Ви ж розумієте, Ганно Михайлівно, як важливо нам зараз зосередитися в спокійній… комфортній… хлібосольній обстановці?
Голосіння баби Гані припинилося так само раптово, як і почалося. Вона на мить застигла, дивлячись на Петра, і в її очах знову спалахнув той самий хитрий бісик, якого він не помітив за своєю пихою.
— Від вашого олівця, кажете? — голос її раптом став солодким, як липневий мед. — О... то це ж ви, виходить, мої благодійники?... Які ж ви втомлені, соколики. Пил державний на губах, плечі від такої відповідальності похилилися. То що ж ми на сонці смажимося? Заносите свої сумки в хату! Швидко! Там і папери ваші поважні не пошкодяться, і самі перепочините. Я ж вас зараз нагодую, як рідних! Борщик, варенички, пиріжечки! А поки я стіл накриватиму — біжіть у літній душ. Вода тепла, сонечком цілована. Змиєте втому, людьми станете! А тоді вже й горілочки вам дам, а може, мого вина малинового "фірмового"! І узвар у погребі холодний, як крига!
Вона миттю встромила кожному в руки по накрохмаленому рушнику, буквально виштовхуючи їх у бік саду. — Ідіть, мийтеся! Тільки гусака мого не бійтеся — він у мене замість контрольно-ревізійної комісії: чужих не любить, а своїх тільки за п'яти лоскоче!
Поки гості вмивалися, баба Ганя стояла на ґанку, важко зітхаючи. – Ох-ох-ооо! Оце мені на голову… Траса через село! — шепотіла вона, примружившись на сонце. — Чи їм у полі землі мало? Клаптик городу — потом политий, а вони — бац! — і під асфальт. Ні, Ганю, так не піде. Тут треба не галасувати, а думати. Поки що — нагодувати так, щоб забули, як їх звати. А далі… далі Бог і козацькі гени підкажуть.
З іншого боку хати, біля літнього душу, Петро ледь не танцював від радості. — Ти бачив?! — переможним шепотом гукав він до напарника. — Баба Ганя вже нас як рідних приймає! За своє подвір'я вона нас на руках носитиме. Ти уяви: ранкова сметана, обіди з трьох страв… Не село, а курорт! Жодної совісті — бо вона у відпустці!
— А мені щось не по собі… — Микола нервово стискав рушник. — Обман це, Петре. Вона ж щиро…
— Не хочеш по-моєму — ночуй у степу! — відрізав Петро. — Будуй курінь із газет, годуй комарів і слухай жаб, поки я буду на перинах висиплятися. Ну?
— Згоден, згоден! — швидко вигукнув Микола.
— От і молодець. Ми її щасливою зробимо, бо трасу "перенесемо", а вона нас — ситими. Ходімо, я вже чую, як там банкет шкварчить!
Стіл у саду вгинався: вареники парували, пиріжки диміли золотими боками, а в карафках виблискувало домашнє вино.
— Сідайте, хлопці! — баба Ганя розставляла миски з такою швидкістю, наче в неї було десять рук. — Усе з печі! Борщ, сальце ранком присолене, варенички з вишнею — самі в рот скачуть. Пригощайтеся, "лицарі доріг"! А я постою, подивлюся, як ви по узвару проходите. Бо в мене прикмета: якщо гостю мій узвар до смаку — значить, серце в нього добре і руку на мій садочок він не підніме.
Петро, не гаючи часу, проковтнув вареника, майже не жуючи. — Ганно Михайлівно, та це ж шовк! — вигукнув він, зазираючи в чарку. — Ми — люди важливі, розпорядники трас та ландшафтів. Але ж ви розумієте: щоб у інженера голова була світла, йому потрібні умови. Якщо ми тут два тижні в комфорті "вивчатимемо рельєф", то, гляди, і знайдемо в документах якусь "скелю", щоб магістраль ваш город обійшла.
— Скелю? Ой, намалюйте її, голубчики! — сплеснула руками Ганя. — Пийте узварчик, він на травах, ще від мами рецепт. Сили додає, розум проясняє...
Петро перехилив склянку одним махом. Микола, зашарівшись, теж відпив холодної рідини. — Ну, за співпрацю! — крякнув Петро, витираючи губи. — Ох і смачно...
Тільки-но Петро встиг витерти вуса після чергового вареника, як за тином пролунав сухий, наче постріл, кашель. З-за кущів бузку, спираючись на ціпок, виринув дід Грицько — старий, але бадьорий, у солом'яному капелюсі, що давно просився на пенсію. Він обійшов стіл з виглядом військового інспектора, примружився і хмикнув:
— Доброго здоров'я, добродії! Хто такі будете? Оптовики за вином чи, може… запізнілі залицяльники до нашої Гані? О-о, то я вас попереджаю: запізнилися років так на сорок! Ех!, — дід Грицько на мить замовк, мрійливо задивився на старі ворота й раптом хитро примружився, і смакуючи кожне слово видав, — а пам'ятаєш, Ганю, як я тобі в молодості перший букет приніс? Скільки я тоді тих клумб обійшов, поки найкращі айстри вибрав — червоні, як сонце на заході! Прийшов, груди колесом, квіти вперед виставив, думаю — зараз розтане дівка...
Баба Ганя зупинилася з порожньою мискою в руках і підозріло глянула на діда.
— І що ви думаєте? — вів далі Грицько, звертаючись до інженерів. — Винесла вона мені іржаве відро з водою, тицьнула туди той букет і каже: "Став тут, Грицьку. Хай стоять, може, ще комусь пригодяться, хто з серйозними намірами прийде, а не просто язиком чесати!".
Ганя не стрималася й голосно засміялася, витираючи руки об фартух: — Та звісно! Бо ти тоді стояв під хатою такий захеканий, наче ті айстри разом із парканом виривав. Я й подумала: якщо зараз не остуджу твій пил, то ти мені до ранку про "зорі в калюжах" співатимеш, а мені вдосвіта корову доїти!
— Отож, —дід переможно підняв вгору вказівний палець. — Отак вона мене все життя й "гартує". То відром з водою, то варениками, то гострим словом.
Баба Ганя махнула рукою:
— Та годі тобі, Грицьку! Це поважні люди, інженери. Приїхали трасу через наше село прокладати.
Дід Грицько витріщив очі так, наче почув про напад інопланетян. Він тричі перехрестився, від хвилювання плутаючи руки, і нарешті видихнув: — Через Бугайлівку?! Та навіщо? У нас тут що — мегаполіс чи зона підвищеної небезпеки? Та то ж дорога до біди! От побачите: де велика дорога, там великі люди, а де великі люди — там малі пенсії!
Проте за мить в очах діда майнув хитрий вогник. Він змовницьки підсів ближче до інженерів, обережно торкнувшись плеча одного з них: — Але якщо вже так… то ведіть трасу через дім нашого голови! Ми його так любимо, так поважаємо… Хай у нього під ногами завжди буде асфальт — щоб міг далеко і дуже швидко втекти звідси, коли ми прийдемо питати, куди він шифер на клуб подів!
Дід зробив паузу, налив собі домашнього вина і, смакуючи момент, продовжив: — Наш Степан Петрович уже п'ятий рік каже про "грандіозні плани". Знаєте, як він минулого року в районі асфальт вибивав? Приїхав і жаліється: "Дайте хоч машину щебню, бо в селі такі вибоїни, що минулого тижня качка в калюжу пірнула — і тільки через три дні в сусідньому селі випливла!". А йому з району відповідають: "То не ями, Степане, то курорт для водолазів! Пишіть у звіті, що відкрили підводну трасу".
Грицько витер вуса, поки гості заходилися сміхом. — То він повернувся, зібрав нас на току, кепку на потилицю зсунув і каже: "Мужики, ліміти скінчилися. Але ви ями не засипайте! Тепер це в нас не багнюка, а "місця відпочинку для водоплавної птиці та загартовування сільської молоді"". Я йому тоді так і порадив: ти, Степане, табличку постав, щоб молодь чоботи дротом до ніг прив'язувала, бо засмокче по самі вуха!
Баба Ганя, яка до того мовчки поралася біля печі, поставила на стіл миску з гарячими варениками й зітхнула: — Атож, загартовування! Минулого вівторка кумова коза в тому "прогресі" ледь не дезертирувала в підводний флот. Витягли бідну скотину чорну, як африканський слон. Вона потім три дні на відро з водою дивитися не могла — зразу в непритомність падала.
Ганя лукаво глянула на діда: — Грицьку, їж вареника, поки гарячі. Трасу ти своїм язиком не пересунеш, хоч він у тебе й гнучкий, як вуж після дощу. Вирішили будувати — значить, підкоримося.
— Ти так про мене не кажи! — ображено гупнув ціпком у землю дід. — Я — старий козак! Пам'ятаєш, як я в сімдесят другому міліцію обдурив? Впіймали мене з чужим поросятком, а я їм з ангельським видом: "То не я вкрав — то порося саме за мною побігло!".
— І що, повірили? — посміхнувся Петро. — Аякже! Бо воно й справді за мною бігло — я ж у кишені бублики ніс! — гордо вигукнув Грицько.
— Ой, святі небеса… — сплеснула руками Ганя. — Та ти тоді півсела за собою водив на тих бубликах! Тобі б, Грицьку, казки писати, вже б мільйонером став.
Петро дружньо ляснув діда по плечу. Дід Грицько, хоч і був сухорлявим, від несподіваної сили інженерної руки трохи похитнувся, але вмить вирівнявся, утримавши горду осанку, наче старий дуб на вітрі.
Тільки-но він зібрався розповісти ще одну історію про те, як у сорокових роках обставив на ярмарку циганського барона, як біля хвіртки з'явилася Маруся. Місцева знахарка, жінка ще в "самому соку", з кокетливим поглядом і плетеним кошиком, з якого пахло сушеною м'ятою та чебрецем, пурхнула на подвір'я.
Доброго дня, щасливого настрою! Ой,… хлопці… і які гарні! Холості? — вона одразу, як то кажуть, взяла бика за роги. Не чекаючи запрошення, Маруся дістала з кошика термос із особливим чаєм "від хвилювань" і так усміхнулася інженерам, що ті аж краватки поправили, хоч були в звичайних куртках.
Баба Ганя, знаючи "круту вдачу" подруги, швидко підскочила до неї, перехопила за лікоть і відвела трохи вбік. — Марусю, схаменися! — зашепотіла вона їй на вухо. — Це не женихи, це ті, що вирішують, через чиє подвір'я бульдозер піде! Трасу вони тут креслять!
Маруся миттєво змінилася в обличчі. Кокетство зникло, поступившись місцем державній важливості. Вона поправила хустку, випнула груди і повернулася до столу вже з новою стратегією. Погляд її став глибоким, як ті самі калюжі Степана Петровича.
— Приходьте ввечері, соколики! — голос її зазвучав грудино й дуже гостинно. — Буде вам і кров'янка, і сальце з проріззю, і горілочка з перчиком, така, що аж дух займає…
Вона на мить замовкла, змірявши інженерів поглядом досвідченого рентгена, і додала з вагомим натяком: — Бо у нас тут, у Бугайлівці, головне — щоб руки були чисті. Бо з брудних рук, знаєте, і рішення завжди криві виходять. А на чисті руки та ситий шлунок і олівець по карті рівніше ходить, оминаючи порядні городи.
Дід Грицько тільки крякнув у кулак, зрозумівши, що тепер за справу взялася "важка артилерія".
Не встигла Маруся договорити, як у двір буквально влетіла кума Люба. Розпатлана, з двома пляшками каламутної води, вона лементувала на все село: — Кума! Село завтра знесуть! Чуєш! З-а-а-а-втр-а-а-а! Іванко почув, що нас усіх в асфальт закатають разом із курями! Я ж тільки вигрібну яму викачала за свої гроші! Куди її тепер — із собою тягнути?!
Побачивши інженерів, Люба миттєво вгамувала істерику і розквітла в солодкій усмішці: — Ой, добридень, хлопці! Я Люба — краща подруга Гані.