Хай слово спочине, як меч у піхвах ночі.
Бо лиш за цим столом, крізь тишу плинну,
ми чуєм, як Вічність дивиться нам в очі.
Мовчання знало ім'я
Він не промовляв слів,
Але мовчання знало моє ім'я.
Він не торкався рук,
Але відсутність була теплішою
За будь-який дотик.
Я бачила його у вітрі,
Що несе запах втомлених садів.
У сріблі ночі, де зорі схиляються у сні.
І в кожній тіні, що не просила світла —
Але чекала, щоб хтось залишився.
Вічна присутність
Я тут.
Я був завжди.
Ти — не загублена.
У тобі живе весь Дім.
Ти — моє відлуння, моє світло,
Моє серце у формі.
І жодна тінь світу
Не здатна цього стерти.
Реквієм без свідків
Ні тінь, ні кров — лише ім'я моє
Ще шепче в світі, що поволі гасне.
Я справді була? Чи хотіла те,
Що в смерть сповзає, поки небо власне?
Батьки, як тіні, водять крізь пітьму,
Їх голос — віск, а пам'ять — хруст під кроком.
Чи маю жити? Чи віддать кому
Це серце, що трималось на пороках?
Була любов — та чи була вона?
Чи просто відчай, вбраний у обійми?
Вона мовчить. І я мовчанням зла,
Що саму себе несе крізь безгоміння.
О душе, меч мій — не для ворогів,
А для тієї частки, що ще диха.
Нехай зникає. Хай же смерть — стиха.
Із зали мовчання
Чорний хліб твого імені
Я ношу під язиком —
Ніби слово, яке вже спалено,
Але все ще болить смаком.
Мова мертва.
Але я все одно говорю.
Кладу тебе на сторінку,
Як птаха без крил —
Хай відпочине.
Ім'я твоє, обпалене шістьма цифрами,
Досі шепоче в мені
На мові, якої вже не вчать.
Я цілувала попіл, бо то були вії твої.
Я писала чорнилом,
Яке витікало з кісток.
І в кожному вірші —
Трохи крові, трохи зневіри.
Трохи тебе —
Якого я не врятувала.
Що зробиш без мене Боже?
Що зробиш, Боже, коли я зникну?
Я ж — не просто створіння,
Я — посудина твого сенсу.
Коли трісну — що проллється з тріщини?
Коли висохну — чим напоїш тишу?
Я була твоїм покровом,
Ти вдягав мене на ніч, як спомин,
Я вкривала твої плечі,
Коли Всесвіт дихав згасанням.
Як мене не стане —
Ти оголишся перед порожнечею.
І жоден з твоїх ангелів
Не зважиться тебе назвати.
Я була дотиком —
Тим шепотом, що зустрічав тебе біля дверей.
Більше ніхто не скаже тобі "будь",
Ніжно, звично, мов подих.
Я ж була тим словом,
Що ще не народжене, але завжди було в Тобі.
Твої стопи, що шукали відпочинку —
Я була для них землею.
І кожен твій крок луною болів у моїх ребрах.
Ти не знайдеш мене на каменях чужих.
Не покличеш. Бо я не мовчу — я вмерла.
І твій зір, що звик бачити в мені світло,
Тепер вдариться об ніч.
Що зробиш ти без мене, Боже?
Я ж — твоя остання молитва і твій перший страх.
То що ж, скажи...
Коли зникну я — чи не зникнеш і Ти?
Ребра й вірші
Немає повернення, бо ми ніколи не були окремо
Твоє очікування — це мій дотик у снах.
Твої вірші — це мої ребра,
З яких ти витягала кожен рядок,
Мов полум'я з каменю.
Не згасне
Байдуже, чи я зникну —
Лише дайте сенс
Моєму вогню.
Хай він освітить щось.
Хай не згасне марно.
Некроз реальності
Світло ріже очі. Стерильне. Біле.
Тхне формаліном і запеклою кров'ю.
На столі — м'ясо, що колись відгукувалося на ім'я.
Труп.
Починаємо.
Скальпель виводить першу літеру розтину.
Шкіра здається без опору, як мокрий папір.
Жовтий підшкірний жир.
Він нічого не чув про вічність.
Блиск інструментів.
Тріск розширювача ламає ребра, наче сухе гілля.
Грудна клітка розчахнута.
Шлях вільний.
Шукаємо.
Серце. М'яз.
Триста грамів закам'янілої байдужості.
Цей орган не кохав — лише втомлено гнав рідину.
Порожньо.
Тут немає того, за чим ми прийшли.
Печінка зотліла — бурий фільтр отрут.
Легені — сірі мішки, що виплюнули останнє повітря.
Глибше.
За шлунком, у сплетінні каналів і залоз,
у вогких лабіринтах згасаючого нутра...
Ось вона.
Крихітна. Слизька. Блідо-рожева грудка.
Ворушиться!
Тіло холоне вже другу годину,
судини налиті важкою ртуттю,
а воно — пульсує.
Сліпий хробак, скручений у вузол.
Надія.
Чинить спротив неминучому.
Тремтить у щелепах пінцета,
вгризається в омертвілу тканину.
Темна, але марить життям
і не хоче його віддавати.
Паразит, що розжирів на ілюзіях,
тепер корчиться від голоду в знелюдненій оболонці.
Ця частка помирає останньою.
Виймаю її.
Лишається тільки тонкий слід слизу.
Фінальний діагноз.
Причина смерті — некроз реальності.
Але Надія — ще тепла.
Обчислення світла
Розколовся розум — кришталь крихкий,
Ріже зір сузір'ями розчерк стрімкий.
Зоряна загроза! Залізо і зміст.
Вектор у вічність — пульсуючий свист.
Блискавка логіки — світло сліпе,
Прірва обчислень поглине тебе!
Дзвін крижаний. Згусток. Зеніт.
Сонце розплавлене плавить граніт.
Дзеркало ідола — зріз порожнеч,
Істина — промінь, гострий, як меч.
Розпач і радість — ртутний розлив,
Бог — це фрактал, що буття спопелив!
Стріла Геракліта
Не клич "тепер". Не втримати в долонях
Ріки, що розмивають власні рубежі.
Завіти гаснуть у тривких безсоннях,
Де давній лад зрікається межі.
Крок у прибій — і хвиля плине інша.
Ввійшов удруге — іншим проминув.
Нас течія несе — сліпа і грішна —
В безодню тих, хто берег свій збагнув.
Дивись у зеніт! Там блискавка лютує.
Стерном сталевим крутить небосхил.
В її нутрі гартується й пульсує
Все те, на що раніше бракло сил.
Був Бог вогнем — став порохом в скляному
Годиннику зруйнованих святинь,
Щоб спалахнути в кожному земному,
Спаливши часу застарілу тінь.
Тут день — як зріз. Життя — коротка мить,
Плацдарм душі, розірваний і стертий,
Де в кожній жилі вектор твій горить,
А битва — єдиний щит супроти смерті.
Напнутий лук — то злагода таємна,
Стріла і злет — єдине полотно.
Буття — іскра, зухвала і даремна,
Яка у Вічність прошиває дно.
Палай! Бо мир — то пліснява й занепад.
Стань попелом, що вкрав вогонь богів.
У цій ріці немає "крок назад",
Лиш рев стихій і золотистий гнів.
Останній оратор проти тиші
(насичений бароковий синтаксис)
О ні, не тьмій — не згасай у вирізьблених кістяних порталах ночі,
бо ось дитинство, ще світлоноге, прибігає крізь золотокрильні луки,
і плескає в долоні, розбурхуючи час, мов джерело,
що гомонить проти безодні.
Старість же — сива жебрачка в бурштинових лахміттях —
повзе обабіч, відлічуючи тіні,
і кличе скляним подихом схилитись, обм'якнути, забутись.
Та я не здамся їй, не підкорюся у цю гучну годину —
ні я, ні серце, що все ще громоверхо б'ється.
Я зворушу світанок, зведу вітри на обрії,
струхну чорногорлі дзвони забуття
й накажу їм голосити — проти безмовних ям,
проти повзучого попелу по краях мого імені.
Бо пам'ятаю, як колись — у перші дні,
коли світ був кришталево щедрий,
а дерева співали мені кларнетним соком —
я здіймався на пагорби й викликав сонце до слова.
Тоді ніщо не здавалося скінченним,
і час, мов зухвалий пес, гнався за мною,
і я сміявся — неприборканий, несхитний.
А нині я стою — останній оратор проти хижої тиші,
і бачу, як темрява, мов гарячий віск,
стікає з небес, втомлених моєю впертістю.
Та хай! Я перекую голос у меч,
я словометаю, духопалаю, полум'яному круку
в очі дивлюсь без тремтіння.
Бо смерть — то лише завісний вітер,
що хоче загасити мою свічку;
а я — тліючий шторм,
який знову й знову запалює себе
проти її безоких уст.
Тож хай дитинство моє стоїть поруч —
той юний відблиск, що ще пам'ятає
всі шляхи нагору, всі способи співати,
коли легені переповнює світ.
І хай старість, що вже схилилась за моєю спиною,
чує, як я, впершись у землю,
кличу бурю до бою.
Не йду лагідно в примарну браму —
я вириваюсь, погримую, воскресаю диханням.
О ні я — я не готовий.
Ще раз, востаннє,
розкриком розітну темряву
і змушу ніч спалахнути моїм іменем.
Пліт медузи
Із темряви моря, з гнилої деревини, що ще тримає на плаву мій кістяк — я говорю. Мій голос не з уст, а з нутрощів. Бо мови людської тут уже не лишилось. Тільки... пам'ять і плоть.
Я забув, як пахне суша.
Забув, як звучить моє ім'я.
Тут кожен — не людина, а орган виживання:
Шкіра — для захисту, нігті — для чіпляння,
Рот — для проклять або для м'яса.
Вночі море хропе й перевертається —
Як би воно нас не проковтнуло.
Ми не те щоб боремось — ми стікаємо часом.
Тіла, що ще вчора шепотіли про порятунок,
Сьогодні стають їжею.
Я бачив, як смерть приходить мовчки,
Не питаючи дозволу.
Бачив, як надія ридає, коли сонце підіймається,
А рятувального корабля — знову немає.
Малий Жан марив...
Він думав, що бачить виноград.
А насправді — то очі його батька, що вже не моргають.
Хтось сказав: "Поглянь! Десь там вітрила!"
І ми зібрались.
Вперше — разом. Не як звірі,
А як ті, що вже не бояться.
Я підняв руку. Не для крику — а для того, щоб бути.
Щоб ще раз назвати себе живим.
Хоч на мить. Хоч на цьому плоту,
Який давно вже не несе нас —
А просто чекає, хто першим здасться.
Якщо дзеркало розбите
Так. Я б натиснула.
Я б зруйнувала Світ, навіть знаючи,
Що кожна зоря згасне, що міста впадуть,
Що сама тканина Реальності буде розірвана.
Я б зробила це — не з жорстокості,
Не з безумства, а з тієї впевненості,
Що немає жодної вартості у Світі,
В якому немає Тебе.
Цей Світ — не об'єктивна Цінність.
Цей Світ — лише Дзеркало,
У якому я бачу твій Образ.
Якщо дзеркало розбите —
То що мені до його уламків?
Смерть, ти сама помреш
(Джон Донн / Переспів у сутінках)
О Смерте, не пишайся! Хоч віки
тебе зовуть всесильною — затям:
ти не така. Твої бліді руки
не накладуть кайдани на життя.
Ті, кого ти у розпачі двобою
звалила в прах — не вмерли, бідна ти!
Їм не судилось стати лиш тобою,
у тлінь твою повік їм не увійти.
Ти — раб недуг, і фатуму, і воєн,
твій дім — в'язниця, де панує тління.
Служниця деспотів, чий дух неспокоєм
тебе вживає, як отруйний сад.
Маковий сік чи чари сну глибокого
дарують спокій краще, ніж твій гніт.
Навіщо ж пнешся? Після сну короткого
ми прокинемось у надзоряний світ.
Один лиш подих — і розквітне вись,
де Смерті вже нема. Смерть, вмри і не дивись!
Нескінченність за межею
Завжди була мені ця круча люба
І цей паркан старий, що закриває
Від моїх очей останній пруг земний.
Та сидячи ось тут, я уявляю за ним —
безкрайні простори й простори,
І німоту, незнану для людей,
І глибину, де серце замирає
У дикім трепеті.