Я на перекур, — прокричав режисер і попрямував до виходу.
— А де ж мені знайти друга? — гукнув я йому навздогін.
— Ідіть за будку. Там буде конюшня. Тільки запам'ятайте: не говоріть із конем!
Я побіг до конюшні, сподіваючись знайти там Ноела.
Забігши всередину, я побачив довгий коридор, обабіч якого стояли порожні стійла. Лише в одному, трохи далі, виднівся кінь. Мабуть, той самий, із яким не можна розмовляти.
Ну, я ж не зовсім дурний, щоб порушувати таке просте прохання.
Я пішов коридором, заглядаючи в кожне порожнє стійло й вигукуючи ім'я Ноела.
Дійшовши до коня, я спочатку навіть не звернув на нього уваги.
— Гей, хлопче. Ти новенький?
Я зупинився й озирнувся. З-за дерев'яної перегородки на мене дивився кінь. Точніше, кінь із людським торсом, який виступав із його грудей.
— До тебе звертаються, — промовив він.
— Так… До мене.
— А я вже думав, що ти теж не чуєш.
— Не чую чого?
— Того, що тобі кажуть.
Я не знав, що відповісти, тому просто залишився стояти.
— Як тебе звати? — запитав кінь.
— Себастьян.
— Гарне ім'я. Тобі вже видали роль?
— Що?
— Роль, хлопче. Тут без неї ніяк.
— Я взагалі-то шукаю свого друга. Мені сказали, що він десь тут.
Кінь трохи нахилив голову.
— Твого друга теж привели сюди?
— Так. А ти його бачив?
— Можливо. Тут багато кого приводять. Але не всіх потім виводять.
Я хотів перепитати, що він має на увазі, але кінь знову заговорив:
— Скажи, а ти вже зустрічався з містером Уолессом?
— Так. Він якраз і відправив мене сюди.
— Зрозуміло… То він усе ще розповідає людям, що тут знімають кіно?
— А хіба ні?
Кінь нічого не відповів. Лише подивився кудись убік.
— Знаєш, хлопче, є речі, які краще побачити самому. Тільки не поспішай вірити тому, що тобі покажуть.
— Про що ти говориш?
— Про те саме, про що й ти. Про кіно.
У цей момент за спиною почувся голос Уолесса:
— Містере Себастьяне! Я ж просив вас не затримуватися.
Я обернувся. Режисер стояв біля входу до конюшні й дивився на мене без звичної посмішки.
— Ви розмовляли з ним?
— Він сам…
— Я не запитував, хто почав розмову.
Уолесс на мить замовк, а потім жестом покликав мене до себе.
— Гадаю, нам варто змінити ваш маршрут. Ходімо. На парковці є одна невеличка справа, з якою ви могли б допомогти.
— Але як же Ноел?
— Перепрошую, містере Себастьяне. Я помилився. Я приведу вас до нього.
Узявши мене за плече, він повів із конюшні на вулицю. Ми пройшли повз великі декорації з кущів і дерев. Між ними виднілася вузька щілина, крізь яку могла протиснутися людина.
Уолесс підвів мене до неї й сказав:
— Ось тут ваш приятель!
Після цього він штовхнув мене всередину.
За мить я опинився на величезній світлій парковці, яка, здавалося, не мала кінця.
Я обернувся туди, звідки мене щойно штовхнув Уолесс, але позаду вже нікого не було.
Знову повернувшись уперед, я побачив автобус, що мчав просто на мене.
А далі — темрява.
Я розплющив очі. Знову стояв на тій самій парковці. Навколо, за кілька метрів від мене, ходили люди. Хтось сам, хтось парами. Здавалося, ніхто не звертав на мене уваги.
Невдовзі поруч зупинився автобус. Двері з шипінням відчинилися, і я побачив звичайного водія.
— Я помер? — запитав я.
— Ні, друже, ти не помер. Але помреш. Ну, тобі доведеться.
— Як це "доведеться"?
— Ну, я тебе збиватиму. Ось цією машиною. Як кілька хвилин тому. Пам'ятаєш? Я знаю, що пам'ятаєш.
— Так. І боляче було.
— Це ти теж, до речі, відчуватимеш. Але не переймайся. Зрештою, ти все одно помреш і знову з'явишся.
— А де я взагалі?
— Ну ти що? На парковці. Не бачиш?
— А як звідси вийти? Мені друга треба знайти.
— Ох-ох-ох! — засміявся водій. — Ну, сам ти не вийдеш. Та й в автобус я тебе не пущу. А друга, може, й знайдеш. Він десь тут ходить.
— А ти, виходить, просто збиваєш людей?
— Так. Це весело. А ще мене за це годують.
— Ні, це не весело. Ти ж знаєш, що їм боляче. Чому ж ти це робиш?
— Мене тоді не годуватимуть. Та й вони все одно знову з'являються. Яка тоді різниця?
— А їх годують?
— Ні, їм не потрібно. Вони щоразу ніби народжуються заново. Та й не голодують вони — просто не встигають.
— А що в тебе в кишені? — раптом запитав водій, показуючи на мою кишеню.
Я засунув руку й дістав ту саму сигарету, яку дав мені хіпі в пустелі.
— О, це ж сигарета! — радісно вигукнув водій.
— Так. І що?
— Даси мені, будь ласка?
— Ну, гаразд.
Я простягнув сигарету водієві.
— Клас! Дуже дякую! — сказав він.
— І що тепер? — запитав я.
— Давай так: ти мені подарував сигарету, а я тебе один раз не збиватиму.
— А в чому сенс? Де я візьму ще одну, щоб ти мене не збивав? Це безглуздо.
— Та ні, це угода. Усе чесно. До речі, можу й без поблажок, якщо так говориш.
— Добре, добре. Домовились.
— Ду-уже добре. Ну все, давай тоді. Я поїхав. Ще зустрінемось!
Водій закрив двері, й поїхав далі. Набравши швидкість він збив чоловіка в костюмі. Удар був сильним настільки, що тріскіт костей було чутно за декілька сотен метрів.
Чоловік почав кричати на підлозі благаючи про допомогу. Але автобус зупинився, здав назад, й розчавив бідолагу.