Подякувавши, яйцешукачі приступилися до трапези. Парася, сказавши, що повернеться хвилин за п'ятнадцять-двадцять, знову вийшла, укотивши й столик на коліщатах.
Салат із капусти й свіжих огірків під майонезом лицарі неспішно вм'яли під звуки пісні "Ельф, що ловить кейф" терентопського вокально-інструментального ансамблю "Безбарвні гітари".
Багряний борщ із мініатюрними айсбергами сметани доспіхоносці умегелили під пісню "Полювання на єдинорогів" російської групи "Акваріум" (музика й слова Бориса Гребєнщикова).
Макарони з тюфтельками й смачною підливою злопали під пісню "Почуття не топчи ти кінцівкою" терентопського автора-виконавця Еміля Хахашкіна.
Сирниками під сметаною й малиновим сиропом напихалися під пісню "Очі відьми" українського рок-гурту "Вій" (музика й слова Дмитра Добрийвечіра)...
Коли повернулася медсестра Парася, барон і граф тріскали печені банани під пісню "Дракон із бурштиновими очима" терентопської групи "Дрямсиньлоїд у кишені".
– До речі, це банани з наших груш, тобто тих, що вирощуються в нашім колгоспі, – проінформувала чорноволоса дівчина в білому халаті, і поставила перед гістьми склянки з жовтим напоєм. – Два тижні тому сюди приїжджав чарівник Левко Глечик, що на замовлення правління колгоспу перетворив чверть урожаю груш на банани. А це компот із наших груш.
– Банани, хоча й перетворені, але дуже смачні, майже як справжні, – похвалив барон Порфирій, і витер губи серветкою. – І компот дуже вчасно: такий ситний обід треба запити... О, компот теж смачний! У ньому якась пікантна гіркуватість, але вона не псує загального враження!
Допиваючи, граф Леонід Жвавий помітив, що Парася спостерігає за цим процесом якось особливо пильно, начебто їй було дуже важливо, щоб вони вжили цей трунок.
– Дуже дякуємо за такий бенкет, – сказав ситий барон Порфирій, поставивши на стіл порожню склянку.
– Так, дуже... А тепер хо... хо... хотілося б з'ясувати, де перебуває клятий людожер. Що ви про нього зна... зна... знаєте? – Граф теж поставив на дерев'яну стільницю спорожнену посудину.
– Ну як ви можете, не знаючи людини, обзивати її клятою! – явно образилася медсестра.
– А яким же ще може бути людожер?! Звичайно, клятим! – підтримав колегу барон. – Жере людей? Жере! Отже – клятий мерзотник, якому треба так урізати, щоби більше не захотів чоловічини! Повибивати йому всі зуби, щоб він міг їсти тільки манну кашку!
– Ви неправі, панове лицарі, – набурмосилася Парася.
– Чому це неправі? – здивувався Порфирій.
– Тому що рубаєте з плеча.
– А з чого ж рубати? Зі сідниці, чи що? – згострословив барон.
– Неправі, бо вам треба було б спочатку розібратися: може, від цього, як ви кажете, людожерства людям тільки користь, а не шкода. А ви, не розібравшись...
– Користь від того що людину з'їдять? Ну ви, панночко Парасю, даєте! Тобто, прошу вибачення... бо слово "даєте" стосовно жінки звучить двозначно. Я мав на увазі: ну ви, панночко Парасю, і сказонули! Користь від людожерства! Від людожерства не може бути жодної користі людям, тим більше тим кого їдять! Жодної! Одна тільки шкода! Тому людожерів треба викорінювати! Викорінювати безжалісно!
Граф Леонід Жвавий раптом відчув запаморочення. Медсестра Парася, що слухала барона Порфирія з виразом незгоди на симпатичному личку, в очах графа раптом стала розпливатися й двоїтися. Тіло графа стало млявим і слабким, начебто він раптово занедужав.
– Щось мені недобре, – сказав барон Порфирій.
– І тобі теж? І я за... за... заточуюсь, – повідомив напарникові граф Леонід Жвавий.
– Це тому, що я вам у компот підсипала порошок, – чесно проінформувала гостей Парася. – Вибачте, панове лицарі, але я вимушена була вжити заходів, щоби ви не наламали зопалу дров, не скривдили нашого шановного Олександра Рафаельовича.
– Якого Олександра... Я непритомнію... – промурмотав барон.
– Олександра Рафаельовича Гариля-Асклепочку, нашого чудового хірурга й головного лікаря, якого ви обзиваєте людожером!
– Так ви, панночко, за... за... захищаєте людожера! Так ви з людожером за... за... заодно! – зрозумів граф, перед очима якого ходора ходила, розплившись і роздвоївшись, кімната відпочинку.
– Звичайно, заодно!
Барон Порфирій знепритомнів, і як бездушна лялька звалився на м'який диван.
– Ти нас от... от... отруї... – пролепетав млявим язиком граф і потягнувся був до меча, але неповоротка рука, не дотягшись, безсило зависла.
Очі Леоніда Жвавого застелила темрява. Звідкись, начебто здалеку, донеслися слова медсестри:
– Це всього лише с...
Тепер людожер нас з'їсть, байдужо подумав граф і, як йому здалося, став швидко падати в чорну безодню.
У дійсності він повільно упав обличчям на стіл...
* * *
Коли граф Леонід Жвавий прокинувся, то виявив, що перебуває вже не в кімнаті відпочинку медперсоналу, а, зважаючи на все, у лікарняній палаті; що він обряджений уже не в доспіх, а в синю лікарняну піжаму; що лежить він на лікарнянім ліжку поверх ковдри, упакованої в підковдру жовтого кольору з розкиданими по цьому тлу жовтогарячими кактусами (що те розцвічення мали й пошивка на подушці, і простирадло під ковдрою); що зап'ястя його рук примотані чимсь до цього, так би мовити, лежбища, тому він не може ані встати, ані посувати руками.
Почувши похропування й повернувши на звук голову, граф побачив на сусідньому ложі сплячого колегу Порфирія, також у піжамі, смугастій, коричневій, теж поверх ковдри, у підковдрі картатій, жовто-коричневих тонів, що навіть гармоніювала із піжамою; також із руками, примотаними бинтами до ніжок ліжка.
Більш у цій двомісній палаті нікого не було.
Ці обставини вкупі зі спогадом про спільницю канібала, що обпоїла їх снодійним, навіяли на графа Леоніда Жвавого песимістичні думки, що вони перебувають у полоні в людожера, котрий прикидається хірургом Зиґфрідівської лікарні, і цей людожер їх тепер з'їсть, професійно батуючи скальпелем.
Граф напружив мускули, намагаючись розірвати путо, але бинти, попри те що складаються з рідких і тонких ниточок, виявилися "кайданами" міцними, не порвалися. Спробував дотягтися зубами, щоб перегризти, але не дістав. Леонід Жвавий голосно й нецензурно вилаявся, чим розбудив барона Порфирія. Той позіхнув, відкрив очі, оглядівся й запитав:
– Де ми?
– У лігвищі клятого лю... лю... людожера, – похмуро проінформував граф. – Були лицарями, станемо харчами. Лицарі під майонезом, фаршировані гру... гру... грушами й бананами з місцевого саду.
– Я не хочу бути харчем, – заперечив барон.
– А що ми можемо зробить? Ти ба... ба... бачиш: вони нас прив'язали, роззброїли... Ми беззахисні як тю... тю... тюфтельки.
Барон Порфирій теж нецензурно вилаявся, не зумівши порвати бинти.
– Ми, мабуть, були недостатньо пильними, раз не зуміли розпізнати в Парасі спільницю людожера. Як хитро ця бестія обвела нас навколо пальця, – продовжив барон уже цензурно.
– Улаштували в лі... лі... лікарні людожерське кубло! – люто прогарчав граф. – Виходить, людожер під виглядом хірурга тутешньої лікарні безкарно жере пацієнтів! Ох, якби не той компот, якби мені меч, я б лю... лю... людожерові по...
Двері палати відкрилися, і заглянула Парася.
– А, ви вже прокинулися, – сказала вона.
На ній як і раніше були білі халат і шапочка, вона як і раніше була схожа на звичайну медсестру, а не на спільницю пожирача людей.
– Розв'яжи нас, лиходійко! – наказав барон Порфирій.
– По-перше, я не лиходійка, а медичний працівник, – поправила його Парася, – а по-друге, я розв'яжу вас тільки тоді, коли ви дасте чесне шляхетне лицарське слово, що не зробите нічого поганого Олександрові Рафаельовичу.
– Це людожерові? Обов'язково зробимо щось дуже погане, якщо звільнимося, – пригрозив барон.
– Він же по... по... пожирає чоловічину! – рикнув граф.
– Так, – сказала Парася, – Олександр Рафаельович дійсно їсть людські органи, але...
– Це обов'язок шля... шля... шляхетних лицарів – боротися з людожерами, – перебив її Леонід Жвавий, – тому ми навіть під страхом сме... сме... смерті не можемо заприсягти, що не зробимо йому нічого поганого! Обов'язково зробимо, тільки б звільнитися!
– Ну, виходить, я правильно зробила, що вас знерухомила. Будете прив'язані доти, поки не пізнаєте причини й специфіку такого, так би мовити, людожерства; поки не зрозумієте, що від цього людям не шкода, а користь; і поки не відмовитеся від намірів застосовувати до нього насильство. Я покличу самого Олександра Рафаельовича, нехай він сам вам краще все пояснить.
– Розв'яжіть, я хочу до туалету, – буркнув барон Порфирій.
– Зараз санітарка принесе "качку", – сказала медсестра й, виглянувши за двері, крикнула: – Клеопатро Вавилівно, будь ласка, "качку" в одинадцяту палату.
– Не треба "качки". Я збрехав, щоби мене розв'язали, – зізнався Порфирій і трохи почервонів.
– Не треба "качки", тут чоловік просто дурня клеїть, – сказала Парася Клеопатрі Вавилівні, а потім повернулася до барона. – Збрехали! А ще лицар! Хіба ж лицарям личить брехати!
"А ще лицар!" Парася вимовила таким же тоном, яким, напевно, Остапові Бендеру, що порівняв себе з лицарем, Зося Синицька відповіла: "Ну, який там лицар!"; у тридцять п'ятому розділі роману Іллі Ільфа та Євгенія Петрова "Золоте теля".
– А хіба медсестрам личить обпоювати лицарів снодійним, а потім зв'язувати! Хіба медсестрам личить бути спільницями людожерів! – огризнувся Порфирій.
– Я йду по Олександра Рафаельовича. Він сам вам про себе розповість, і ви зрозумієте, що були неправі. – І вона вийшла з палати.
– А Парася не дуже схожа на лиходійку, – задумливо промурмотав барон Порфирій.
– Зовсім не схожа, – підтакнув граф Леонід Жвавий. – Але вона ж са... са... сама зізналася, що цей Олександр Батькович їсть людські органи, а вона його спільниця.
– А може, ми дійсно чогось не розуміємо, і цей людожер не такий поганий, як ми думаємо? Може, у людожерстві дійсно є якась користь для людей? – почав сумніватися барон.
– Я й сам намагаюся зрозуміти про яку ко...