Зашелестить у листі цих дерев,
Я голос цей, миттєвий і крихкий,
Рівняю з вічним мороком пустель.
І тоне в них усе моє буття —
В цій безодні я віддаюся спокою,
Бо п'янка мені це кораблетроща.
Природо... навіщо ж ти,
нещадна мачухо, запекла,
Дала нам серце, повне сподівань,
Аби пізніше висміяти жорстко
Кожну сльозу і кожен наш порив?
Дивлюсь на зорі — далекі і ясні,
Вони горять у крижаній гордині,
Байдужі до скорбот моїх малих,
До воєн, до держав, що прахом стануть,
До всього, що ми звемо "славний шлях".
Ми — тільки тіні, привиди хвилинні,
Чиї ілюзії розбились об граніт
Твоєї вічної, німої самоти.
Ти тчеш життя, щоб знову розірвати.
Ти нищиш нас, не знаючи жалю.
У хаосі світів, що йдуть по колу.
Людина — лише іскра, що згасає,
Не залишивши в пам'яті небес
Ні звуку, ні зітхання, ні сліда.
Ефір забутих акордів
Шепіт дощу на затертому склі —
В спогадах ледь затремтіла завія.
Там, на горищі, в пилу та імлі,
Дерево вчиться звучати, як мрія.
О, дотик долонь... туманне "колись",
Подих смичка довжиною у вічність.
Нерви й листи у вузли заплелись,
Гаснуть мелодії, втративши звичність.
Годі розмов. Тільки блідість і сум.
Аркуш від часу давно вже змарнів.
Біль переходить у лагідний шум —
Вицвілий образ із минулих життів.
Всесвіт — ефір. Тіні рук на стіні.
В залі порожньому — луни скляні.
Плаче скрипаль у нічній далині,
Осінь голками пронизує дні.
Музика — вище. А решта — пусте.
Подих і трепет струн дощових.
Скрипка в мовчанні незримо росте,
Танучи в тиші акордів живих.
Смарагди і терни
Чорнявий шовк волосся — прірва ніч,
Смарагди очей — темна глибина,
Солодка в них отрута і вина,
Що гасить розум блиском білих свіч.
Небесний зір твій — неминучий клич,
Де в самоті лишаюся одна.
Чому ж душа, до болю осяйна,
Плете з цих мук — вузли із протиріч?
У серці — лід, а в жилах — вічний жар,
Горю й холону, вбита без меча,
Бо Ти — мій рай і мій навмисний крах.
О, полон цей — мій найсвятіший дар!
Нехай мій дух, від захвату п'янкий,
Згорає в цих безжальних путах-снах.
Зимовий апокриф
Сніги лягли на мармурові плити,
Де морок залів — ніби знак скупий.
У крижаних обіймах сплять томи,
Вповиті срібним маревом зими.
Застигла в пергаментах мова латини —
Карбований крок у засніжений сад.
Там кожен рядок — скляний водоспад,
Що спить посеред мертвої долини.
Та десь здаля, крізь портики й колони,
Бринить струна — то ліра золота,
Співає про вогонь, що вкрив ікони,
Та никне слово на блідих вустах...
І аристократизм холодної готики
Сепія пам'яті
Слово — лише дотик. Цей вірш — слід дотику,
який щезає… і все ж залишається у повітрі.
Зашепотіли шиби шрамом —
щось ще шепоче в тиші там,
де зів'ялий відлунням шафран
спочиває в старому томі.
Це — квітка. Сухе сіпання сну,
що сповзло з пам'яті,
мов срібний звук з вуст.
Ім'я забуте. Втрата — наче не була,
лише крихкість старого тепла.
Стебло зламане — знак згасання.
Сепія в серці, сіре світання.
Сторінка скрипить — не від болю,
а від часу, що вивітрив голос.
Шелестить шовк думок — хто вона?
Чиє тепло у тих пелюстках?
Чиї пальці торкнулись листка,
і чому в мені — ця пустка?
Я згадую — і тінню тікаю.
У зсохлій квітці — моя тінь.
Шепоче: "ти теж була мною…"
…і вже не знаю, хто з нас зник.
Коли останній спогад стає пилом,
тіло зникає в шепоті згину.
Лиш квітка лишилась… і вже — не зовсім:
бо навіть її —
здув
вічний
вітер
з
томів.
Лілове марево
Ліловий лепет... срібний перелив...
У блідо-блакитних венах кам'яних
Пульсує місто — велетень, що снив
Про шепіт таємниць, іще німих.
Скляніє сон. У дзеркалах вітрин —
Сталевий відблиск тихого небуття.
Лілових тіней — танець балерин
Снують свій ритм... невловне відчуття.
Дивись: крізь дим, крізь лілії вогнів,
Вона іде — чи тільки крихкий вдих?
Напівпрозорий шлейф її років
Зникає в лабіринтах мовчазних.
Ліловий плащ... не крок, а лише звук.
Перлова маска... погляд — як кришталь.
Це місто дихає — крізь тисячі розлук,
Ховаючи свій приспаний жаль.
Блідо-блакитне... срібне... і німе.
Невже це постать? Чи химерна гра?
Сутінь бере — і сутінь забере
Все те, чому не знайдено ім'я.
Злива
Упала з неба злива — наче сміх,
Розвеселивши дах і підвіконня.
Я босоніж біжу — солодкий гріх
Пірнати з головою у безсоння.
Сміється світ — і я сміюся з ним,
І небо — не страшніше за калюжі.
Шурхоче трав забутий вже жасмин,
А дощ лягає на траву байдуже.
Скошена трава — духмяна мить,
Як ковдра лоскотлива на колінах.
А вітер — той, що завжди шелестить —
Зігрів мене... у зливі. Без причини.
Я пам'ятаю: як же добре так —
Без сумнівів, питань і застережень,
Ховатися під листям, неначе знак,
Що світ великий ще і безкінечний.
Та в серці щось стискається тепер,
Немов у сміх уплутано прощання.
І злива вже не кличе за поріг —
Лише звучить у вікнах, як зітхання.
І я стою — доросла. І німа.
Дитинство — не повернеться, хоч знову
Усі ті звуки в пам'яті — дарма,
Бо зливи вже ведуть чужу розмову.
Лиш запах трав і вітер на щоку
Нагадують: що час — це також подорожній.
І кожен сміх, що загубивсь в кутку —
Це тінь душі, що каже: "ще не пізно".
Сонячна карусель
На площі пахне цукровою ватою,
літо ллється лимонадним дзвоном.
Карусель летить строкатою зграєю
барв і вітрів — над щасливим краєм.
Коні блищать полуничним глянцем,
гриви іскряться, мов свято в долонях.
Сонце підкидає день високо, як м'яч,
щоб ми сміялись на теплих сідлах.
Музика сипле мармеладні крихти,
дзвіночки сяють кругами веселки.
Крутиться світ — і кожному радо
в'ється на щоках смішинка легенька.
Тут кожен оберт — бажання й персик,
серце підстрибує вище, до зір.
Навіть повітря здається солодшим —
ніжні підкови лишають жарини.
І поки вечір фарбує небесні краї,
лампи запалюють медовий вулик —
карусель шепоче: "Не бійся, мріє,
радість — це рух, якого не спинити".
Мавка
Коли весна говорить травами,
Я чую голос той, що вже мовчить
Він не зникає, тільки сховався
У шелесті, що серце тривожить вночі.
Ти думаєш, я з вітру зроблена?
Ні, я — безгоміння, що ніколи не спить.
З болю, що ніжно кличе — не жалем,
А спомином, що ще живий.
Я не земна... але люблю, як люди.
Тонко, трепетно, аж до втрати себе.
І навіть, як розтану в срібнім тумані,
Я все ще буду там, де кличу тебе.