А до того Михей був князівським столяром, тим самим, що змайстрував знаменитий напівкруглий стіл, від якого пішла назва нашого лицарського колективу...
Длубаючись розмовами в лицарській генеалогії, обоє лицарі руками длубалися в землі, у яку була занурена скриня.
Нарешті, кришка подалася, і Річард із Мгоцьком її підняли, оголивши вміст скрині.
Це була прадавня зброя.
Вигрібаючи з великого стародавнього ящика мечі, луки, арбалети, булави, кинджали та інші інструменти вмертвіння й травмування, деякі з яких були неабияк іржавими, Лицар Пивної Кружки продовжував інформувати супутника:
– Твій предок, герцог Павло, стверджував, я читав, що в його колекції зброї, най її равлик копне, були три мечі, що належали раніш легендарним людям. Один з них – меч билинного богатиря Добрині; може, той самий меч, яким Добриня переміг дракона на Сорочинській горі, про що йдеться у билині "Добриня та Змій". Інший – меч лицаря Круглого Столу Паломіда Сарацина; може, той самий меч, яким Паломід рубався на турнірах із Ланцелотом, Трістаном, Артуром і іншими знаменитими колегами; той меч, з яким Паломід полював на Звіра Рикаючого. Третій – меч Халазюк, що нібито належав князеві Кию, на честь якого названо місто Київ, і нібито зачаклований прадавнім чарівником у четвертому чи п'ятому столітті нашої ери...
І отут обоє лицарі разом викликнули: "Ух ти!": з купи старого зношеного іржавого заліза їм з'явився меч дивної краси. На вигляд зовсім новий – ні подряпинки, ні щербинки, ні іржавчинки. З якогось дивного світлого металу, що начебто випромінює світло. Із білим кристалом, вмонтованим у зручну рукоять.
Річард Ілліч Лойковицький, більш відомий як Річард Левове Копито, висвітлюючи неординарну знахідку ліхтарем, аж рот роззявив від замилування. А начитаному Мгоцькові пригадалися мечі з легенд і епосів Великого Світу, мечі, що носили власні імена: Екскалібур, Бальмунґ, Дюрандаль, Моральтах, Ашкелон, Фініст, Хрісаор, Калабдолґ, Орна, Адельрінґ, Анґурва, Дайнслеф, Хрутінґ, Балізарда, Аронді... і безліч інших. Зокрема чарівні мечі, які вміли по-людськи говорити і співати: Круайдін і Атвейґ.
– Може, це і є той, зачаклований, – прошептав Річард, беручи знахідку в руку. – Здається, від цього меча моя рука наливається силою.
Левове Копито з мечем вибрався з ями й став шукати, на чому б випробувати зброю. У п'ятьох кроках стирчало висохле деревце, товщиною в руку. Мгоцько освітив його ліхтарем. "Е-ех!" – видихнув Річард, махнувши мечем, і сухе деревце зрізало, начебто це була паперова стрічка, по якій полоснули гострою бритвою.
– Ніхріна собі! Опупіти можна! Точно – чарівний! – оцінив якість зрізання Левове Копито.
– Ну й що робитимемо із цим скарбом? – запитав Лицар Пивної Кружки.
– Забрати всі ці скрині ми зараз не можемо, – міркував Річард. – До того ж у нас є справи важливіші. Пропоную залишити його отут до кращих часів, коли закінчиться метушня з викраденим драконячим яйцем. Зараз ми мусимо виконувати свій лицарський обов'язок. Пропоную скарб знову закопати, а коли закінчиться Велика Яєчна Експедиція, повернутися сюди й зайнятися розкопками ґрунтовно. От тільки цей дивний меч візьмемо із собою; може, він придасться нам для подвигу.
І ухвалили це рішення.
Склали назад у скриню бойові цяцьки, крім меча із білим кристалом, закрили кришку, упакували в яму розпушений ґрунт, утрамбували підошвами й накрили дерном, так що околиця трьох зрослих дубів набула того ж незайманого вигляду, як і до пришестя сюди двох лицарів.
До цього часу сонце, як справдешній шахтар, задлубалося глибоко в західний горизонт, і Терентопію поглинула ніч.
Мгоцько й Річард у світлі електричного ліхтаря напнули намет, зняли обладунки, почистили зуби, упакувалися в спальні туристичні мішки й поринули в богатирський сон...
* * *
Перш, ніж продовжити оповідку про лицарів, Автор, маючи на увазі звичку місцевих жителів їздити в об'їзд цієї частини Оксамитової пущі, скаже дещо про поїздки в об'їзд стосовно Харкова, якщо вже цей так званий епос поблизухарківський.
Як читачеві відомо, головною харківською вулицею вважається Сумська. Є в Харкові і велика, досить важлива вулиця, що звалася донедавна Московським проспектом (тепер це проспект Героїв Харкова). Зрозуміло, що такі назви ці шляхові артерії отримали, оскільки люди ними їздили з Харкова відповідно до Сум і Москви, або навпаки. Але уважна людина, глянувши на карту, з подивом виявить, що Сумська вулиця насправді веде зовсім не в сторону Сум, а кудись убік, майже перпендикулярно сумському напрямку; і колишній Московський проспект (від початку Московський шлях) теж спрямований не до Москви, а вбік, перпендикулярно московському напрямку.
Автора цих рядків дивувала така невідповідність. Поки розгадку не прорік один харківський краєзнавець. Виявилося, що прямі лінії з Харкова на Суми і Москву пролягали колись через дикі ліси, в яких водилися розбійники. Тому, поїхавши прямо, подорожні ризикували стати жертвами грабежів. От і стали люди їздити не прямо, а роблячи великі гаки в об'їзд небезпечних дібров. (Тож не треба плутати Сумську вулицю зі Сумським шляхом, котрий тепер зветься трасою Р-46, і котрий на Холодній Горі відгалужується від Полтавського Шляху, прямуючи дійсно у напрямку Сум, на відміну від вулиці-тезки.)
Але повернемося до терентопських лицарів, які не побоялися поїхати прямо.
Ранком, після зарядки, гігієни й сніданку, вони осідлали Тутанхамона й Ігоря Святославича, визначили за мапою й компасом в якому напрямку перебувають Заповідні Прищі, та поїхали.
Дорогою Річард радісно торкав новий меч, що висів у піхвах на його поясі. Домовилися володіти ним по черзі: один день – Річард, наступний день – Мгоцько, потім знову Річард і так далі...
За дві зі чвертю години після відчалення від трьох зрослих дубів лицарі добралися до Заповідних Прищів.
Коротаючи час, вершники продовжували складати симетричні фрази. І на під'їзді до Прищів гра закінчилася. Після того як Мгоцько склав чергову таку фразу: "Хором "Оксану" – луна, скоморох", Річард не встигнув за п'ять хвилин вигадати новий паліндром і вимушений був визнати себе програвшим...
Здійснивши опитування населення в цьому селі й з'ясувавши, що й тут ні про драконяче яйце, ні про портретизованого шахрая нічого не відомо, повідомивши заповідноприщівців про зникнення страшного духа й можливість відтепер безбоязно їздити прямою путтю до Твердопупівки (що та новина дуже втішила селян), лицарі зайшли на телеграф.
Річард, узявши бланка, заходився писати чергове послання до короля, а Лицар Пивної Кружки запитав у телеграфіста: чи немає телеграми до запитання на ім'я Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби.
– Є, – відповів телеграфіст, простягаючи йому папірець.
Ця телеграма була дуже короткою:
"ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП".
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГЕ. Кіностудія "Задфільм"
Як завжди буває в подібних випадках, першим порушив мовчання молодий лицар.
– Непогано йдемо! – викликнув він...
– Ідемо ми дійсно непогано, – зі стогоном відгукнувся його супутник...
Льюїс Керролл, "Історія з вузликами".
– Ну, почнемо знімати! – виголошує режисер...
Карел Чапек, "Як робиться фільм".
Тоді й починаються зйомки. Правда, іноді ще дві-три години йде на перегримування двох акторів.
Леонід Чернов, "Подарунок молодим кінематографістам".
29 – 31 жовтня 1995 року.
Не треба бути великим розумником, на кшталт Шерлока Голмса, щоби, прочитавши заголовок цього розділу та другий із третім епіграфи, доміркуватися до висновку, що в розділі буде присутня тема кінематографа.
Звісно, йтиметься про кінематограф Терентопського королівства. Але у королівстві це явище з'явилося пізніше, ніж у так званому Великому Світі, і саме з Великого Світу, як і багато інших явищ, було занесене до підпільної країни.
Тому, перш ніж теревенити у цьому щосі про терентопські діла, Автор у перших абзацах повідає читачеві дещо про зародження кіно саме у нашому Великому Світі.
* * *
Тисяча вісімсот дев'яносто шостого року, тридцятого вересня за юліанським календарем, тобто шістнадцятого вересня за календарем григоріанським, із брами Курязького монастиря, що мав місце у мальовничій місцевості західніше від Харкова, вийшла юрба людей. Спустившись недовгою вуличкою із пагорба, на якому здіймалася свята обитель, до Сумського шляху, юрба повернула ліворуч і пішла шляхом на схід.
Ця дорога тяглася прямо аж до історичного центру міста Харкова. Отже, юрба прямувала в це місто. Втім, Сумським шляхом дорога називалася за межами міста, а в межах міста вона іменувалася Катеринославською вулицею. Нині заміська її частина прозивається трасою Р-46, а міська її частина взивається Полтавським Шляхом, а в совєтські часи й перші роки незалежності України вона звалася вулицею Свердлова.
За нетривалий час юрба пройшла поблизу від колючих кущів, у яких сховані чудесні двері в Терентопське королівство. Але юрба не знала ні про існування цих дверей, ні про існування королівства в інших вимірах.
Навіщо ця юрба йшла в Харків, і чому саме 16 вересня (за григоріанським)?
Справа в тому, що існувала чудотворна ікона Озерянської Божої Матері. (Автор каже про неї в минулому часі, читачу, тому що пізніше, у процесі боротьби більшовицької влади з релігією, ця ікона зникла, очевидно, була борцями знищена. Залишилися тільки її копії.) Перебувала чудотворна ікона по черзі у двох монастирях: з 8 квітня по 16 вересня – у Курязькому, а з 16 вересня по 8 квітня – у Свято-Покровському, що в історичному центрі Харкова. (Дати, для зручності читача, названі за сучасним, григоріанським календарем, а не за юліанським, що побутував у той час у Російській імперії). Відповідно ікону переносили 16 вересня з Курязького у Свято-Покровський, а 8 квітня – зі Свято-Покровського в Курязький. Перенесення ікони було в тодішньому Харкові великою подією, можна сказати, святом. Перенесення здійснював урочистий хресний хід, спостережуваний ватагами глядачів.
От згадана юрба, що вийшла з воріт Курязького монастиря й незабаром пропрямувала повз кущі із чарівними дверима, і була саме таким хресним ходом, на чолі якого перебувала чудотворна ікона.
Десь так за три години хресний хід знаходився вже в історичному центрі Харкова, наближаючись до Свято-Покровського монастиря.
І отут на другому поверсі двоповерхового будинку, повз який проходила та юрба, відчинилося вікно, і в нього висунувся чоловік тридцяти дев'яти років, імпозантної зовнішності, з хвацькими гусарськими вусами, високим чолом і пишною темною шевелюрою.