тріо! От це так! Невже, всі твої?

(Серед тутешніх динозаврів був вид ящерів-стрибунців, жвавих, як кенгуру або тушканчики, самиці яких не обтяжу­вали себе будівництвом гнізд та піклуванням про дітей, а під­кидали свої яйця в гнізда інших динозаврів, щоб ті охороняли й піклувалися, отакі ящери-"зозулі". Але їхні яйця були дрібніши­ми ніж у жвавоногих дзьобоносів, і підкидалися, від­повідно, у гнізда дрібніших динозаврів.)

– Ну, молодець! Поздоровляю! А де ж татусь? Мабуть, на полюванні.

Ангел погладив шорстку голову самиці. Вона примружила очі від задоволення, бо майже всякій живій істоті, крім зовсім примітивних, приємні ласкаві погладжування. Зваживши в руках усі три яйця, Дим записав дані в блокнотик. Шорстка ненька поставилася до цього спокійно; інстинкт підказував їй, що потомству ангел не загроза. Спробувала б якась інша істо­та не зовсім маленького розміру наблизитися до цієї цінності в гнізді!

Крізь шерех очерету, що колихався від вітерцю, просочило­ся ритмічне похрускування – хтось по втоптаним у стежку стеблам наближався до гнізда. Самиця, про всякий випадок, під­нялася на задніх лапах і насторожилася, витягнувши шию й розкривши ширше очі й ніздрі. І відразу розслабилася й сіла – зачула в хрусткому прибульці коханого кавалера. Густі ґрати очерету розсунулися під коричнювато-сірою смугастою ту­шею, і з'явився самець. У пащі він тримав волохату тушку яко­гось мезозойського гризуна. Нещасна жертва в агонії останній раз дриґнула лапкою й сконала. "Смачного!" – прошепотів ангел, відводячи погляд. Ящір байдужо глянув на крилатого опікуна, граціозно наблизився до подруги й із дзьоба в дзьоб передав їй частування. Вона, закинувши голову, розімкнула ще­лепи, і волохата їжа провалилася в глотку. Захлопнувши пащу, самиця заплющила очі й, витягнувши шию, вильнула головою. У шиї проповз клубок.

– Добре, хлоп'ята, перетравлюйте, а я полетів, – вирішив Дим і, залишивши підшефних у такому положенні, піднісся, дзиж­чачи, з очерету в піднебесся.

І ледве не зіштовхнувся з ангелинкою на ім'я Зульфель. Ангелинка (тобто ангел жіночої статі) летіла над очеретя­ним полем у напрямку гуртожитку.

– Опля! – викликнула вона, увильнувши від тарана віртуо­зним піруетом. – Акуратніше, ангеле мій!

– Ой, Зульфо! Вибач! – зніяковів Дим, зависнувши на ми­гтючих крилах поруч зі знайомою.

– Зрозуміло, задивився на своїх, – усміхнулася та, указавши поглядом униз – на гніздо.

– Ага. Знеслися нині. Аж три яйця! – похвастався він. – А ти в гуртожиток? Я з тобою.

– У гуртожиток. Тільки, знаєш, я тут неподалік бачила страхозубого падлоїда, що шкандибає в цьому напрямку. Бою­ся щоб він по гнізду не пройшовся, – попередила Зульфель.

– Де?

– Там, на сході. Он, бачиш – його довбешка темніє.

Тиранозавр Рекс, або, як цих ящерів називали ангели, страхозубий падлоїд, був ще досить далеко від жвавоногих дзьобоносів, виднівся маковим зернятком у зеленій щетині, що простяглася до обрію, але про всякий випадок Дим вирішив від­далити його від гнізда підшефних тварин. Для жвавоногих дзьобоносів зубастий гігант не становив ані найменшої за­грози, бо, будучи громіздким, незграбним і тому повільним, не здатний наздогнати й піймати більш швидких динозаврів. Через те й харчувалися страхозубі падлоїди здебільшого падлом, або ж, якщо пощастить, хворими особинами, не ги­дуючи й братами-тиранозаврами, будучи санітарами природи й канібалами. Однак яйця підшефних Дима могли стати його жертвою, чи то будучи з'їденими, чи то будучи розчавленими ногою важковаговика.

– Давай-но його відтягнемо за пагорбки, – запропонував Дим.

– Давай,– погодилася ангелинка Зульфель, або, як називали деякі друзі й знайомі, Зульфа, граціозно відкинувши із чола руде волосся.

Дзижчачи крильми, вони перелетіли приблизно три кіло­метри на схід від гнізда, і зависли над зубастим величезним ящером-падлоїдом, що, стоячи по пояс у зелені, видивлявся та винюхував здобич, вертячи головою й балансуючи важким хвостом.