У містах, звичайно, не прийнято вітати всіх зустрічних незнайомців і представлятися їм, але в сільській місцевості це вважалося правилом хорошого тону. До того ж мандрівні лицарі в королівстві традиційно шанувалися, і сільські мешканці вважали за честь із ними поспілкуватися.
На диво лицарів, голос у чорного мотоцикліста виявився не низьким і хрипким, як вони очікували, а високим і дзвінким, дівочим. Мотоцикліст сказав, що його кличуть, вірніше, її кличуть Парасею, що працює вона медсестрою в Зиґфрідівській лікарні, куди тепер і прямує.
Лицарі теж відрекомендувалися молодій мотоциклістці й повідомили, що мають намір провести в цьому селі й у колгоспі, де працює більшість мешканців села, опитування населення з приводу... тощо. Дівчина в чорній шкірі й чорному шоломі сказала, що особисто вона нічого про місцезнаходження драконячого яйця й шахрая, зображеного на показаній лицарями картинці, не знає.
– До речі, до нас дійшли чутки, що тут з'явився індивід, котрий пожирає людську плоть, – додав барон Порфирій, погладжуючи рукавичкою шию свого Лжедмитрія. – Це правда, чи тільки вигадки?
– Так, тут є людина, яка регулярно вживає в їжу людські органи, – підтвердила Парася, погладжуючи чорною рукавичкою бензобак свого вірного мотоцикла.
– Ну ми йому по... по... покажемо, де козам роги правлять! Більше він не жертиме лю... лю... людей, людожер клятий! – патетично викликнув граф Леонід Жвавий, і навіть вихопив металевого меча, показуючи свою рішучість учинити такий подвиг.
– Ви хочете застосувати до нього насильство?! – запитала медсестра з подивом у голосі.
– Авжеж! З людожерами нема чого церемонитися! – гмикнув барон Порфирій.
– Навіть не розібравшись, навіщо він це робить?! – продовжувала розпит вона. – Не довідавшись про причини його, так би мовити, людожерства?!
– А що тут розбиратися! Людожер він і є людожер! Дамо йому прочухана! Людожерство не має права на існування! Знешкодимо його будь-яким способом. Якщо буде треба, уколошкаємо канібала, – пообіцяв барон.
– Причини нас не цікавлять. Головне – зне... зне... знешкодити його за всяку ціну! – підтвердив Леонід Жвавий. – Ми не збираємося з ним пань... пань... панькатися!
Зависла пауза, під час якої мотоциклістка Парася постукувала пальчиками правої руки у чорній рукавичці по ручці керма, про щось міркуючи. Потім сказала:
– Гм... Добре, я вам покажу, де перебуває цей, як ви висловились, людожер... Їдьте за мною, я вас приведу до цього... людожера.
І продовжила рух на мотоциклі до села Зиґфрідівки.
Обоє вершники на Лжедмитрії й Ксерксі поскакали за нею.
* * *
В'їхавши в село, вони проревіли-процокали головною вулицею повз колгоспну контору, і зупинилися біля розкішного триповерхового нового будинку, шедевра сучасної архітектури, схожого на велетенський чудернацький торт з каменю, скла й металу. Лицарі вразилися, що в звичайному маленькому селі є настільки чудове й коштовне спорудження.
– Ось отут я й працюю, – сказала медсестра-мотоциклістка й зняла чорний шолом, виявившись гарнюнею-брюнеткою з коротким волоссям й веснянкуватим носиком. – Це і є Зиґфрідівська лікарня.
– Нічогенька лікарня! Я по... по... подумав – палац або театр! – сказав граф Леонід Жвавий.
– А де ж людожер? – запитав барон Порфирій.
– Спочатку відпочиньте з дороги, а потім уже контактуватимете з Оле... кхе, з людожером, – запропонувала медсестра в чорній шкірі, тримаючи чорний шолом під пахвою. – Людожер не вовк – у ліс не втече. Ще зустрінетеся. Пізніше.
– А раптом, поки ми відпочиватимемо, він ще когось зжере! Ні, про який відпочинок може йти мова, поки канібал на волі! – заперечив барон.
– Сьогодні він не вживатиме в їжу людську плоть, не турбуйтеся. Я це точно знаю, – сказала Парася, відкриваючи двері лікарні.
– Звідки? – запитав Леонід Жвавий.
– Я вам після розповім. Для бою з людожером вам треба спершу відпочити й перекусити, щоби набратися сил, – наполягала дівчина. – Заходьте.
– Так, це правда, – піддався вмовлянню граф. – Із втомленого й голодного який же бо... бо... боєць.
І лицарі, прив'язавши непарнокопитий транспорт до деревця поруч із її парноколесим, пішли за медсестрою в лікарню.
Той факт, що в настільки невеликому селі був такий порівняно немаленький шпиталь, свідчив, що тут лікувалися не тільки зиґфрідів'яни, але й мешканці інших населених пунктів.
Увійшовши, Порфирій і Леонід зняли шоломи. Бо правила етикету тільки дамам дозволяють не знімати капелюшків у приміщенні. Виключенням є лише професійні головні убори працівників приміщень, як-от ковпаки кухарів, або шапочки медиків. Але ж лицарські шоломи не належать до цієї категорії, а лицарі не належать до категорії дам. (Тобто до категорії дам не належать ці два конкретні лицарі. Бо в історії Терентопії все ж було два випадки, коли доспіхоносцями Напівкруглого Столу були жіночки, а саме так звані лицар Килина і король Зінька Шостий. Але навіть і та і друга знімали шоломи, заходячи до приміщень.) Опинившись у лікарні, яйцешукачі знову вразилися, бо приміщення було розкішним не тільки зовні, але й усередині.
(До речі, щодо правил етикету. Сучасний терентопський віршотворець Франческо Губанедурський склав на цю тему такий чотиривірш:
Правило знай, щоби не було стидно,
Знай та розказуй усім:
В носі перстом колупать несолідно!
Зокрема – навіть в своїм.
Він так і називається – "Правило етикету".)
Попросивши доспіхоносців почекати її в коридорі, одягнена в чорну шкіру дівиця-байкер впровадилася за одну з білих дверей, а за кілька хвилин вийшла звідти інакша: у білому халатику й білій шапочці, як звичайна медсестра. В руках у неї були ще два білі халати, які вона попрохала лицарів надягти, тому що так годиться в лікарнях. Оскільки лицарські панцири були об'ємні, то важко було застебнути поверх них цей одяг без ризику відірвати ґудзики, і барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим обмежилися простим накиданням халатів на плечі, без застібання. Парася кивнула, мовляв, добре, і так зійде.
– Ідіть за мною, – сказала вона, і лицарі слухняно пішли.
Дорогою їм зустрічалися хворі в різнобарвних піжамах і халатах, а також медсестри, медбрати, санітарки й лікарі в халатах білих. Із деякими що одягнені в біле Парася не тільки віталася, але й про щось перешіптувалася, після чого ті зиркали на лицарів хто з подивом, а хто й, начебто, з невдоволенням і занепокоєністю. Графові Леонідові Жвавому це здалося трохи підозрілим.
– Нам сюди. – Парася ввійшла у двері, на яких була табличка:
"КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ МЕДПЕРСОНАЛУ".
Лицарі – за нею.
У настільки ранній клопітливий час медикам було не до відпочинку, тому в даній затишній кімнаті їх поки не перебувало; а знаходились там: м'які крісла й дивани, екзотичні рослини, великий акваріум, новий телевізор "Sony-KV-M2100K Trinitron" із відеомагнітофоном "Sharp 6V3", музичний центр "JVC UX-1", стіл, і навіть фонтан – маленький басейн, у який із дзюркотом падав мініатюрний водоспад із пащі кам'яного дракона.
Занадто розкішно як для простої сільської лікарні, сказав про себе (не заїкаючись) Леонід Жвавий.
– Розташовуйтеся, а я зараз привезу з їдальні обід, – запропонувала Парася. – Можете поки послухати музику – радіо чи магнітофонні записи – ось аудіокасети. Або подивитися відео. Є відеокасети із записами нових серій якогось латиноамериканського серіалу, нещодавно доставлені з Великого Світу. Санітаркам дуже подобається. Забула, як називається: чи то "Мільйонери теж сякаються", чи то "Буржуї теж потіють", чи то "Олігархи теж пісяють", чи то "Багатії теж плюють", чи то... Загалом, щось про рідину з організмів забезпечених людей. Включити?..
Треба зауважити, що телебачення в Терентопськім королівстві перебувало в зародковому стані: були лише маленькі аматорські телестанції, що транслювали свої програми на околишні вулиці, і не більше того. Тому телевізори, котрі доставлялися в королівство крізь Державні Двері з Великого Світу, купувалися там, як правило, у комплекті з відеомагнітофонами й наборами відеокасет із записами великосвітських (у значенні: з Великого Світу) фільмів і телепрограм, а іноді й у комплекті з відеокамерами.
З радіо справи були краще. Тим більше, що Терентопське королівство крізь так звані Державні Двері сусідить із Харковом, а Харків – місто, де радіомовлення почалося в 1924 році, уперше в Україні. Тоді, у двадцяті роки, у столичному Харкові навіть видавалася газета "Вечірнє радіо", а у театрі "Березіль" ішло поставлене під керівництвом режисера Леся Курбаса (котрому тепер в Харкові встановлено пам'ятник) гумористично-музичне ревю "Алло на хвилі 477" (саме з цієї фрази починалися тоді програми Харківського радіо); що до нього тексти пісень написав дотепний харків'янин, український письменник Майк Йогансен, а музику – композитор Юлій Мейтус, засновник та керівник найпершого в СССР джазового колективу. У підпільному королівстві, котре в дечому брало приклад із Харкова, перша радіостанція запрацювала у 1933 році.
Від записаного на відеокасети латиноамериканського телесеріалу про рідину з організмів багатіїв барон Порфирій і граф Леонід Жвавий відмовилися, віддавши перевагу музиці. Парася ввімкнула радіоприймач, настроєний на хвилю музичної радіостанції "Звуки Білого Лицаря", що віщала з Ямитививінвонавониполя. Зазвучала пісенька "Кохання у ніздрі" у виконанні терентопської естрадної співачки Солохи Комірець.
Парася пішла. Барон і граф, не знімаючи обладунків, розсілися на м'яких кріслах, і милувалися під музику розкішними дискусами, скаляріями й астронотусами, що ті рибини ліниво плавали в акваріумі серед пишних заростей кабомб, ехинодорусів, криптокорин та іншого підводного зела.
Пісенька Солохи Комірець закінчилася, і радіоведучий, або, сучасніше висловлюючись, ди-джей оголосив наступну – за назвою "Замок" (музика Юрка Чопика, слова Віктора Неборака), у виконанні українського рок-гурту "Мертвий півень".
Коли відзвучала ця імпортна (з терентопської точки зору, бо ж – з України) гарна, лірична, романтична пісня, повернулася Парася, штовхаючи перед собою столик на коліщатах, що на тім транспорті як пасажири розташовувалися апетитні ароматні страви з лікарняної їдальні.
Медсестра переставила миски з металевого колісного столика на стіл дерев'яний і безколісний, видала лицарям ложки, ножі, виделки, серветки і побажала смачного.