Лише тепер я помітив за його спиною розмальований яскравими фарбами Volkswagen Transporter.
Вирішивши більше не кричати через усю відстань, я піднявся схилом і підійшов ближче. За весь цей час чоловік майже не ворухнувся. Він так само стояв на краю виступу, лише час від часу підносив сигарету до рота, робив затяжку й повільно випускав дим. Здавалося, моя присутність його зовсім не цікавила.
— Вітаю, — почав я, намагаючись привернути його увагу. — Слухайте, у мене тут невелика проблема. Я приїхав сюди з приятелем, але ми потрапили в аварію, і тепер я не можу його знайти.
Я зробив невелику паузу, очікуючи бодай якоїсь реакції, але чоловік продовжував дивитися кудись удалину. Схоже, він навіть не збирався слухати. Мені було незручно звертатися до незнайомої людини з таким проханням, але іншого виходу я не бачив.
— Слухайте, я не хочу здатися нахабним, але моя машина зламалася, а мені потрібно знайти приятеля. Ви не могли б позичити мені свій автомобіль? Я з'їжджу туди й назад, нічого з ним не станеться. Мені справді треба його знайти, а пішки через усю цю пустелю я навряд чи дійду. Обіцяю, що поверну фургон.
Нарешті чоловік повернув голову й повільно оглянув мене з ніг до голови. Він усе ще тримав сигарету в роті, а з його губ повільно витікав тонкий струмінь диму. Кілька секунд ми просто дивилися один на одного. Я вже почав думати, що він зараз відмовить або взагалі прожене мене, але чоловік раптом засунув руку до кишені.
Він дістав ключ із невеликим символом миру на брелоку й мовчки простягнув його мені. Після цього знову відвернувся, ніби наша розмова вже була завершена.
Я навіть не одразу зрозумів, що він справді погодився.
— Ого... Дякую вам! Справді, дуже дякую!
Забравши ключ, я попрямував до фургона. Мені вже хотілося якнайшвидше вирушити до того білого паркана й з'ясувати, що там відбувається. Але щойно я зробив кілька кроків, чоловік раптом схопив мене за руку.
Я різко зупинився й обернувся.
Він нічого не сказав. Просто взяв мою руку, вклав у неї ще одну сигарету й відпустив.
Я здивовано подивився спочатку на сигарету, потім на нього. Чоловік уже знову дивився вдалину, наче нічого особливого не сталося.
— Е-е... Дякую, — розгублено промовив я.
Не розуміючи, що це взагалі мало означати, я попрямував до фургона. Відчинивши дверцята, закинув сигаретув карман, вставив ключ у замок запалювання й завів двигун. Фольксваген завівся майже одразу.
Ще раз глянувши у бік скельного виступу. Хіпі все так само стояв на своєму місці, тримаючи сигарету в руці.
Виїхавши зі схилу й попрямував у бік білого паркана.
Дорога виявилася не такою вже й довгою. Що ближче я під'їжджав до паркану, то чіткішим ставав малюнок на ньому, а напис поступово набував обрисів окремих літер.
Зрештою, під'їхавши майже впритул, я зміг прочитати: "68 кіностудія (реальна й весела)".
Напис видався мені неабияк цікавим. Що, наприклад, могло означати це "реальна й весела"? Зазвичай подібні фрази використовують у рекламі якихось розважальних закладів, але для кіностудії це звучало дещо незвично.
Утім, не менше мене цікавило й інше: чому посеред пустелі, до якої ми із Себом чортзна-як потрапили, взагалі знаходилася кіностудія? Я озирнувся, але навколо, як і раніше, простягалися лише пісок та скелі. Особливого вибору не було. Паркан тягнувся настільки далеко, що об'їздити його в пошуках воріт могло зайняти чимало часу. Тому я припаркував фургон поруч і вирішив спробувати перелізти через нього.
З першої спроби нічого не вийшло. Паркан виявився значно вищим, ніж здавався здалеку, а його поверхня була не надто зручною для підйому. Проте після кількох спроб мені все-таки вдалося видертися нагору. Я всівся на верхній край, щоб трохи перепочити й оглянутися.
Переді мною відкрилася величезна територія кіностудії. Повсюди височіли масивні ангари, схожі на знімальні павільйони. На кожному з них красувався однаковий напис: "Кіно й нічого більше".
Це здалося мені ще дивнішим. Наскільки я знав, на подібних будівлях зазвичай вказують номер павільйону або назву проєкту, над яким працюють. Тут же, схоже, вирішили написати на кожному одне й те саме.
Та часу роздивлятися все навколо не було. Мені потрібно було потрапити на інший бік паркану, тож я почав озиратися в пошуках чогось, що допомогло б мені спуститися. Невдовзі мій погляд зупинився на пальмі, яка росла неподалік. Вона була трохи вищою за паркан, і мені спало на думку скористатися її стовбуром, щоб перебратися вниз.
Іншого варіанту я поки не бачив.
— Потроху… потроху…
Повторюючи це собі під ніс, я почав хапатися за стовбур пальми, намагаючись обережно притиснутися до нього всім тілом.
Але щойно я переніс на стовбур останню ногу, то повністю завис на дереві, вчепившись у кору. Не встиг я навіть спуститися на сантиметр, як почувся тріск. За мить я вже лежав на землі.
На секунду мені здалося, що я щось зламав. Спина страшенно боліла, а дихання збилося.
Пролежавши так кілька хвилин, я почав повільно підводитися. Але раптом хтось схопив мене за руку.
Піднявши голову, я побачив сивого чоловіка в окулярах.
На ньому був чорний піджак, малинова сорочка й сині штани, які, м'яко кажучи, не дуже пасували до загального стилю.
— Доброго дня. А ви хто? — запитав чоловік допитливим, м'яким голосом.
— Я шукаю свого приятеля. Мені сказали, що він може бути тут. Ми разом приїхали з якогось містечка, але потрапили в аварію. Я навіть не пам'ятаю, як опинився в пустелі, і…
— Так, спокійно, — перебив мене чоловік. — Треба перепочити. Зараз сядемо, і ти все розповіси.
Він допоміг мені підвестися, поклав руку на плече й, наче ми були давніми друзями, повів до дальнього павільйону. Дорогою ми проходили повз інші ангари. Крізь відчинені ворота я бачив дивні силуети: чи то людей у костюмах, чи то якихось створінь. Розгледіти їх було важко.
Перед входом до павільйону чоловік зупинився й попередив, що мені слід бути обережним, адже на знімальному майданчику багато дорогого обладнання. А потім сказав дещо дивне:
— Не говори з конем. Він такий собі кадр.
Я вже хотів запитати, що він має на увазі, але не встиг навіть роззявити рота: чоловік відчинив хвіртку й завів мене всередину.
Переді мною відкрився величезний хромакей. Він тягнувся від підлоги аж до стелі й, як мені здалося, був заввишки з триповерховий будинок.
— Ходімо, сядемо. Не стояти ж нам тут.
Я насилу відірвав погляд від зеленого полотна й подивився на чоловіка, який уже відходив від мене.
Наздогнавши його, я запитав:
— Слухайте, я розумію, що це мене не стосується, але що ви тут знімаєте? Навіщо потрібен такий величезний зелений фон?
— О-о, хлопчику, тебе це вже таки стосується. Але не все одразу. Спочатку сядемо.
Не буду приховувати: ця фраза мене одночасно зацікавила й трохи налякала. З одного боку, кортіло дізнатися, що ж тут знімають, а з іншого — зовсім не хотілося затримуватися тут надовго.
Зрештою чоловік привів мене до невеликої будки. На дверях висіла табличка: "Головний режисер та сценарист — Уолесс".
Увійшовши всередину, так званий режисер Уолесс сів за стіл. Перед ним стояв лише один пластиковий стілець. Він запропонував мені сісти, що я й зробив.
— А ви вже, мабуть, здогадалися, містере… — почав він, навмисно затягуючи останнє слово й очікуючи, що я представлюся.
— Себастьян.
— Ага. Отже, містере Себастьяне… Я містер Уолесс, головний режисер цього проєкту. Так я розумію, що ви хочете знайти свого приятеля, еге ж?
— Так. Ми їхали дорогою вночі й зупинилися перекусити в закусочній, але там почалося щось страшне…
— Так-так. То ви все-таки заповнили анкету?
— Так, але яке це має значення?
— Дуже, ду-уже велике. Як для мене, так і для вас.
— Добре, не гаймо часу. Прошу за мною, містере Себастьяне.
Уолесс підвівся й вийшов із будки. Я поспішив за ним, намагаючись з'ясувати, що відбувається і куди ми йдемо. Але у відповідь почув лише те, що мене потрібно буде зняти для проморолика.
— Стоп, стоп! Я не можу зніматися.
Уолесс різко зупинився й обернувся до мене.
— Не зрозумів. Чому ж не можете? — з явним роздратуванням запитав він.
— Я не актор. Я не зможу знятися. Та й узагалі, ми повинні шукати мого друга.
— У нас немає на це часу. Ви зніметеся, і крапка. Після цього отримаєте свого приятеля.
— Що означає "отримаєте"?!
Я хотів поставити ще кілька запитань, але він уже не слухав мене й швидким кроком попрямував до зеленого хромакею. Я побіг за ним.
— Ось. Ставайте на хромакей і читайте з суфлера.
— Ви знущаєтеся? Я не буду цього робити! — майже кричав я.
— Ви маєте… Інакше… Та все одно.
Пробурмотівши це, він підштовхнув мене до хромакею й поставив на синій хрест, намальований на підлозі. Відійшовши на кілька кроків, Уолесс гукнув:
— Почали запис!
Тієї ж секунди в павільйоні погасло світло. Залишилися лише прожектори, які освітлювали знімальний майданчик разом зі мною.
— Читай! — озвався оператор за камерою.
Я обернувся й побачив, що він указує на жінку з великими картками, на яких були написані репліки.
— Кожна велика історія починається з маленького кроку. І зовсім неважливо, куди саме він вас приведе, — почав я читати.
— У 68-й кіностудії ми віримо, що кожна людина заслуговує на власну історію. Адже не всім судилося її написати, але кожен може стати її частиною.
Ми створюємо можливості, яких ви раніше не помічали, відкриваємо двері, повз які ви проходили, та допомагаємо побачити світ із зовсім іншого боку.
Тут немає невдалих ролей. Є лише ті, до яких ви ще не звикли.
Не бійтеся змін. Зрештою, найкращі речі трапляються саме тоді, коли все йде не за планом.
68-ма кіностудія. Ваша історія вже почалася.
— Браво! Браво! Просто прекрасно! — захоплено вигукнув Уолесс.
— Це було неймовірно! Та ще й з першого дубля!
Я все ще стояв на хресті перед хромакеєм, поки Уолесс не покликав мене до себе.
Щойно я підійшов, одразу запитав, що це було і куди збираються викладати запис.
Але Уолесс не поспішав відповідати.
Тоді я вирішив запитати хоча б про репліки, які щойно читав, щоб якось привернути його увагу.
— А що означає "немає невдалих ролей"?
— Перепрошую?
— Ну, якщо людина не хоче грати свою роль, вона може відмовитися?
Уолесс на кілька секунд замовк, а потім відповів:
— Звичайно. Просто тоді історія не зможе продовжитися.
— Так, починайте наступне без мене.