– Підходьте по одному. Хто перший?
– Я перший, – викликався один із сірих силуетів, виступаючи вперед (якщо б було більше світла, то цей безликий силует виглядав би майстром Нетребеньком). – От тобі за Баха, Брамса й Ліста! Діставай!
Символічно поплювавши на мозолисту долоню, Вакула Охрімович ляснув нею так званого лауреата по плечі. Якби не попередня погроза, це виглядало як дружнє поплескування.
– Дістав. Наступний! – скомандував маестро.
Наступним його лицар Левове Копито штовхнув долонею в чоло.
– Усе? Ви вільні, – відпустив його об'єкт биття. – Наступний!
Коротун Джульєт Дездемонович буцнув гастролера головою в живіт.
– Зараховано. Далі! Активніше, громадяни, час же плине. Підходьте, не соромтеся, – підбадьорювала жертва початківців хуліганства.
Далі старигань-стахановець Ілля Шнапс виявив активну життєву позицію у вигляді контактів кулачків із об'єктом биття. Але це виглядало не як удари, а наче масаж грудей "лауреата".
– Молодець, батю! – похвалив так званий віртуоз. – Хто там далі?
Далі був Акмус. Тобто, далі бив Акмус. Пальцями по вухах.
– Ущщщ, – засичав при цій процедурі той, що зазнавав виправлення. – Усе? Наступний!
Отут сталася затримка. Серед тих, хто ще не приклав руку до виховання так званого лауреата, залишилися два очкарики – бібліотекар і екскурсовод, але вони не поспішали приступатися до делікатних тортур.
– Ну ж бо, добродію Бізончику! – поквапив одного з них Іполит Четвертий.
– Ні! – рішуче відмовився син Койота Тамбовського. – Я за станом душі – гуманіст. Я не можу бити руками живу людину!
– Бийте нога... Тьху, я хотів сказати – проводіть виховну роботу ногами, – порадив патріарх.
– Ані ногами, ані іншими частинами організму! – відмовлявся індіанець.
– Ну хоч плюньте на нього! – наполягав релігійний діяч.
– Я не верблюд. Я – Бізончик!
– Ой, мама моя! Втрачають час через таку дурницю, – не витримав сперечань Траляляліні. – Щоб не гальмувати процес, я сам це зроблю за гуманіста. – Він долонею відважив собі ляпасу, не сильного, але дзвінкого. – Готово!
– Ех, товаришу індіанцю, забули ви своє коріння! – корив бібліотекаря патріарх. – Ваші предки із кривдника знімали скальп, а ви не можете зняти тягар обману з його душі. Якби про це бува дізнався багатьма знаний покійний індіанець Великий Змій, то він від сорому за вас у труні б перевернувся.
(– Іполит Четвертий у цьому випадку не правий, – втручається раптово скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку.
– У чому не правий? – уточнює півкуля Права. – У тому, що намовляв супутників до таких, можна сказати, хуліганських дій? Ну, по суті, так, такий самосуд юристи можуть кваліфікувати як правопорушення.
– Ні, я маю на увазі, що він був не правий, говорячи про перевертання в труні Великого Змія. Індіанець Великий Змій, або магіканським наріччям Чинґачґук, один із головних героїв ряду пригодницьких романів Фенімора Купера, не міг би перевернутися в труні, навіть якби був реальною людиною, а не літературним героєм. Оскільки його після смерті не поховали в труні, а, за індіанською традицією, спалили на вогнищі. Про що сказано в романі Купера "Піонери". Так що, якби цей попіл і перевернувся, то без усякої труни.
– Мені нема чого до цього додати, – додає Автор.)
Бізончик Солом'яний соромливо зарум'янився й став дійсно червоношкірим, але в тьмі підворіття цього ніхто не помітив.
– Досить теревенити. Хто там наступний? – підганяв маестро.
– Дракон, – сказав Іполит Четвертий.
– І я – ні! – відмовився хвостатий екскурсовод.
Як безцінний читач, напевно, уже помітив, інтелігентний дракон Інокентій Карлович хоч і ненавидів хамство й корисливу брехню, душу мав добру, відхідливу. Коли він спобігався з нахабним жлобом, який заради себе любимого був готовий на все, йому хотілося заморозити нахабу презирливо-холодним поглядом або спалити гнівно-спопеляючим. Але як тільки кривдник опинявся в жалюгідному становищі, ненависть змінювалася на співчуття. Так було з хамуватим лицарем Аркадієм, так трапилося й тепер. Шахрай, оточений недругами, вже не викликав у відхідливій душі дракона бажання погіршувати його незавидне становище.
– А я б вдарив, коли б мав кулак, – пискнув із брезентової кишені дощовий хробак у пенсне.
Автомобіль, що цієї миті проїхав вулицею Плоских Кішок, освітив на секунду фарами підворіття, і патріарх розглянув драконячі лапи. Такими шорсткими, наче наждаковий папір, і пазуристими кінцівками важко було б не залишити на шкірі слідів, і святий отець схвалив відмову дракона:
– Розумію. Згодний. Ну а тепер і моя черга.
Він узяв сильною кистю маестро за лисинку, нахилив його і, наче дитину, відшльопав по "м'якому місцю". Це зайняло всього десять секунд. Потім – відпустив
– Ну що ж, – сказав Траляляліні, почухуючи штани, – якщо бажаючих більше нема, то не смію вас затримувати своєю скромною персоною. Дякую за увагу. Не поминайте лихом.
І, шаркнувши ногою в деякій подобі реверансу, цей нахабнуватий мужчинка вилучився з підворіття.
– От же ж які лапочки бувають, – резюмував патріарх і плюнув услід відбульцю. – Такого навіть бити, і то ніякого задоволення.
– Так, чудовий паразит, – підтримав Нетребенько.
– І тих, хто нас чекає у Стайні, порадувати нема чим, – сказав Грошенятко.
З кислим настроєм депутати від Стайні Опери та Балету вийшли з підворіття. (Так званого віртуоза, звичайно, і слід простиг). Після того, як вони так сяк ударяли шахрая, Автор присвоює їм звання ударників. (Якщо в Совєтському Союзі звання ударника труда присвоювалося навіть тим трудягам, чий труд ніяк не був пов'язаний з будь-якими ударами, то ті, хто що-небудь або кого-небудь ударяв, тим паче заслуговують на звання ударників. Логічно? Он кат Інкогнітечко за ударяння присуджених кремовими тортами навіть одержав медаль "За ударну роботу".) І попленталися ці ударники назад до оперного театру...
Поверталися мовчки. Уже сутінки прикидалися справжньою ніччю.
Зрідка вулицями прорикував автомобіль чи мотоцикл, або процокував кінний візок, але в основному в такий час вулиці були зоною піших прогулянок.
Особливо людно було в скверах з танцмайданчиками й кафе під відкритим небом.
А чудова вісімка брела сумовито, не піддаючись впливу оптимістичної поп-музики, що бризкала звідти. Адже їм належало звітувати у виконаній роботі перед глядачами, що обрали їх на боротьбу за свої інтереси, а інформацію борці несли незадовільну.
* * *
Кам'яний торт – оперний театр – був оперезаний ворухливим гарніром. Це публіка висипала назовні, чекаючи на повернення вибраних нею так званих депутатів...
Коли Іполит Четвертий, зійшовши на східці театру, вознісся над юрбою й басом повідав про рішення суду, ворухливий гарнір прошумів подихом розчарування. І навіть повідомлення про те, що плутяга дістав деякого прочухана у підворітті, глядачів не заспокоїло. Вони продовжили дзижчати осудливо по відношенню не тільки до шахрая, але й до вибраних депутатів. Мовляв, наобіцяли відстояти наші інтереси, викрити крутія й повернути гроші, а самі...
Депутати соромливо настовбурчилися.
Дещо стушований патріарх помітив біля колони чоловіка у велюровому червоному костюмі й понадив його нігтем:
– Ану ж бо, шановний, не ховайтеся.
Чоловік у велюрі зніяковів, але під поглядами навколишніх змушений був відліпитися від колони й вознести себе до патріарха на лобове місце.
Належав він до того типу людей, у яких голова виглядає придатком носа. Видатний ніс і веснянкуватий череп, заледве припушений прозорими волосиками, робили його схожим на африканського лелеку-марабу, і очима-от він блимав якось по-пташиному.
– Як же це так вийшло, шановний? Кого ж це ви випустили на сцену? – допитував його святий отець.
– Звідки ж я знав, – знизав плечима той, ховаючи очі від співгромадян.
Марабуподібний чоловік був заступником головного адміністратора Стайні Опера та Балету. Головний покотив із трупою на гастролі, а заступника Лазаря Дулівку залишив доглядати за приміщенням.
– Він же сказав, що він артист, що виконує Баха й інших, дипломи показував, – продовжував виправдання він.
– Які дипломи? – запитав неголений коротун Грошенятко.
– Там не по нашому було написано. Ну, я й подумав: отут такий артист із дипломами, а приміщення пустує, і глядачі давно не чули хороших виконавців. Ну й... Я ж його перший раз бачив, тому в мене не було підстав йому не вірити. Як же я міг угадати, я ж не телепат і не ясновидець. До того ж за оренду залу він заплатив чесно ще сьогодні ранком.
– І скільки ж цей пройдисвіт відстебнув? – поцікавився Річард Левове Копито.
– Аж десять тисяч шурхотиків! – відповів адміністратор Лазар Дулівка. – Хіба не щедро?
– А квитки продав по сотні, – прикидав Іполит Четвертий. – У залі близько тисячі місць. Сто тисяч мінус десять за оренду... – патріарх свиснув. – Дев'яносто тисяч загріб, паразит! Це за дві хвилини шурхоту й стукоту! А профан-суддя не знайшов у цьому складу злочину!
І відразу почався стихійний мітинг, на якому оратори, бризкаючи слиною, характеризували професійний рівень судді.
Поки зі сходинок театру звучали спонтанні промови, дракон Інокентій Карлович увійшов у спустілий зал, розбігся проходом, стрибком з рухом крил переніс себе через оркестрову яму й опинився на сцені. Йому було цікаво, як все-таки звучить стоячий там інструмент.
Хвостатий екскурсовод підійняв кришку й пробіг пазурами по клавішах. Звук був гарним.
– А ну, Інокентію Карловичу, утни що-небудь із Баха, з Йоганна нашого Себастьяна, – попросив кишеньковий приятель.
Мешканець Гірчичної печери, перебираючи пальцями, почав видобувати з рояля звуки Бахівського Менуету соль мінор, і так захопився, що заграв із натхненням. Він знав цю композицію напам'ять, тому не було необхідності дивитися на надруковані чи написані ноти, яких, до того ж, при ньому й не було.
– Тихо! – викликнув патріарх мітингувальникам, приклавши палець до розчепірених вусів.
Юрба примовкла й розчула музичні звуки, котрі слабко просочувалися зсередини будинку.
І сама юрба, ваблена цієї принадою, стала просочуватися усередину.
Поглядам здивованої публіки представ такий знайомий дракон, так незнайомо граючий.
Адже Інокентій Карлович не музикував раніше на публіці, і для всіх, крім дощового хробака Гавриїла Святославовича й касира турагентства Джульєта Дездемоновича Грошенятка, його талант був одкровенням...