– Лінгвістичні здатності в наявності, і бажання в нього дуже велике.
– Я розумію, що ви людина дуже зайнята – лекції, книги, експедиції, – але, може, ви викроїте час на заняття із цим кухлем? – соромливо попросив Іцхак Гільденштерн. – Крім вас нема кому. А я вам заплачу за цей клопіт.
– Яке "заплачу"?! Я сам готовий заплатити за заняття з таким унікальним суб'єктом! – відмахнувся Яким. – Це ж раритет із раритетів, ексклюзив із ексклюзивів! Ніде у світі такого... Я відкладу деякі інші справи, щоби зайнятися цим так званим Мгобокбекбе...
* * *
Так пивний келих із корчми " Під Рятівною Мухою" став учнем колишнього повішенця. Заради цієї справи вчений навіть відклав експедицію до Південної Америки (де він, крім іншого, мав намір вивчити індіанську мову за назвою "кофан", якою говорили представники племені з тією же назвою – кофани), що та експедиція була ним намічена на весну 1986 року. Він переніс її на 1987.
(– До речі, я не розумію, як академік Брюходухов міг подорожувати по всій земній кулі, – втручається Ліва півкуля авторського мозку. – Припустимо, крізь чарівні двері, оббиті дерматином, він міг вийти з Терентопського королівства в Союз Совєтських Соціалістичних Республік, частиною якого була Харківщина в ті часи. Але як він міг перетинати туди-сюди кордони СССР без віз, без закордонного паспорта, без дозволу совєтських прикордонників? Чому його КДБ не злапав? Га? Терентопські чарівники без проблем перетинали будь-які кордони завдяки володінню гіпнозом та іншими корисними для цього здатностями. Але Брюходухов же був не чудотворцем, а просто вченим. Тож як же...
– Кхе... Гм... Дійсно... Дайте подумати, – червоніє захоплений зненацька Автор і, приклавши до чола нігті, поринає в думи...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Ну то як же громадянин засекреченої країни, що не є чарівником, міг вибиратися з Совєтського Союзу й проникати назад, будучи непоміченим КДБ? – термосить Автора й півкуля Права.
– Я ще подумаю, – зніяковіло просить Автор, томно куйовдячи нігтями потилицю...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Отак ти триста років будеш думати й ні до чого не додумаєшся! – вигукує Права півкуля, стомлена мовчанням.
– Гаразд, опустимо цю слизьку тему, – вирішує Ліва. – Бач, Авторе, тобі несила придумати спосіб, як ушити від КДБ! Замнемо. Шуруй далі...)
Академік став майже щодня заглядати "Під Рятівну Муху". Щоб заняттям не за...
(– А може, – перебивши розповідь на півслові, знову белькоче Права півкуля, смутна, що сусід по черепу, то пак Ліва півкуля, загнав Автора в глухий кут, – а може, хтось із чарівників навчив Брюходухова мистецтву гіпнозу й тому подібним відносно простим чудасіям, не забороненим для використання терентопськими чудотворцями у Великому Світі.
– Ну, нехай буде так, – хапається Автор за версію Правої півкулі, як потопаючий за соломинку.
– Ну от нахріна було підказувати! – харамаркає півкуля Ліва. – Нехай би Автор сам викручувався, без підказок свого мозку.)
Щоб заняттям не заважав шум-гамір корчми, Гільденштерн надав йому кімнатку на другому поверсі. Якщо ж у вченого не бувало часу для заходу в цей пункт громадського харчування, він з дозволу хазяїна забирав келих на кілька днів, щоб навчати його без відриву від інших термінових справ.
Скляний Мгобокбекбе був дуже розумним, кмітливим і цікавим хлопчиком. Звичайно, в анатомічному аспекті він був не хлопчиком, а келихом, але в психологічному – хлопчиком, тому що, так би мовити, зерном, з якого під впливом контакту різних магій виросла його людиноподібна особистість, був голос саме хлоп'ячий.
Уже за три місяці після початку занять Мгобокбекбе (тут і далі цим іменем називатиметься розмовляюча посудина, а не син пігмейського чаклуна Замбзиганди, згадувати якого більше немає необхідності) вільно говорив трьома мовами (не рахуючи пігмейскої): терентопською, українською й російською. Більше того, він засвоїв абетку й навчився читати. Яким чином він міг бачити букви, не маючи органів зору, Автор утрудняється сказати. Маг Акмус висловив припущення, що одушевлений келих має астральні очі, невидимі навколишніми; маг Гліб Любомирович Цвях – що теревенячий посуд має дар примітивного ясновидіння; маг Арам Арменович Артаньянц – що розумне скло не позбавлене телепатичних здібностей; маг Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський – що інтелектуальна посудина обдарована безпомилковою інтуїцією. Цікаво, що Мгобокбекбе міг прочитати закриту книгу, начебто бачив її наскрізь; досить було поставити його на том, і за три-чотири години він не тільки знав його зміст, але й міг по пам'яті повторити будь-яку сторінку слово в слово. А значить, Мгобокбекбе був звичайним феноменом, пересічним генієм, банальним унікумом. Само собою зрозуміло, що академік Брюходухов був у замилуванні від такого учня й мріяв, щоб інші студенти мали хоча б десяту частку таких спроможностей.
* * *
У березні 1987 року в корчмі "Під Рятівною Мухою" відбулася подія, що відкрила іншу надприродну здатність Мгобокбекбе.
Це був звичайний буденний вечір. За столами після трудового дня відпочивали три або чотири десятки відвідувачів, рудоволоса Маргарита приймала замовлення, чорноволосий Іцхак командував на кухні, хтось із завсідників неголосно награвав на старенькому піаніно мелодію вальсу Венери з опери композитора Миколи Лисенка "Енеїда" за однойменною поемою Івана Котляревського. У цьому задушевному затишку було й двійко відомих читачеві індивідів: низькорослий касир туристичного агентства Джульет Дездемонович Грошенятко й пернатий студент Академії Культури імені Герострата Бізончик Солом'яний.
Індіанець-майонез, як Автор уже казав, за звичаями предків прикрашав свою голову пір'ям, кісками й живописом на обличчі. Але живопис Бізончика відрізнявся від традиційного індіанського. Якщо американські аборигени зображували на ликах смужечки, цяточки, зиґзаґи й усілякі абстрактні візерунки, то син Койота Тамбовського, що долучився до європейської класики, віддавав перевагу не абстракціям, а реалізмові, і майстерно писав на лиці натюрморти, пейзажі та інші класичні теми. Цього вечора його обличчя являло собою картину "Спляча Венера". Голова Венери знаходилася під правим оком студента, ступні ніг – під лівим, а її пупок розмістився точно на кінчику індіанського носа (тому здавалося, начебто богиня кохання перебуває на двадцять сьомому місяці вагітності). Хоча голе тіло сплячої Венери було деформовано рельєфом індіанського лиця й лінзами окулярів, інші відвідувачі чоловічої статі кидали на оголену міфічну даму грайливі погляди.
("Ну, якщо підійти до питання педантично і скрупульозно, – каже раптом Ліва півкуля авторського мозку, – то у Венери не повинно бути пупка. Адже вона була не звичайною жінкою, народженою з материнського лона, де була пов'язана з породженницею пуповиною, ознакою якої і є пупок. Ні, вона була богинею, яка народилася з морської піни без усякої пуповини. Тож пупку у неї нівідкіля було взятися". – "Це логічно, – погоджується Автор. – Але на всіх живописних полотнах із зображенням Венери, які мені доводилося бачити, вона з пупком. Це стосується і скульптур. Можливо, тому, що для цих полотен і скульптур позували звичайні жінки, а може, тому, що відсутність пупка виглядає якоюсь патологією".)
Можливо, зображення богині кохання на обличчі індіанця надихнуло когось із відвідувачів заграти на піаніно саме мелодію вальсу Венери.
Обговоривши прем'єру опери "Мовчання – золото" місцевого композитора Модеста Моцартського й зійшовшись на тому, що це не шедевр і що єдиним цікавим місцем цієї вистави є арія Глухонімого, та й то тільки тому, що він виконує її мовчачи за допомогою мови жестів, касир і студент перевели бесіду на тему туристичного бізнесу.