Для того, щоби максимально потішити глядачів, Никанор Бородавка призначив на ролі Гамлета, Отелло та Ромео не людину, а дресированого ведмедя Буряка. Слова за нього вимовляв сам Никанор Бородавка, захований за лаштунками, а звір корчив на сцені незграбну пантоміму. Особливе захоплення публіки викликали сцени: де волохатий Гамлет-молодший розмовляв із примарою Гамлета-старшого (примару грав карлик Ван дер Хандер), і так комічно обнюхував маленького тата, який виробляв акробатичні номери; де клишоногий Гамлет стукав студентів Гільденстерна і Розенкранца один об одного лобами (студентів грали коміки Пук і Фук) і верещав голосом Никанора Бородавки: "А ну грайте на дудках, паршивці, я танцювати хочу!", після чого Гільденстерн і Розенкранц починали дудіти, а Гамлет пускався в танок (як ти, напевно, пам'ятаєш, безцінний читачу, у Шекспіра Гамлет умовляв колег пограти на флейті, але Бородавка замінив флейту скомороськими дудками); де бурий Гамлет над могилою блазня Йорика згадував, як Йорик катав його на собі верхи, при цьому данський принц так потішно нюхав і лизав кінський череп покійного блазня у своїх кігтистих лапах; де кудлатий Гамлет заламував Полонія, Лаерта й Клавдія, і де сам, кувиркнувшись, химерно подихав; де бурий Отелло довго боровся з атлетичною Дездемоною (її грав Тимоша Пузир), а потім вимовляв, потираючи лапою об лапу: "Так, чорний я, чорний" і пускався в танець; де клишоногий Ромео комічно дерся на балкон бородатої Джульєтти (у виконанні Маври Бевзь), а вона кокетливо жбурляла йому в голову вазони з пап'є-маше; і, нарешті, де волохатий Ромео біля труни хроплячої бородатої дружини потішно вбивав сам себе ударами головою об підлогу. Під час вистав "Гамлета", "Отелло" і "Ромео та Джульєтти", в інтерпретації Бородавкинської трупи, в залі не замовкав гомеричний регіт, глядачі валилися з лавок і, витираючи сльози, верещали: "Ха-ха-ха! Сміх та й годі! Ха-ха-ха! Ой, ну і комік цей Шекспір! Ха-ха-ха!" Шекспір, певно, був, крім іншого, видатним комедіографом, але, зрозуміло, не припускав, що публіку так насмішать саме ці його твори. Втішений таким успіхом, Никанор Бородавка вирішив поставити й "Макбета", але не довелося: дресированого ведмедя Буряка несподівано викрали цигани, а без нього ефект був би не той.
Згодом, звичайно, до Терентопського королівства потрапили справжні Шекспірівські тексти, які були перекладені терентопською мовою, і інші трупи ставили "Гамлета", "Отелло" і "Ромео та Джульєтту" більш адекватно задуму автора.
Інший курйоз.
З 1872 по 1926 рік у Жорикбурзі існував "Театр Перевертнів". Тобто театр, у якому нібито акторами були перевертні. У ньому ставилися звичайні п'єси традиційних класиків: Арістофана, Шекспіра, Мольєра, Чехова тощо. Постановки були так собі, не шедеври. Проте театр збирав аншлаги. Ну де ти ще побачиш "Сон літньої ночі" або, скажімо, "Вишневий сад" у виконанні перевертнів?!
Люди-перевертні перевертаються на вовків, ведмедів та інших хижаків, як відомо, лише опівночі у період повні, а решту часу вони люди як люди. Тому актори цього театру, спектаклі якого мали місце вдень чи ввечері, але задовго до півночі, на сцені нічим не відрізнялися від акторів інших театрів, хіба що грали гірше.
Коротше кажучи, "Театр Перевертнів" процвітав, успішно гастролював, мав повні зали, поки в 1926 році не гримнув скандал, ініціатором якого виступив журналіст, кореспондент "Королівської правди" Патрікей Кацман, рідний дід іншого відомого журналіста – Потапа Кацмана (що його Автор згадав у щосі одинадцятому "Божественні клоуни").
Цей скрупульозний Патрікей вирішив перевірити: а чи справді актори "Театру Перевертнів" є перевертнями. І став по черзі стежити за лицедіями. І з'ясував, що жоден з артистів "Театру Перевертнів" у повню не вкривається хутром, кігтями та іклами. Тобто трупа складалася з таких перевертнів, як і ми з тобою, безцінний читачу, каже Автор.
Спочатку, коли театр тільки організувався, кістяком трупи справді були п'ять перевертнів. П'ять індивідів не могли грати всіх персонажів, яких у п'єсах зазвичай більше п'яти, тому трупа була доукомплектована звичайними людьми. Але актори-перевертні старіли і йшли на пенсію, а нові перевертні до театру не надходили, тож їх заміняли звичайними людьми. Так до 1919 року в "Театрі Перевертнів" не залишилося жодного перевертня. Адміністрація театру розуміла, що якщо з назви прибрати згадку про перевертнів, то театр не зможе конкурувати з іншими та збанкрутує. Тому не стала нічого міняти.
Патрікей Кацман написав розгромну статтю "Брехливий ажіотаж", і глядачі подали на театр позов до суду. Директор театру виправдовувався, мовляв, назву не змінювали заради традиції, на згадку про перевертнів-засновників... Але театр уже не можна було врятувати: глядачі від нього відвернулися; і він припинив своє існування.
Третій курйоз.
У сімдесятих роках двадцятого століття у Великому Світі в моді були спектаклі на виробничу тему: про те, як совєтські робітники відмовляються отримувати премію на знак протесту проти низької якості своєї праці; про те, як дуже хороший совєтський інженер бореться з просто хорошим совєтським інженером за підвищення культури праці на заводі і т.д. Точніше сказати, такі спектаклі були популярні не у всьому Великому Світі, а в 1/6 його частині, що оточує двері до Терентопії, що та частина називалася СССР. Якоїсь миті такі віяння проникли і в підпільне королівство. І Стайня Опери та Балету замовила місцевому композиторові Модесту Моцартському написати балет за мотивами роману якогось маловідомого совєтського письменника Абдулли Урмасовича Рабіновичидзе "Прокатний стан".
Моцартський балет написав, а Стайня поставила.
Балет називався "Засідання".
От як коротко виклав зміст балету театральний критик газети "Вечірній Жорикбург", який був присутній на прем'єрі:
"... На Західнотяпляпський завод прибуває комісія з міністерства на чолі із Сидором Сидоровичем Наковьорним. У кабінеті директора заводу Вахтанга Регімантасовича Шестернюка розпочинається спільне засідання заводського комітету та комісії. Першим бере слово раціоналізатор Віктор Колесіді, котрий викликав комісію. Своїм стриманим строгим адажіо він буцімто повідомляє, що винайдений ним шпиндель штекера переднього кронштейна задньої штанги махового коліна перехідного шатуна вперто не впроваджується адміністрацією у виробництво, що негативно впливає на якість продукції та економію енергоресурсів. Плавною задумливою варіацією директор Шестернюк начебто вказує, що використання шпинделя штекера переднього кронштейна задньої штанги махового коліна перехідного шатуна неможливе через низьку якість заготовок, що поставляються Малошуминським комбінатом. Наковьорний телефонує на Малошуминський комбінат і хвацьким, шаленим танцем як би висловлює невдоволення якістю їхньої продукції. У глибині сцени виникають силуети працівників Малошуминського комбінату, які нервовим, роздратованим вальсом ніби пояснюють, що якість заготовок низька через браковану сировину, яку їм постачає Східноавралівська фабрика. У цей момент у кабінет директора Шестернюка безшабашно втанцьовує Тарас Кравчукіс – постачальник із Східноавралівської фабрики. Наковьорний гнівним тустепом ніби запитує: чому Східноавралівська фабрика виробляє браковану сировину? Кравчукіс скорботним, важким гопаком ніби відповідає, що якість сировини низька через те, що вона виготовляється на поганому устаткуванні, яке постачає на Східноавралівську фабрику Західнотяпляпський завод. Члени міністерської комісії динамічним жорстким хороводом буцімто висловлюють осуд директору Шестернюку. Той скривдженим чарльстоном як би пояснює, що обладнання не відповідає світовим стандартам через недосконалі штекери передніх кронштейнів задніх штанг махових колін перехідних шатунів, а покращити їх за проектом Віктора Колесіді немає можливості через низьку якість заготовок з Малошуминського комбінату... Завершується балет танцем Наковьорного. Цим імпульсивним, сповненим величезної напруги танцем голова комісії ніби погрожує, що за низьку якість продукції директора Західнотяпляпського заводу буде знято з посади і переведено директором на Малошуминський комбінат. А директора Малошуминського комбінату буде знято з посади і переведено директором на Східноавралівську фабрику. А директора Східноавралівської фабрики буде знято з посади і переведено директором на Західнотяпляпський завод..."
Незважаючи на модну виробничу тему, цей балет не мав успіху і на третю виставу квитків уже ніхто не купив...
І наприкінці теревенів про терентопські театри Автор скаже дещо про Театр Абсурда.
Крім Жорикбурзького Театру Абсурду (імені зжертої ковбаси), існував у королівстві і Театр Абсурда у місті Свистоніздринську. У Жорикбурзькому ставилися п'єси, у яких справді більшою чи меншою мірою був присутній абсурд. А у Свистоніздринському – п'єси, автори яких не вважаються творцями абсурду: твори Євріпіда, Шекспіра, Чехова та інших класичних драматургів. Театром Абсурда він називався тому, що засновником та керівником цього творчого колективу був режисер Давид Соломонович Абсурд. Ну, не винні ж люди, що їм від предків дістаються дивні прізвища. Антон Павлович Чехов пожартував: "Немає такого предмета, який би не підійшов єврею для прізвища". У терентопця Давида Абсурда справді єврейське коріння. Однак те саме можна сказати і про прізвища у багатьох інших народів. Напевно при великому бажанні, якщо як слід пошукати, можна виявити чи то українця з прізвищем Абсурденко або Абсурдчук, чи то росіянина з прізвищем Абсурдов або Абсурдін, чи то білоруса з прізвищем Абсурдевич або Абсурдевський, чи то грузина з прізвищем Абсурдідзе або Абсурдошвілі, чи то вірменина з прізвищем Абсурдунц чи Абсурдян, чи то молдаванина з прізвищем Асурдару або Абсурдеску, тощо.
Прізвища взагалі мають схильність іноді бути курйозними та комічними. Видатний український письменник – сатирик і гуморист – Остап Вишня (а от це прізвище не дісталося йому від предків, а було ним самим вибране як літературний псевдонім; справжнє ж його ім'я Павло Губенко), який, до речі, протягом тринадцяти років був харків'янином, одного разу, прийшовши в гості до сестри, взяв із полиці книгу, почав гортати і розреготався.