Ні, не до моргу – зарано нам по моргах прохолоджуватися. У корчму "Під Рятівною Мухою". Там, прикидаючись невидимцями, ми прилаштуємося за порожнім столом і під затишне потріскування полін, що догоряють у каміні, скоротаємо ніч. А щоб коротати було забавніше, я всиплю тобі, читачу, деякі міркування і факти щодо магії.
Отже, приготуйся, читачу: рахую до трьох і миттєво телепортуємося. Раз, два, три. Поїхали!
Вжик!
* * *
От ми й у корчмі. Всідайся зручніше.
Щоб довго не "розтікатися білкою по древу", як висловився середньовічний колега (втім, у "Слові о полку Ігоревім" не зовсім ясно, що мається на увазі: "мисью" (тобто білкою) або "мислью" (тобто думкою)), Автор повідомляє, що більш докладно він висвітить тему магії в третьому томі свого фундаментального восьмитомного труда "Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту", а тут вихопить тільки окремі аспекти.
Напевно, безцінний читачу, ти помітив, що прадавня магія, згадування про яку ми знаходимо в казках, легендах і переказах, була набагато величнішою, могутнішою, грандіознішою, ніж чаклунські витівки нинішніх чарівників-екстрасенсів і інших фокусників. Неможливо не визнати той факт, що магія згодом видихалася, скулилася, зміліла.
У чому причина?
Автор має нахабність викласти свою версію причини цього всихання.
За давніх часів – раннє середньовіччя, античність і доісторичні – магічні знання були загальнодоступними. Чарівники особливо не таїлися й не секретничали, а охоче ділилися відомостями із численними учнями, писали посібники із прикладної магії, які міг прочитати аби хто зацікавлений. Тому чарівництва було багато й було воно щедрим, розгонистим.
Але потім чарівники второпали, що ці знання, потрапляючи до недобрих рук, завдають страшної шкоди, у тому числі й самим чарівникам. Згадаємо, для прикладу, трагічну кончину одного зі славнозвісних чаклунів усіх часів і народів – Мерліна, легендарного наставника короля Артура, пророка колективу Круглого Столу, що жив та чудив нібито у п'ятому та на початку шостого століть від Різдва Христова.
Якщо вірити лицареві серу Томасу Мелорі й тім попереднім авторам, у яких він цю інформацію запозичив, то Мерлін загинув через те, що розпатякався й вибовкав заклинання кому не треба. Коли сивина окупувала його бороду, біс, як то кажуть, уперся йому в ребро, – він безтямно улопався в дівчисько, яке за віком годилася йому в правнучки. Став за нею волочитися, белькотати слова пристрасті й клянчити відповідних почуттів. Улопанню всі віки покірні, як сказав поет. Ну їй-от, звичайно, хотілося військових – красивих виняткових, лицарів Круглого Столу, а не якогось прадавнього висохлого миршавого дідка. І вона, сердито тупотячи ніжкою, вимагала, щоб старець від неї відчепився, посилала його подалі (це м'яко виражаючись). Не маючи тих видатних чоловічих достойностей, якими природа нагородила ланцелотів, трістанів, ламораків, ґавейнів і інших артурів, Мерлін вирішив скорити циндрю єдиним своїм раритетом – знаннями. І, втративши голову від кохання, вивалив їй чаклунські заклинання й заговори.
Наївний! Де ж це бачено, щоб легковажні кралі віддавали перевагу похилим нудним інтелектуалам, нехай навіть по самі ніздрі напханим знаннями, а не молодим, здоровим, нехай і пустоголовим, але зате не нудним баляндрасникам!
Зрозуміло, це не запалило пристрасті у дівочому серденьку, проте допомогло позбутися старого причепи. Запросивши на екскурсію до печери літнього поклонника, дівиця, як тільки він увійшов у підземну порожнину, за допомогою його ж заклинань завалила вихід солідним каменем (сама-то вона, звичайно, залишилася зовні) і так хитро його зачаклувала, що Мерлін не зміг вибратися з ув'язнення й... Безумству улопаних співаймо ми реквієм...
Коротше, бачачи які трагедії трапляються від безконтрольного розбазарювання магічних знань, які мерзенні мерзенності, гидкі гидоти, підлі підлості й негідні негідності походять від потраплянь чарівництва до рук злоякісних суб'єктів, прадавні маги вирішили покласти край такому свавіллю. І заходилися чаклунські інформації круто засекречувати. На ненадійних учнів напустили амнезію, щоб ті все позабували. Величезну кількість сувоїв, манускриптів, скрижалів знищили, залишивши тільки невелику кількість зашифрованих копій... Коротше – "конспірація, товариші, це архіважливо!".
І до чого це призвело? Якщо під час пожежі згоряють два магічні рукописи, тоді як у місті таких рукописів сто – це одне діло; нащадкам залишаться дев'яносто вісім. Але якщо під час пожежі згоряють два магічні рукописи, тоді як в місті таких рукописів усього два – це зовсім інша справа; нащадкам не залишиться нічого. Саме-собою, така конспірація привела до того, що наступні покоління магів одержали лише жалюгідні клаптики від первісних знань. І вони, ці покоління, теж законспірували ці клаптики, так що їхнім нащадкам дісталися тільки крихти від клаптиків. І так далі.
Чи треба дивуватися, що сучасні маги Великого Світу (або, вірніше сказати, суб'єкти, що називають себе магами) не можуть перетворити ані карету на гарбуз (вигідне перетворення, бо страви з гарбуза смачніше, ніж страви з карети), ані маніяка-педофіла на мишку, ані... Нинішні, кажуть, уміють робити з мухи слона, але чомусь поголів'я слонів від цього не збільшується, а поголів'я мух – не зменшується.
У Терентопії магія деградувала не так суттєво, як у Великому Світі, але можливості й сучасних чарівників королівства поступаються можливостям їхніх попередників...
Серед видатних терентопських магів хочеться відзначити Гектора Манюню (1717-1809 рр.). Гектор Фролович Манюня прославився не тільки тим, що він розробив ряд нових чаклунських технологій. Не тільки тим, що написав фундаментальний труд "Теорія відносності й приносності, або Дитяча хвороба чорних ляпок у Білій Магії" в 13 томах. Не тільки тим, що став основоположником нового напрямку, який назвав Рожевою в червоний горошок Магією (що той різновид чарівництва в останні сторіччя є домінуючим й чільним в магічній сфері життя Терентопського королівства). Не тільки тим, що йому королем Жориком Четвертим був наданий титул придворного чарівника, і, по суті, головного мага держави. Не тільки тим, що він одомашнив диких єдинорогів і убезпечив жителів королівства від небезпечних великих диких звірів, помістивши останніх у Раптовій пущі (котра є тепер і заповідником, і мисливським господарством). Але в першу чергу Гектор Манюня знаменитий тим, що він не допустив, щоби злий чорнокнижник Авдій Мотлох за допомогою чарів захопив владу в країні й перетворив Терентопську державу на імперію зла.
За допомогою ясновидіння, телепатії, парапсихології й інших надприродних магічних умінь Гектор Манюня обчислив, що батьківщина в небезпеці. Що чорнокнижник, котрий мешкає в західних Неголених горах, задумав розбудити й підкорити собі злих духів, демонів, щоб з їхньою допомогою переробити світ за своїм розсудом. Що для цього він готовить пекельне вариво, диявольську суміш, злюще зілля, для якого вже зібрав усі магічні компоненти, крім одного. Останнім відсутнім компонентом для активізації й підпорядкування злих духів було яйце дракона. Щоб зробити цей компонент недоступним для лиходія, Гектор Манюня обвів усю Каменіану магічною рисою, через яку Авдій Мотлох не міг переступити. Інші могли вільно ходити, не звертаючи на цю невидиму рису уваги, а для чорнокнижника Каменіана виявилася оточена незримою стіною, так хитро закодував рису Манюня. На той час усі немовлячі дракони, що жили колись у різних частинах країни, були винищені лицарями, а мовлячі відкладали яйця тільки в Каменіані. Завдяки таким діям Гектора Фроловича жодне драконяче яйце не потрапило до рук гидотного Авдія, і перетворення Терентопії на імперію зла не відбулося.
Чорнокнижник, пошвендявши навколо Каменіанських пагорбів і не зумівши пробратися за магічну рису, змушений був зникнути. Літописець, завдяки якому відома ця історія, припустив, що Мотлох, спіймавши облизня, знову заховався у своїй неголеногірській глухомані й, розчарований і присоромлений, тихенько скоротав залишок нікчемного життя.
За сто років король Жорик Сьомий, прочитавши цю сторінку літопису, наказав змайструвати пам'ятник Гектору Манюні й установити його на батьківщині мага – у селі Пупочухівці Задвірпольскої губернії. Майстрував відомий Ієронім Вносіколупайченко. Пупочухівка згодом виросла і в 1957 році одержала статус міста. І назвали це місто на честь видатного уродженця – Манюнинськом. Статую, що відображає чарівника, який, повзучи рачки, креслить на ґрунті заговореним гребінцем магічну рису, і зараз можна бачити на головному майдані Манюнинська неподалік кінотеатру імені Гектора Манюні.
– А чому Манюня назвав свою магію Рожевою в червоний горошок, а не Фіолетовою в бузкову клітинку, наприклад? – запитує Ліва півкуля авторського мозку.
– Тому що якби він назвав її Фіолетовою в бузкову клітинку, то ти б запитала: "А чому Манюня назвав свою магію Фіолетовою в бузкову клітинку, а не Рожевою в червоний горошок, наприклад?". Напевно саме таке розцвічення йому подобалася найбільше. Судячи хоча б з того, що на парадному портреті, написаному придворним живописцем Леонардо Ґудзиком із приводу присвоєння магові звання придворного, цей чудотворець зображений у жустокорі із тканини саме такого розфарбування. Коли вже новому напрямку магії потрібно було дати якусь назву й існувала традиція використовувати для цього колірні визначення (Чорна Магія, Біла Магія...), то чому б основоположникові не узяти саме улюблене розцвічення, а не аби яке.
Зрозуміло, не є випадковим збігом, що маг Акмус розфарбував свій однокрилий літак саме в червоний горошок по рожевому тлу. Безсумнівно, саме назва місцевої магії спровокувала його на такий вибір.
– Судячи із зазначених вище дат народження й смерті Гектора Манюні, – продовжує допит Автора його Ліва півкуля, – виходить, що він умер у віці дев'яноста двох років. А чому, власне, терентопські чудотворці взагалі вмирали?
– Тобто? – не розуміє Автор.
– Ну, чому вони не винайшли магічний засіб, ну там якісь зілля або заклинання, щоб люди взагалі й вони самі зокрема були безсмертними, – веде далі Ліва.