А граф Леонід Жвавий – на коні Ксерксі (Ксерксі, а не Ксероксі, не переплутай, читачу!), чепрачної масті (коричневий з великою білою плямою на заді в коричневих цятках), названому так на честь перського царя Ксеркса Першого, що царював приблизно двадцять років у п'ятому сторіччі до нашої ери.
І відразу Автор повідає, що на щиті (і відповідно гербі) барона Порфирія зображений білий телефон (не мобільний, стародавній дротяний) у малиновому полі, а в графа Леоніда Жвавого – два дракони в момент спарювання (із чого випливає, що вони самець і самиця), зеленого кольору, у жовтогарячому полі.
Отож, ці два лицарі на цих двох конях у пошуках драконячого яйця переміщалися вбік міста Ямитививінвонавониполя... Передчуваючи, що Ліва півкуля авторського мозку знову випендриться пророкуванням, мовляв, номер сектора, у якому ці яйцешукачі займалися пошуками, Автор нагадає читачеві лише наприкінці розділу (як Автор це робив у попередніх розділах про лицарські мандрівки), Автор випереджає єхидну півкулю й відразу ж, на початку розділу нагадує, що барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провадили пошуки в чотирнадцятому секторі Терентопського королівства.
– Кажеш, місто Янипи... тьху, Япини... тьху, Явипи... тьху, та що це за назва така, не виговориш! – обурюється Права півкуля.
– Якого біса, – підхоплює півкуля Ліва, – тобі приспічило давати цьому місту таку довгу й незручновимовляєму назву?! Чи не міг придумати щось простіше; ну там, скажімо, Лопухоград наприклад, або Цеглянськ який-небудь! А то – Ямити-щось-там-ще-поль. Випендрюєшся, громадянине Авторе, випендрюєшся! Простіше треба бути, громадянине Авторе, простіше, і тоді читач тебе полюбить.
– Ще простіше? Та я й так уже... – зітхає Автор. – Ні, назва цього міста не така складна, як здається на перший погляд. Я розповім, як ця назва виникла.
До 80-х років XVIII століття цей населений пункт був невеличким поселенням за назвою Мале Село. В 1784 році біля нього закінчилося будівництво Футилекрюмського замку, у якому оселився граф Антін Лялечка, лицар Напівкруглого Столу. В 1785 році Антін Лялечка вчинив подвиг – урятував красуню від велетня, що її викрав (красуня, до речі, чомусь не хотіла, щоб витязь її рятував, і коли він, незважаючи на це, відвіз її від великолюда, вона роздряпала Антонові Лялечці фізіономію нігтями). За цей подвиг король Жорик П'ятий присвоїв Антонові Лялечці титул герцога, а губернія, де у своєму замку жив цей герой, стала йменуватися Футилекрюмським герцогством, столицею якого було призначене поселення Мале Село.
Столиці притягають до себе провінціалів і розростаються за рахунок приїжджих. Мале Село не було виключенням: як тільки воно зробилося найголовнішим пунктом герцогства, у нього потягнулися переселенці з інших сельбищ, котрі вважали, що в столиці легше зробити кар'єру, чим на задвірках. У такий спосіб ця осада швидко виросла, і із села перетворилася на місто.
І тоді виникло питання щодо перейменування столиці герцогства, бо для міста, з точки зору його жителів, зовсім не годиться назва Мале Село. Така назва для міста, та ще столичного, принизлива й ганебна.
Мешканці, зібравшись на віче, вирішували: яка ж назва підійшла б.
– Треба дати таку назву, щоб із неї було ясно, хто живе в нашім місті! – запропонував один житель.
– А хто живе в нашім місті? – вигукнув запитання інший, і сам же на нього відповів: – Ну, я живу; ну, ми живемо; ну, ти живеш; ну, ви живете; ну, він живе; ну, вона живе; ну, вони живуть...
– Виходить, – резюмував перший, – от так і назвемо: місто Я-ми-ти-ви-він-вона-вони...
– ...поль, – пришпандорив закінчення третій житель.
Усі погодилися, що це логічно, і столиці Футилекрюмського герцогства була офіційно дана назва Ямитививінвонавониполь.
Герб цього міста теж курйозний. Оскільки глава герцогства був лицарем, то ямитививінвонавонипольці вирішили, що на гербі столиці герцогства має фігурувати лицар. Однак із приводу забарвлення виникли розбіжності, і городяни розбилися на дві партії, одна з яких уважала, що треба зобразити білого лицаря в чорному полі, а друга, що – чорного лицаря в білому полі. Посперечавшись до хрипоти, ухвалили: нехай остаточний варіант затвердить сам герцог.
Антін Лялечка, вислухавши делегатів, замислився: якщо вибрати варіант однієї партії, іншій це буде прикро; виходить, щоб нікому кривдно не було, треба втілити в гербі думки обох партій. Одна хоче, щоб був білий лицар – нехай буде білий лицар; інша бажає, щоб лицар був у білому полі – нехай буде в білому полі...
Ти, безцінний читачу, уже напевно здогадався, що відбулося. Біле в білому... Так, білий лицар зовсім злився з білим полем. З точки зору приїжджих, на гербі цього міста лише суцільне біле поле й більше нічого. (Тобто цей герб схожий на морську мапу капітана Будодзвона з веселої віршованої епопеї дотепного Льюїса Керролла "Полювання на Снарка", що на тій карті також не видно жодних зображень, а лише біла порожнеча. Або на вісімнадцятий та дев'ятнадцятий розділи дев'ятого тому роману "Трістрам Шенді" не менш дотепного Лоренса Стерна, що ті розділи являють собою чисті білі сторінки без жодної букви.) І жителям Ямитививінвонавониполя доводиться постійно пояснювати приїжджим, що взагалі-то на гербі є лицар, просто його не видно.
Втім, Автор із вини своїх мозкових півкуль занадто докладно заговорив про Ямитививінвонавониполь, проте барон Порфирій і граф Леонід Жвавий, хоч і переміщалися вбік цього міста, у самому місті під час експедиції не побувають, бо там пошуками викраденого драконячого яйця переймалася тамтешня міліція, тож лицарям нема чого робити.
* * *
Отже, рухаючись у тому напрямку, рано вранці двадцять четвертого жовтня 1995 року лицарі Порфирій і Леонід Жвавий виїхали з Корінного лісу і вздріли степ, що розкинувся перед ними, схожий на безмежну шкіру волохатого зеленувато-бурого звіра, що по тому ботанічному хутру замість бліх де-не-де стрибали зайці.
Прямо за курсом удалині маячив невеликий населений пункт, обабіч якого, як два величезні кучеряві крила, розстелялися якісь насадження. До нього вів ґрунтовий шлях, схожий на довгий шрам, що розсік волохату шкіру.
– Так, подивимося... – сказав Порфирій, розгортаючи мапу цієї частини королівства.
Карта повідала, що вони наближаються до колгоспу імені Савелія Другого й села Зиґфрідівки.
– Ко... ко... колгосп імені Савелія Другого, – уголос задумався Леонід Жвавий (він трохи заїкався). – Па... па... пам'ятаєш, що про цей колгосп говорив Його Величність Жорик Дев'ятий у День Шляхетного Мордобою, перед лицарським турніром?
– Що? – запитав барон, складаючи карту.
– Що в районі цього колгоспу нібито завівся людожер, принаймні до короля дійшли такі чутки. Тре... тре... треба це з'ясувати. Ну, а якщо той людожер дійсно існує, дійсно пожирає людей, то треба його знешкодити. Вчи... вчи... вчиняти такі подвиги – це наш лицарський обов'язок.
– Так, як же лицарям без подвигів, – погодився барон Порфирій. – Знаєш, як називалася б книга "Дон Кіхот", якби головний герой там не намагався вчиняти подвиги?
– Як?
– Якби Дон Кіхот не лицарював, не намагався вчиняти подвиги, а жив собі тихесенько звичайним життям, то, мабуть, книга про нього називалася б "Тихий Дон".
– Ло... ло... логічно.
– Так, якщо ти став лицарем, то мусиш вчиняти подвиги. Як каже наша народна мудрість: назвався пальцем – лізь у ніздрю.
– А наш ко... ко... колега Андрій Цинік одного разу перефразував цю приказку: мовляв, якщо ти назвався клізмою, то... Хе-хе.
– Хе-хе.
(Про всяк випадок Автор Терентопських хронік підкреслить, що в цьому діалозі мається на увазі роман "Дон Кіхот" Мігеля де Сервантеса, а не повість "Український Дон Кіхот" Грицька Основ'яненка. Тим більше, що "Український Дон Кіхот" – це перша назва повісті, а потім вона була перейменована на "Герой очаківських часів".)
І ці два лицарі верхи на Лжедмитрії й Ксерксі поїхали з бажанням учинити подвиг до колгоспу імені Савелія Другого, названому так на честь патріарха Терентопської православної церкви...
("У нас, у колишній совєтській країні, колгоспам теж часто-густо присвоювалися імена різних людей, але щоб церковного патріарха, – ні, такого не було", – зауважує Ліва півкуля авторського мозку. "Та й у Терентопськім королівстві цей колгосп був єдиним, названим на честь священника, та й то тільки тому, що Савелій Другий уважався не просто священником, а священником-стахановцем, – відповідає Автор, – оскільки проводив церковні служби в рекордно короткий час, і при читанні проповідей перевиконував план, видаючи крім інформацій зі звичайної Біблії також жарти з книжок "Забавна Біблія" та "Забавне Євангеліє" Лео Таксиля, збірки "Діла небесні" Остапа Вишні, коміксу "Створення світу" Жана Еффеля, кумедних містерій "Ноїв ковчег" і "Божественна комедія" Ісидора Штока, а також інших веселих видань з біблійної тематики. Напевно, він використовував би і жарти з сатиричної поеми Джордано Бруно "Ноїв ковчег", якби цей твір зберігся до нашого часу і Савелій Другий мав можливість його прочитати".
Взагалі, терентопські колгоспники полюбляли давати своїм колгоспам назви, запозичені, хоча б частково, у колгоспів совєтських. От, наприклад, був у королівстві колгосп "Червоний Огірок". Огірки в цьому колгоспі вирощувались не червоні, а зелені. Прикметник "червоний" був всунений у назву лише тому, що він був типовим у назвах совєтських колгоспів, ну там "Червона Зірка", "Червоний Хлібороб", "Червоний Жовтень", "Червоний Плуг", "Червона Зоря", "Червоний Колос" тощо.
Або інший приклад. Один колгосп у Шриньзякобубудецькому герцогстві колгоспники хотіли назвати типовим для совєтських колгоспів та інших організацій словосполученням "Серп і молот", але відразу зметикували, що така назва, по-перше, ніяк не відбиває той факт, що цей колгосп спеціалізується на розведенні курей і виробництві курячих яєць, а по-друге, здатна навіяти на земляків оману, начебто цей колгосп заснували лицарі із роду Ковалинських (бо на гербі цього терентопського лицарського роду, як Автор уже повідомляв читачеві в тридцять сьомому розділі "Непросихаючі громадянки", зображені чорні серп і молот у світло-фіолетовому полі), що не відповідає дійсності.