ко... користь говорила Парася, – уголос міркував Леонід Жвавий. – Ну, припустимо, цей Олександр Батькович мене з'їсть... Ну і яка мені від цього користь? Ну нехай не повністю з'їсть, нехай він ампутує й з'їсть одну тільки мою руку... Ну однаково я не бачу для себе від цього жодної користі. Одна тільки шко... шко... шкода!
Тут двері в палаті знову відкрилися, і ввійшов "добрий доктор Айболить", тобто літній чоловік у білому халаті й у шапочці, з білим від сивини волоссям, з білою борідкою клинцем. Одним словом, дуже схожий на вищезгаданого ветеринара з казок Миколи Васильовича... ні, не Гоголя, звичайно, а Миколи Васильовича Корнєйчукова, російського письменника з українським корінням, більше відомого під ім'ям Корній Іванович Чуковський.
Із цим так званим Айболитєм повернулася й медсестра Парася.
– Ось вони, Олександре Рафаельовичу, – сказала вона доброму докторові.
– Дозвольте представитися: я Олександр Рафаельович Гариль-Асклепочка, хірург і головний лікар Зиґфрідівської лікарні, – назвався добрий доктор. – Парасю, рибонько, відв'яжи хлопців, тут же лікарня, а не каторга.
– Вони погрожують вас, Олександре Рафаельовичу... Ну, погрожують улаштувати отут, висловлюючись кримінальним жаргоном, бєспрєдєл із мокрухою... Боюся, що їх ще рано відв'язувати, – заперечила медсестра. – Спочатку треба їх переконати, а потім уже розв'язувати їм руки, які сверблять, не в дерматологічному, а в агресивному аспекті.
(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, залишив у висловленні Парасі, не переклавши, російське слово "бєспрєдєл", бо українське слово "безмежжя", котре формально повинне бути його аналогом, має зовсім інше емоційне забарвлення.)
– Ви дійсно канібал? – запитав барон Порфирій, якому не вірилося, що такий добрий на вигляд дідок може займатися подібними неподобствами.
– Так, на жаль, мені доводиться вживати в їжу ампутовані органи моїх пацієнтів, – чесно зізнався "Айболить".
– І нас теж уживете в ї... ї... їжу? – поцікавився граф Леонід Жвавий.
– Ну, якщо б у вас були хворі органи, які треба ампутувати, і якби ви дали на те свою згоду, тоді так, з'їв би ті органи, – сказав хірург. – Але ви, як я думаю, хлопці здорові, тому немає причин їсти вашу плоть.
– А ті, чиї органи ви поїдаєте, самі дають на те добровільну згоду? – уточнив барон.
– Та пацієнти просто благають Олександра Рафаельовича! – викликнула медсестра Парася.
– Дивно... Але раз усе відбувається добровільно, за згодою, і пацієнти залишаються живими, тоді інша справа, – сказав граф Леонід Жвавий. – Якщо те, що ви кажете, правда, тоді ми мо... мо... можемо пообіцяти, що не піддаватимемо вас насильству. Даю ли... ли... лицарське шляхетне слово! Хоча дивно!
– Я також даю своє лицарське слово, – підтакнув барон Порфирій. – Розв'язуйте.
Парася так туго затягла вузли на бинтах, що не змогла розв'язати, а обрізала ножицями. Звільнені поміняли лежаче положення на сидяче.
– Я розумію вашу ворожість, хлопці, до поїдання чоловічини, так би мовити, я б і сам на вашому місці... Але в мене немає іншого виходу... У перший раз це трапилось випадково, а потім я вимушений був це робити заради здоров'я пацієнтів. – Добрий доктор сів на стілець. – Я вам повідаю, як я став, так би мовити, канібалом...
І почав розповідати...
* * *
Одного разу, ще в 1989 році, Олександр Рафаельович Гариль-Асклепочка, хірург тоді ще маленької, одноповерхової Зиґфрідівської лікарні, оперуючи пацієнта, аби врятувати йому життя, видалив дуже хворий орган. Випадок був настільки цікавим із медичної точки зору, що доктор прихопив після роботи ампутований орган додому, щоб вивчити у своєму кабінеті під мікроскопом.
Дорогою, як звичайно, зайшов у сільмаг, тобто сільський магазин, і купив продукти харчування. Оскільки в лікаря, що віддавав багато часу медицині, не залишалося часу на ведення домашнього господарства, а дружини не було, то роль домогосподарки в його хаті виконувала сусідка Мотря, якій він за це платив зарплатню.
Прийшовши додому, хірург залишив у сінях сумку, де перебували як продукти, так і ампутований орган у герметичному пакетику, а сам перемістився в домашню бібліотеку, щоб почитати публікації на хвилюючу його медичну тему. За годину Мотря покликала його до обіднього стола. Олександр Рафаельович наспіх з'їв смачні котлетки та інші страви, приготовлені домогосподаркою, і знову заглибився в читання.
Потім згадав, що хотів роздивитися під мікроскопом хворий орган, але в сінях його не знайшов. На питання доктора Мотря відповіла, що із принесеного ним м'яса вона й насмажила ті котлетки, які він уже з'їв. Лікаря від такої інформації ледве не вирвало. Він обізвав себе старим дурнем за те, що через неуважність забув попередити домогосподарку щодо цього. Але що з'їдено, того не відновиш...
За якийсь час, обстеживши прооперованого хворого, доктор Гариль-Асклепочка з великим подивом виявив, що замість ампутованого органа в того виріс новий, абсолютно здоровий! Ніколи раніш у світовій медицині такого не траплялося!
Аналізуючи це чудо, порівнюючи цю операцію з аналогічними колишніми, хірург дійшов висновку, що ця відрізняється лише тим, що відрізаний орган був з'їдений лікарем, чого раніше не робилося. Складалося враження, що вживання лікарем у їжу ампутованого органа приводить до його повної регенерації в організмі прооперованого.
Олександр Рафаельович заради експерименту став, переборюючи нудоту й позиви до блювоти, поглинати органи, ампутовані в пацієнтів. З етичних міркувань він приховував від домогосподарки Мотрі, з якого "м'яса" вона робить котлетки.
Щораз висновок хірурга підтверджувався: з'їдені хворі органи організми пацієнтів заміняли новими, здоровими. Доктор Гариль-Асклепочка в ході експериментів скормив кілька таких специфічних котлеток своїм колегам-хірургам, і з'ясував, що відновлення відбувається тільки в тому випадку, коли відрізану плоть з'їдає саме він, Олександр Рафаельович, а не який-небудь інший лікар. З'ясувалося також, що цей ефект спрацьовував навіть у випадках, коли він трапезував органами, ампутованими не ним самим, а іншими хірургами.
Серед хворих пішли чутки про чудесного цілителя із села Зиґфрідівки, і до нього потягнулися пацієнти з різних населених пунктів Футилекрюмського герцогства, навіть із його столиці – Ямитививінвонавониполя! Поїдання хірургом хворої людської плоті незмінно давало найкращі результати.
Забезпечені пацієнти винагороджували за чудесні зцілення Зиґфрідівську лікарню щедрими добровільними грошовими пожертвуваннями, завдяки чому був побудований новий розкішний триповерховий будинок, збільшений персонал та підвищена його зарплатня, придбані новітні дорогі медичні прилади й препарати, забезпечений максимальний комфорт, як для хворих, так і для медробітників. У новій лікарні були навіть басейн для плавання; фонтан у холі (крім згаданого фонтанчика в кімнаті відпочинку) у стилі "пісяючий хлопчик", де замість хлопчика водяними струмами дзюрили мармурові медики; зимовий сад і оранжерея із тропічними рослинами; і навіть невеликий зоопарк із екзотичними тваринами, спостереження за якими, мовляв, провокують у хворих позитивні емоції, дуже корисні для здоров'я.
Якщо спочатку хірург Гариль-Асклепочка їв чоловічину з відразою, змушуючи себе думкою, що це допоможе хворому, то згодом він до цього звик і перестав відчувати огиду. Людина багато до чого може звикнути.
Одного разу, в 1992 році, Олександрові Рафаельовичу довелося вдатися до, так би мовити, самообслуговування. В нього захворіла нирка. Він попрохав колегу її ампутувати, а потім з'їв, смажену з цибулею. Після чого в нього виросла нова, здорова.
(До речі, про самообслуговування. Згаданий вище терентопський поет Франческо Губанедурський і на цю тему склав чотиривірш:
Подейкують: в шевця-от ноги босі...
Брехня! Шевці й собі шиють взуття на п'яти.
А хто не обслужив себе і досі,
Так це лише патологоанатом.
Цей віршик так і називається: "Самообслуговування".)
1993 року був геть унікальний випадок. У Зиґфрідівську лікарню привезли дуже хворого пацієнта, в якого всілякими болячками були вражені всі частини тіла, крім лівого вуха. Добрий доктор Олександр Рафаельович став поступово ампутувати й поїдати фрагмент за фрагментом плоть цього бідолахи, так що, зрештою, від пацієнта залишилося тільки одне здорове вухо. Це вухо було поміщено в спеціальний, так би мовити, інкубатор, і підключено до апарата, що подавав вуху всі необхідні для його життя речовини. І відбулося неймовірне: від вуха відросла голова; від голови – друге вухо й шия; від шиї – тулуб; від тулуба – руки, ноги й статеві органи; від рук і ніг – пальці, від пальців – нігті. Пацієнт повністю відновився, і був цілковито здоровим!
Зиґфрідів'яни й колгоспники колгоспу ім. Савелія Другого що мешкають у сусідніх селах пишаються своїм видатним земляком – хірургом-канібалом. Вони навіть хочуть подати прохання до влади про присвоєння йому почесного звання. Одні пропонують звернутися до герцога Агов'яктебетама, незалежного лицаря, що нині є главою Футилекрюмського герцогства, із просьбою, щоб він заснував почесне звання "Народний канібал Футилекрюмського герцогства"; інші радять апелювати аж до короля Жорика Дев'ятого із петицією, щоб він ввів почесне звання "Заслужений людожер Терентопського королівства"; і щоб ці шановані титули були присвоєні, повторює Автор, Олександрові Рафаельовичу Гарилю-Асклепочці...
(– Вибач, Авторе, але в мене виникло питання щодо того випадку з вухом, з котрого виросла людина, – каже Ліва півкуля авторського мозку.
– Давай, спробую відповісти, – погоджується Автор. – Тим більш, що таке питання може виникнути й у читача.
– Мені незрозуміло, як хірург міг з'їсти ту людину. Коли з'їдав лише той чи інший орган – це куди не йшло, бо ж орган – це лише, так би мовити, м'ясо. Але ж людина складається не лише з м'яса, але й з кісток. Як він міг з'їсти кістки? А якщо не їв, то чому вони відновилися?
– Запитання слушне, – хвалить півкулю Автор.