Тобто Даниїл Майнґард був у багатьох аспектах двійником Сковороди, з тією хіба різницею, що його рідною мовою була не українська. Ковалинський не міг з ним не потоваришувати, як і зі Сковородою, гостював у його будинку та із задоволенням спілкувався. Повернувшись в Україну та зустрівши Григорія Сковороду, Ковалинський докладно розповів йому про швейцарського двійника. І Сковорода заочно полюбив цю свою "копію". Настільки, що пишучи нові філософські трактати, став підписувати їх так: "Григорій вар Сава Сковорода, Даниїл Майнґард". Ніби писав їх не один, а у співавторстві з тим швейцарським двійником.
От такі бувають дивовижні речі.
ЩОСЬ П'ЯТЕ. Доморосле лицарство
Якби ж то нас було сто, ми б співали за круглим столом.
Борис Гребєнщиков, "Із сяючої пустоти".
17 вересня 1995 року.
Отже, після бою з лицарем Аркадієм, дракон Інокентій Карлович кинувся воювати й із дощовим черв'яком Гавриїлом Святославовичем. На шахівниці, звичайно.
Але після семи ходів хробак викликнув:
– Оце так так! Ти як ходиш, Інокентію Карловичу?! Це ж пішак, а не кінь!
– А? Що? Так. Вибачте, – розсіяно промурмотав дракон і спробував повернути фігуру на вихідну позицію.
– Не там він стояв! Та що з тобою, друже мій! Де твої думки?! – здивувався Гавриїл Святославович, витріщивши пенсне.
– Я думаю про лицаря, – зітхнув екскурсовод.
– А що таке?
– Та от лежить він там сплутаний, самотній... Я уявив себе на його місці.
– Нехай полежить, подумає про сутність буття. Йому корисно. А то карасів він, бачте, ловить!
– Все-таки жива істота. Раптом йому до вітру приспічить сходити, чи ще щось... Недобре його так залишати.
– А нехай він не нахабніє. Ти що пропонуєш? Розплутати без покаяння? Так він знову тобі життя псуватиме!
– Псуватиме. Ні, розплутувати не можна. Але й так залишити не можна теж. Раптом він із гордості ніколи не покається й лежатиме, поки... Як же бути-от?
– Схоже, партію доведеться відкласти?
– Не можу я зараз на шахах зосередиться.
Картата дошка з дерев'яними лялечками була відсунута, і дракон став задумливо постукувати пазурами по кришці клавесина.
– Значить, так: я його не розплутуватиму, – сказав він за пару хвилин.
– Правильно, – підтакнув хробак.
– Не розплутуватиму, а просто відвезу його до Королівського замку і попрошу Його Величність, щоб він на цього агресора вплинув, – продовжив хазяїн печери, встаючи.
– Здрастуйте будь ласка! – сторопів Гавриїл Святославович. – То він тебе до замку тяг, через що й увесь сир-бор стався, а то ти сам туди любісінько почвалаєш? За що боролися? То-то цей ловець карасів потішиться: по-його вийшло!
– Так, – сказав Інокентій Карлович і знову сів.
Знову задумливо постукав пазурами.
– А іншого виходу я не бачу, – заявив він же за хвилину й заново встав.
– Ну, не знаю... Раз ти так вирішив... – промимрив його друг із сумнівом.
І вони покинули Гірчичну печеру.
Цього разу Аркадій не спав.
– Я сподіваюся, пане лицарю, ви усвідомили своє становище, – знову схилився дракон над укутаним у капронову павутину залізом, – і готові дати обіцянку залишить мене в спокої.
– Ага, спішу аж падаю, – іронічно буркнула панцирна начинка. – Я самому Його Величності слово дав! Кістьми ляжу, але не відречуся! Втім, тобі, динозаврові дурокрилому, не зрозуміти, що таке лицарське слово й лицарська честь!
– У такому разі відвезу-от я вас кудись, і покінчимо із цією історією, – закінчив бесіду Інокентій Карлович.
Насамперед було потрібно від'єднати лицаря від колеса гіппомобіля. Для цього дракон, піднатужившись, припідняв колісний каркас ("Дивися не пукни", – грубо поглузував Аркадій) і покрутив у зворотну сторону обмотане колесо. Сітка розмоталася, і екскурсовод опустив край гіппомобіля на місце.
Другим етапом було насунення лицаря на гіппомобіль. Отут Інокентію Карловичу довелося покректати неабияк, тому що металу на агресорові було забагато. Автор про всяк випадок нагадує читачеві: цього разу лицар Аркадій був одягнений у наворочений експериментальний панцир винахідника Нетребенька, що в тій конструкції була й система обігріву, й система охолодження, і парашут, і акваланги, і вогнегасник.
Але зрештою, намагаючись сам не заплутатися в капроні, дракон навалив металевий тюк поперек сідла. Не знаю, каже Автор, чи треба пояснювати, що ця процедура пророблялася під акомпанемент Аркадьєвих лайок. Якщо від його жагучого монологу відлущити усі непристойності (особливо дісталося драконовій матері), то залишиться: "Поклади де узяв! Я тобі шляхетний лицар, а не абищо!"
– Ну, я пішов, – сказав Інокентій Карлович приятелеві, беручи сірого в яблуках коня Людовика за вуздечку.
– З Богом, – перехрестив його (не рукою, а гнучким тулубом) Гавриїл Святославович. Цей дощовий черв'як був віруючим, православним, і регулярно відвідував церкву.
Дракон повів коня із пристебнутим до нього гіппомобілем, нав'юченим Аркадієм, убік Жорикбурга, часом зупиняючись, щоб поправити вантаж, який від тряски увесь час сповзав, ризикуючи знову гримнутися об землю. "При таких темпах їм доведеться години три тупотіти, не менше", – думав дощовий хробак, щулячи пенсне на маліючу трійцю...
* * *
У цім місці так званого епосу Автора перериває Ліва півкуля його мозку:
– От і здорово, що вони рухаються так повільно. Є час, щоби розповісти, звідки взагалі в цій місцевості, зв'язаній через двері, оббиті дерматином, з Харківщиною, узялися лицарі та королі, зовсім не типові для тієї ж Харківщини.
– От-от, – приєднується й півкуля Права.
– Ну що ж, звернемося до терентопської історії, – відповідає їм Автор.
У долицарську епоху, до другої половини шістнадцятого століття, Терентопська держава була простим давньоруським князівством, котре невідомо як опинилося в інших вимірах, пристикованих до наших, безцінний читачу, тими самими дверима в колючих кущах, що тепер оббиті чорним дерматином. Терентопські літописи, що висвітлювали прадавній період тамтешньої історії, десь загубилися, так би мовити, "у пилу часів". Але треба думати, що Терентопське князівство нічим особливо не відрізнялося від інших давньоруських князівств.
А от у другій половині сторіччя шістнадцятого в Терентопії грянула, так би мовити, Мирополківська перебудова, що поклала початок новій лицарській ері. Правив тоді державою князь Мирополк Романтик, який і затіяв ці реформи. Був князь великим книголюбом, який знав кілька європейських мов та зібрав велику бібліотеку, де, зокрема, було багато західноєвропейських лицарських романів, епосів, балад, саг і т.д. Завдяки знанню мов Мирополк цю романтичну писанину простудіював і, як екзальтований ідальго Дон Кіхот із Ламанчі, просочився лицарським духом. Мало того, що сам просочився, вирішив і все своє князівство просочити, перетворивши його на лицарське королівство за книжковими зразками.
Довго виношував цю шалену ідею, і, нарешті, в 1589 році видав указ, яким пропонувалося відтепер Терентопське князівство йменувати Терентопським королівством, а терентопського князя – терентопським королем. Цей указ став першим указом нової лицарської ери в історії Терентопії.
У давньоруській історії вже був свій король – Данило Галицький. Йому титул короля надав Папа Римський Інокентій Четвертий. Оскільки, на відміну від Галицького князівства, Терентопського для Великого Світу як би не існувало, то Мирополкові довелося вдатися до самообслуговування, тобто до самокоронування, без допомоги всіляких Римських (а також Паризьких, Лондонських, Берлінських, Мадридських і інших) Пап (а також Мам, Дядьків, Тіток і так далі).
Другим указом пропонувалося князівському столярові виготовити дубовий стіл. Величезний круглий стіл, за яким би помістилися аж сто п'ятдесят людей. Саме такий стіл, як довідався із книг Мирополк Романтик, був у замку його улюбленого персонажа – короля Артура, який, нібито, геройствував на Британських островах і в континентальній Європі V-VI століть від Різдва Христова. Тому-то придворні лицарі короля Артура й називаються лицарями Круглого Столу.
Рівняючись на цих легендарних типів, терентопський князь, то пак тепер уже король почав реформи саме з виготовлення стола. Столяр відразу зміркував, що таку масштабну меблю треба неодмінно робити розбірною, бо цілком вона ні в які ворота не лізе, у буквальному значенні цього висловлення.
Але, на жаль, після виготовлення з'ясувалося, що хоч у розібраному стані стіл і можна було вносити в будинки, однак збирати його було ніде, оскільки у всьому князівстві-королівстві не було настільки великого приміщення, де б він зміг розміститися. До того ж і терентопські доми, включно із князівськими палатами, вибудувані в давньоруському стилі, мало походили на лицарські замки, зображені в книгах.
Тому третім указом пропонувалося почати будівництво першого в державі лицарського замку з великим залом для круглого стола.
Були зібрані кращі зодчі, яким для взірця показали ілюстрації в лицарських романах, і робота закипіла.
Зрозуміло, перший замок мав бути резиденцією самого короля, тому зводити його було вирішено в столиці. А столицею в ті давні часи був не Жорикбург, а містечко Великі Дрібки. Жорикбурга взагалі тоді не було. На місці нинішньої столиці наприкінці шістнадцятого сторіччя мало місце лише маленьке зубожіле сільце Багнючка. Тільки за півтори приблизно сторіччя після смерті Мирополка король Жорик Четвертий заклав на місці сільця нове місто, яке й стало нинішньою столицею Терентопії.
Поки зодчі трудилися над замком у Великих Дрібках, король почав створювати лицарів.
Першу партію – сорок два лицарі – він створив зі своїх бояр. Для цього він кожному з них клав на плече меч і виголошував присвяту, після чого князівський коваль знімав з новоприсвячених мірку для виготовлення доспіхів за книжковими зразками.
Коли всі бояри закінчилися, а до повного комплекту було ще далеко (було потрібно, як ти пам'ятаєш, читачу, аж сто п'ятдесят лицарів), Мирополк розіслав гінців по всьому королівству, щоб вони призвали в лицарські ряди добровольців шляхетного походження. Але таких з'явилося тільки восьмеро.
Тоді закликали добровольців походження незнатного. Але мабуть тому, що селяни й ремісники романів не читали й про лицарів нічого не знали, серед них таких, що бажають кидатися в невідомість, не знайшлося.
Тоді король, починаючи втрачати терпець, присвятив у лицарі свою двірню, включно з тим же столяром, тим же ковалем, кухарем й усіма рештою.
Усього набралося: один король плюс сорок два боярини плюс восьмеро добровольців плюс двадцять два чоловіки двірні – разом сімдесят два суб'єкти.
Отут Мирополк зміркував, що півтори сотні лицарів йому не набрати.
І ухвалив дотепне рішення: наказав лицареві-столярові відпиляти половину круглого стола, щоб, довівши кількість лицарів до сімдесяти п'яти, назвати їх лицарями Напівкруглого Столу.
– Ну, отут король Мирополк був глибоко неправий! – скрикує схильна до порядку й точності Ліва півкуля.
– У чому неправий? – дивується півкуля Права, схильна до творчих вільностей і всякої романтики.
– У тому, що вирішив, начебто за половиною стола для ста п'ятдесяти чоловік помістяться тільки сімдесят п'ять.
– Наскільки я пам'ятаю арифметику, – заперечує Права, – якщо число сто п'ятдесят поділити навпіл, то й виходить рівно сімдесят п'ять.