А потім і зовсім розчиняється, від чого море зливається з небом в єдине ціле.
Сонце пригрівало молочну шкіру все сильніше й сліпило очі. Так, прищурившись, чоловік поринає в темряву. А в голові раптом спливає питання старого, що весь цей час терпляче мовчав. "Ти тут на когось чекаєш?" – розбивається об скелі тиші хрипкий голос. Аби й хотів, чолов'яга не наважився би відповісти, що ані тут, ані деінде він ні на кого вже не чекає. Усі свої ідеали про будь-які зв'язки з оточуючими він давно переніс на той самий бік "реального" й уперто ігнорував їх, сподіваючись, що це вбереже його від чергового розчарування. На підступах до себе, безжально спалив усі мости й відгородився димовою завісою, аби не бачити, що по іншу сторону його тепер також ніхто не чекає.
Старигань, чия німа присутність не давала молодику розчинитися в навіяному смутку, у цей час безжурно лащиться в теплих променях. Кинувши короткий погляд на нього, чоловік зітхає і ховає обличчя в руки, немов намагаючись позбутися від надокучливого бодай таким чином.
Тиша на березі стала густою, наповненою лише шумом сором'язливих хвиль. Але раптом її розітнуло чергове питання старого, просте й пряме, як удар, що влучає в найболючіше місце:
– А є хтось, кому ти дозволяєш любити себе?
Слова проходять наскрізь чоловіка, немов розпеченою стрілою, пронизуючи нестерпним жаром, здавалося, давно загоєні рубці й безжально їх розсікаючи.
– А в тебе? – не без долі роздратування в голосі, випускає другий, немов захищаючи грубістю свій вразливий куточок у серці.
– Мене любить багато людей. Але стільки ж і ненавидять, – немов роздумуючи вголос, бубонить той зовсім без пихатості. – Часто змінюють про мене думку, відрікаючись. А потім кидаються шукати зі мною зустрічі, навіть не підозрюючи, що я ближче, ніж здається. Так буває, знаєш.
– Ну а в мене тільки я, – зітхає чоловік, раптом підкуплений неочікуваною щирістю. – То ти хтось типу філантропа?
Старий дивно всміхається, качаючи головою. І не можна зрозуміти, чи весь цей час він щиро глузує над своїм співрозмовником, чи не менш щиро милується ним. Його сірі очі не випромінюють нічого. Вони лиш віддзеркалюють кольори, переливаючись у морській блакиті.
– Може, ти тоді хоч сам закоханий у когось? Пестиш когось хоча би без відповіді, як хвилі пестять неприступні скелі? Чи голубишся із кимось подалі від сторонніх очей, немов глибини морські з гордовитим місяцем уночі?
– У свою жагу до життя. Плекаю її без відповіді, німу й холодну, на очах усього світу, – із грудей молодика виривається те, що таїлося там недосяжно глибко й, здається, цілу вічність.
– "Німу й холодну", – на мить посмішка з вуст старого злітає, а його зморшкувате лице набуває якоїсь нехарактерної скорботи, що впивається в глибокі лінії. – Є надія на її спасіння?
– Щось на кшталт реанімації? – уже сам криво всміхається другий. – Тут я і збирався цим зайнятися, якби не…
Чомусь зараз він притримує хамство за зубами. Може, старигань і зовсім безневинний. Навіть якщо несповна розуму чи просто дивак, то зла в ньому немає точно. А та крапля картинного співчуття на його лиці стає тим теплом, що невагомо торкається душі молодика й топить на ній тонкий шар криги.
– Якби я не втрутився? – ласкава посмішка знову лягає на тонкі, пусті вуста стариганя.
Чоловік, зніяковівши, невпевнено знизує плечима, переймаючи чужу емоцію. І сам не може збагнути, куди зникли всі його упередження до цього беззлобного старенького, що, вочевидь, так прагнув простої душевної бесіди. Утім його власний панцир, що виявився куди крихкішим, ніж очікувалося, із останніх сил відбивав будь-який потенційний подразник у страху знову пустити в серце біль. Захищатися зухвальством стало звично, так само, як і шукати звідусіль підступи.
– Пробач, просто ти виглядав так, немов потребував утіхи, – чомусь тільки тепер пояснює незнайомець. – А в мене виявилося трохи вільного часу, то ж я сам до тебе підійшов. Не часто я так роблю…– хмикнувши собі під ніс, посміюється він. – Але ти ніколи й нізащо не зробив би перший крок.
– Зізнаюсь, що я розраховував на те, аби побути наодинці, – чесно відповідає молодик.
– Ніколи не бачив відливів? Коли вода відступає від берега так далеко, що пісок, який раніше був дном, висушується безжальним сонцем, – махнувши рукою, старенький показує, наскільки далеко відходять хвилі. – А глибини, які раніше здавалися недосяжними, стають оголеними.
– Справді? Хіба це не аномалія?
– Проходить трохи часу, і вода може захлеснути аж до тієї межі, – знову активно жестикулює старий, показуючи, як наповнюється море й ховає у собі всю берегову лінію. – А потім усе повертається та стає звичним, і хвилі знову щадно поколихуються в тому місці, де й зараз. Але, знаєш…– він раптом задумується на мить. – Ніколи не варто боятися навіть затяжних відливів. Може, море втомлюється й так само, як і ти, втікає світ заочі. А може, таким чином бере розгін, аби яскравіше увірватися до берега, що вже його зачекався…
Чоловік уже слухав незнайомця, немов у жазі, поглинаючи кожен сиплий звук. Його слова, що з такою легкістю зрівнювали вічну стихію з його власним, таким заплутаним існуванням, проникали кудись глибоко, немов тепла вода, що повільно заповнювала висохлу впадину. Якщо циклічність неминуча, то і його власний відхід до обрію – це лише черговий крок, що пізніше наблизить його до тієї самої давно забутої жаги до життя? Може, варто переосмислити не лише останній прямий натяк старого, а згадати все, що він говорив від тої миті, як сів поряд? "Піщинки, мушля, сміття на березі…" – поспіхом перебирає молодик усе, чому зовсім не придавав значення. "Очиститися й зробити ривок".
– Як би там не було, але море ніколи не залишає берег назавжди, – у підтвердження безмовним здогадкам чоловіка, проникливо мовить старенький. – Головне не дозволити комусь подумати, що його оголене дно – щось звичне.
– Звідки ти все це знаєш? – розгублено питається чоловік, намагаючись при цьому встигнути вловити кожне словечко.
– Я просто дуже люблю море, – посміхнено розводить руками той. – І ділюсь із тобою своїми спостереженнями.
Голос незнайомого літнього співрозмовника заполонив голову молодика. Його кожне слово, кожне таке спостереження, спливало в пам'яті, поки сам чоловік намагався збагнути їх глибину. Від якої миті їхня химерна бесіда набула підтекстів? Чи, може, він сам усе це вигадав, виправдовуючи старого за відверте божевілля? Й аби підтвердити це побоювання або спростувати його, молодик питається вже сам:
– А як море розуміє, що зараз найкращий час, аби знову омити берег хвилями?
Озирнувшись, аби заглянути у світлі очі старого, він аж торопіє від неочікуваності. Поруч ні душі. І пісок рівний-рівний, не витоптаний ногами, не вим'ятий сухим, худорлявим тілом. На піщинках лиш блискає та сама мушля, переливаючись у пастельному перламутрі.
Молодик, покрутивши її в пальцях, знову озирнувся в пошуках свого чудакуватого випадкового співрозмовника, однак марно. Із ним на березі є лиш той самий вітер, що був від самого початку. Так само завзято здіймав поодинокі піщинки й кружляв їх у своїх обіймах.