І чоловік мій… (Надія дивиться на Продавчиню, її погляд стає ніжним.) Він одразу: "Швидко всі в машину! Рятувати м'яч!" Ми всі стрибнули в машину, і поїхали вздовж річки! Наздоганяли його!
ПРОДАВЧИНЯ: (Здивовано, усміхаючись) Треба ж! Як у кіно!
НАДІЯ: Точно! Ми гналися за тим м'ячем, поки не перегнали течію, і вже нижче за течією чоловік вибіг з машини, підбіг до берега, пірнув у річку і витягнув його! (Голос Надії стає голоснішим, вона ніби переживає той момент знову) Син тоді так радів, обіймав його! І чоловік був такий щасливий, ніби не м'яч врятував, а цілий світ!
(Надія дивиться на Продавчиню, на її обличчі з'являється легка, але тепла усмішка.)
НАДІЯ: Ми тоді так сміялися. Весь день був такий… справжній. Таке щастя. Здається, що це було в якомусь іншому житті. Іноді мені здається, що все це було не зі мною. Ніби світ до війни і світ після війни – це два різних світи. І той, минулий… Він такий яскравий і далекий. А зараз… зараз просто чекаєш. Кожну хвилину. Життя мов зупинилося. Свята не свята, бо коханих людей рядом немає і самому соромно радіти, бо там гинуть хлопці і дівчата….
(Надія замовкає. Її погляд знову стає серйозним, задумливим, але тепер у ньому є і слід тієї, минулої радості. Вона бере склянку с залишками чаю, який тепер вже зовсім холодний. Дивиться у вікно, за яким продовжується рух весняного ранку. Настрій у неї задумливий, але не безнадійний. Вона погладжує пакети для сина, ніби перевіряючи їхню цілісність.)
В цей момент до запрвці-кафе заходить чоловік, Продавчиня йде за стойку, чоловік просить заправити машину, купує пиріг та чекає біля стійки поки його розрахують)
НАДІЯ: (тихо, ніби сама до себе) Ось так і живемо. Від спогаду до спогаду. Від дзвінка до дзвінка. Колись, здавалося, все було стабільним, зрозумілим. А тепер... тепер кожен день – це маленька перемога, якщо без тривог. Кожна зустріч – це нагода поділитися болем, і це дивним чином полегшує. А хочеться ділитися радістю….
(Надія встає, підходить до стійки відносить склянку і просить кави. Продавчиня розраховує чоловіка, наливає Надії каву.
(Надія дивиться на каву, повертається за стіл, потім дивиться на дорогу за вікном.)
НАДІЯ: Деколько хвилин, кава, недоказані головні слова…Це все, що ми маємо. Ці уривки, ці крихти нормального життя. Або що ми називаємо нормальним зараз. Але навіть у каві, у цьому чеканні, є щось… справжнє. Те, що гріє. Любов. Вона нікуди не дівається. Ні біль, ні страх не можуть її згасити. Вона просто… змінює форму. Стає тихішою, глибшою, але такою ж сильною. Я чекаю не просто сина. Я чекаю… повернення. Повернення себе. Повернення миру. Повернення нашої родини, нашого життя, тих "п'яти хвилин", які розтягнуться на вічність.
(Надія замовкає, її погляд стає більш рішучим. Вона знову дивиться на вхідні двері, потім переводить погляд на дорогу. У її очах — сльози і водночас світло надії. Звучить легкий, сумний, але обнадійливий музичний фрагмент. Світло на сцені повільно тьмяніє.)
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.
ДІЯ ДРУГА:
Місце дії: Кафе-магазин при заправці на виїзді з міста. Час: Ранок, ближче до обіду. Час минає.
(Світло на сцені стає яскравішим, показуючи, що минув деякий час. Кафе стало помітно люднішим, ніж на початку першої дії. За столиками сидять різні відвідувачі: хтось п'є каву, хтось перекушує, хтось розмовляє по телефону. Чутно гомін голосів, брязкіт посуду, шум кавомашини. ПРОДАВЧИНЯ жваво обслуговує клієнтів. НАДІЯ все ще сидить за своїм столиком, але тепер вона виглядає трохи більш напруженою. Вона часто поглядає на двері та на свій телефон, який лежить на столі. Пакети з гостинцями для сина акуратно стоять поруч.)
(До кафе заходить ВОЛОНТЕР. Це чоловік років 35-45, енергійний, з рюкзаком і кількома сумками. На ньому зручний, практичний одяг. Він виглядає втомленим, але в очах – вогник іронії та фронтового гумору. Він одразу прямує до прилавка.)
ВОЛОНТЕР: (Гучно, але доброзичливо) Привіт, красуне! Є щось гаряченьке для втомленого воїна тилу? І каву, будь ласка, щоб аж ложка стояла!
ПРОДАВЧИНЯ: (Усміхається) О, Михайло! Знову в дорозі? Каву будете! І є свіжі пиріжки з капустою!
ВОЛОНТЕР: (Киває) Звісно, я ж в дорозі! Пиріжки – це те, що треба! А то вчора та позавчора в дорозі, був на "нулі", а пиріжечки це саме те що треба.
(Надія, почувши слово "нуль", піднімає голову і дивиться на Волонтера. Її погляд затримується на ньому.)
ВОЛОНТЕР: (помічає погляд Надії, усміхається) О, а я вас десь бачив… Чи це просто так здається? Я ж тут частий гість — то на фронт везу, то з фронту щось забираю.
НАДІЯ: Може, й бачили. Я тут іноді заправляю машину. Ви сказали — були на "нулі"?
ВОЛОНТЕР: Та де я тільки не був… (знімає рюкзак, обережно ставить його біля стіни) Ось так і живу — сьогодні в Харкові, завтра в Краматорську, післязавтра вже в Одесі, бо там гуманітарку вантажу. Сплю у бусі, їм що трапиться… але знаєте, дивне відчуття: коли ти потрібен, втома якось менше тисне.
ПРОДАВЧИНЯ: (ставить перед ним каву й пиріжки) Ось, щоб сили були. А то ви як вічний двигун — без зупинки.
ВОЛОНТЕР: (з вдячністю) Дякую. От думаю, що колись напишу книгу: "Сто історій і один бус". Бо за кожним пакетом — чиєсь життя. Оце везеш, наприклад, прості шкарпетки, а вони там, на передку, як золото. Або банку меду — і у хлопців свято.
НАДІЯ: (тепліше) Ви, мабуть, багатьох врятували.
ВОЛОНТЕР: (п'є ковток кави) Я не рахую. Моя робота — довезти. Там уже вони роблять неможливе. А я просто стараюсь, щоб їм було трохи легше.
ПРОДАВЧИНЯ: Михайле, та ви ж і собі не даєте легко жити!
ВОЛОНТЕР: (сміється) Ну, спокій — то не для мене. Як кажу своїм друзям: "Відпочиватиму, коли Перемога буде". От тоді й спробую вперше за багато років виспатися. (відкушує пиріжок, усміхається) Знаєте, був я якось у грудні на "нулі". Мороз, сніг летить, вітер такий, що аж вуха відриває. Везу хлопцям теплі речі, генератор і… одну коробку з мандаринами. Думаю собі: ну, мандарини — це ж дрібниця, але пахнуть святом.
Заїжджаю, вони вилазять із бліндажа, всі в балаклавах, очі тільки видно. Я дістаю мандарини, і один каже: "Ти що, Михайле, з глузду з'їхав? Ми ж тут на війні!" — а другий підходить, бере одну, нюхає… і сміється так, що аж очі теплі стають. Каже: "От тепер точно Новий рік прийшов. Бо пахне домом".
І от ми сидимо в тому холодному бліндажі, гріємось біля буржуйки, їмо ті мандарини, а в голові… ну, якби не автомат поруч, то можна подумати, що ми просто десь у горах на зимовому відпочинку.
НАДІЯ: (усміхається крізь сльози) Мій син теж любить мандарини. Коли був маленький, я дістала цілий ящик на Новий рік, їли їх майже місяць. Він казав: "Дякую, мамо, у нас вдома досі пахне святом."
ВОЛОНТЕР: (тепло дивиться на Надію)
Передайте йому, що ця пахуча згадка дому — найцінніша зброя, яка тримає нас у найтяжчі часи.
(Підходить до столика Надії, ставить свою каву та пиріжок.) Можна присісти на хвилинку?
НАДІЯ: (Киває) Так, звісно.
(Волонтер сідає за столик Надії. Він швидко їсть пиріжок, запиваючи кавою.)
ВОЛОНТЕР: (З повним ротом, але весело) Смакота! Аж настрій піднявся. Я тільки но з-під Бахмута. Возив хлопцям тепловізори, дрони… там зараз пекло, справжне… Але вони тримаються! Ох, як тримаються! З таким гумором, що дивуєшся. Кажу їм: "Хлопці, ви що, з цирку приїхали? Такі вправні — і з гумором, і акробати, і фокуси та взагалі чудеса зі зброєю робите!" А вони: "Ні, Миха, ми з України! А це — наш спосіб не з'їхати з глузду!"
(Надія слухає його, її обличчя відображає суміш страху і гордості.)
НАДІЯ: Мій син… теж там. На Донеччині.
ВОЛОНТЕР: (Його обличчя одразу стає серйознішим, але в очах залишається тепло) Ого! Ну, тоді мої вітання! Передайте йому, що він герой. І що ми тут, у тилу, робимо все, що можемо. (Він дістає з однієї зі своїх сумок невеликий, але міцний пакунок, загорнутий у темну тканину.) Ось. Це я хлопцям возив, але один залишився. Не дочекався мій друг цього пакунку… Зараз він йому вже не потрібен…. Це… (знижує голос) …це такі штуки, що їм там дуже потрібні. Передайте синові – він знає, що це. Скажіть, від "Михайла з Дніпропетровщини".
(Волонтер обережно кладе пакунок на столик поруч з пакетами Надії. Надія дивиться на пакунок, потім на Волонтера, в її очах – вдячність.)
НАДІЯ: Дякую вам. Дуже дякую.
ВОЛОНТЕР: (Махає рукою) Та що там! Це ж наша спільна справа. Я ось зараз ще заїду на склад, заберу ліки, і знову на схід. Треба ж, щоб вони там відчували нашу підтримку. І щоб знали – ми їх чекаємо. Усіх. (Він допиває каву, підводиться.)
НАДІЯ: Дуже шкода, що ваш друг загинув.
ВОЛОНТЕР: (знову сідає на стілець) Так, і мені….