Чарівний епос з типовими для цього жанру персонажами: лицарями, драконами, королями, феями, єдинорогами, перевертнями, принцесами, грифонами, чарівниками, велетнями, ельфами, привидами, вампірами, русалками тощо; і з типовими сюжетами і темами. Епос, де основні події розгортаються, втім, не в якісь легендарні й билинні часи, а в новітню епоху – восени 1995 року. Епос, де поряд із властивими середньовіччю лицарськими турнірами, лицарськими ж замками тощо, фігурують і більш сучасні явища: військовий літак, колгоспи, автомобілі, трамваї, комп'ютери, міліція, піонерська організація... і навіть пам'ятник Леніну!
І, мабуть, нашвидкуруч вирішивши ушкварити ось такий, м'яко кажучи, епос, Дюк Брунька протягом тридцяти років утілював у життя це рішення. Чим, мовляв, харків'яни гірше за інших? Нехай і в Харкова буде...
Отже, натворив.
І, можливо, це правильно, бо сучасній українській літературі бракує чарівно-лицарських епосів. Принаймні я жодного сучасного українського чарівно-лицарського епосу не зустрічав. Тож ми маємо бути вдячними таємничому Дюку Бруньці хоча б за намагання дати те, чого не вистачає. Тим більше, що нова українська література і розпочалася наприкінці вісімнадцятого сторіччя саме з чарівно-іронічного епосу (так, про парубка моторного, і хлопця хоть куди козака); але після того власними чарівно-іронічними та чарівно-лицарськими епосами Україна якось не рясніла, якщо я не помиляюсь. (Але нахабно збрехав би той, хто бовкнув би, що, мовляв, крім "Енеїди" Котляревського, в українській літературі взагалі нема іронічних епопей. Є, звісно ж, є. От, наприклад, "Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес" Віктора Рафальського. Або "Левине серце" Павла Загребельного. Або, скажімо, трилогія Євгена Гуцала про пригоди Хоми Прищепи. Або дилогія Олега Чорногуза про пригоди Євграфа Сідалковського...)
Головним, так би мовити, стрижнем цієї епопеї Автор зробив (для більшої, як він стверджує, захопливості) детективну історію про викрадення рідкісної речі й розшуки викраденого. На цей стрижень нанизані, як шматочки баранини й цибулі на шампур у шашлику, інші забавні історії. Крім прози в ці писання засунуті де не де поезія й драматургія.
Судити про якість цього розгонистого творіння – тобі, читачу, та критикам. Може, когось із них ця книга спантеличить невизначеністю жанру, може, хтось із них обурено вигукне: "Та що взагалі це таке?! Казка не казка, детектив не детектив, фантасмагорія не фантасмагорія, довідник не довідник, постмодернізм не постмодернізм, анекдоти не анекдоти, космогонія не космогонія, арабески не арабески, притчі не притчі, утопія не утопія, фентезі не фентезі, пародія не пародія, містифікація не містифікація... Якийсь літературний вінегрет! Тобто, висловлюючись філологічніше, якась еклектика".
Так само у 1833 році два відомі літературні критики – Віссаріон Бєлінський і Осип Сенковський (він же Барон Брамбеус, він же Тютюнджу-Оглу, він же А. Бєлкін, він же Морозов, він же Адам фон Женихсберг, він же Хохотенко-Хлопотунов-Пустяковський, він же С. С. С., він же Пьотр Снєгін, він же Іван Іванов-син, він же Карло Карліні) – спантеличилися визначенням жанру твору дотепного й оригінального російського письменника, вже згаданого вище Олександра Вельтмана, "MMMCDXLVIII рік". Перший написав: "Що це таке? Казка не казка, роман не роман...", а другий: "Це не вчена дисертація, не алегорія, не повість, не поема й не роман, а бозна що". До слова, на відміну від Бєлінського, Сенковський був не тільки критиком чужих творів, а й сам доволі талановитим і дотепним прозаїком, автором новел, оповідань, повістей і навіть роману. У "Яйцепосі" Дюка Бруньки зустрічаються цитати з його творів у якості епіграфів.
Майже впевнений, що цей, так би мовити, епос Бруньки, незважаючи на присутність у цьому так званому епосі лицарів, драконів і чарівників, тобто персонажів, здавалося б, цілковито фентезійних, може не сподобатися фанатам традиційного фентезі, солідного і патетичного (де на обкладинках часто-густо зображені красені-богатирі або красуні-богатирки з блискучими мечами в руках, або ж красені-маги або красуні-феї з чарівними паличками, або ж лускаті дракони зі спопеляючим вогнем із роззявленої пащі, і т.д.). Бо дуже не вписується цей твір Бруньки в рамки типового фентезі. Навіть здається, що Брунька прагнув утнути якесь антифентезі. Наприклад, у фентезійних творах зазвичай не вказуються точні дати описуваних подій, а у "Яйцепосі" названі точні дати, а часто-густо і навіть час (іноді з точністю до хвилини чи секунди). Або, скажімо, автори фентезі, як творів епічних, розповідають там про своїх персонажів, а не патякають про самих себе. А Брунька періодично згадує себе самого, та перериває оповідки розмовами, ба навіть суперечками зі своїм власним мозком, представленим в образах Лівої та Правої мозкових півкуль.
А от мені сподобалася своєрідність цього чтива. Беручи типові для епосів та фентезі сюжети і теми, Автор підносить їх по-новому, ламає шаблони і стереотипи. Також мені сподобалося, що Автор майже не вдається до пафосу й патетики, що є доволі типовими для традиційних епосів. Якщо б ці досить химерні й у деякому роді курйозні писання були надмірно пафосними, то читати їх, напевно, було б важкувато, а може і нестерпно. Але пафос Автор замінив іронією й самоіронією (що доходить іноді майже до самоприниження), і під соусом гумору, так би мовити, це чтиво поглинається досить легко й приємно. Як написав у комедії "Жаби" дотепний Арістофан: "Подай хтось ліру! Втім не треба ліри. Подайте тріскачку мені та бубон".
Слово "чтиво", до речі, я тут уживаю в найпозитивнішому аспекті (на відміну від снобів, що презирливо чтивом називають виключно халтурні тексти), у значенні "те, що можна читати", бо те що читати неможливо я чтивом не назву – то було б нелогічно, бо ж іменник "чтиво" походить від дієслова "читати".
Взагалі вважаю: якщо вже людина здумала складати небилиці, то, принаймні, повинна робити це за можливістю дотепно й легко, бо небилиці – штука не дуже солідна, навіть якщо в них закладено мудрі думки. Справедливо зазначив Олександр Сергійович Пушкін: "Фантастичні казки тільки тоді й хороші, коли писати їх неважко". (Промовив він це після того, як письменник Володимир Федорович Одоєвський поскаржився, що йому нелегко було складати "Пістряві казки"). А небилиці вимучені, позбавлені іронії й напхані патетикою, мені нецікаві. Такі небилиці пробачні стародавнім авторам із поваги до їхньої древності, а сучасним мені важко простити надмірну патетику небилиць.
Хоча в цій книзі фігурують лицарі, чарівники, дракони тощо, складається враження, що Дюк Брунька писав її не стільки під впливом середньовічних лицарських епосів, скільки внаслідок захвату від іронічних творів Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта, Карло Ґоцці, Ернста Т.А. Гофмана, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Миколи Гоголя, Льюїса Керролла, Даниїла Хармса, Євгенія Шварца і тому подібних дотепних і талановитих літераторів. (На це натякають, крім іншого, згадування таких літераторів там і сям у тексті Бруньки й присутність цитат з їхніх писань, зокрема й у якості епіграфів). Тож читачеві, що полюбляє не "серйозне" (тобто солідне й патетичне) фентезі, а такі іронічно-казкові чи іронічно-фантастичні писання, теоретично може прийтися до шмиги і так званий епос Дюка Бруньки. Тому, вважаю, не варто обкладинку для цієї книги робити у типово фентезійному стилі, бо це введе читачів у оману, і той читач, якому книга адресована, зирнувши на палітурку, байдужо пройде повз, а той, що спокуситься зовнішньою картинкою, почитавши, буде розчарований, бо книжка не відповідна його смакам. Хай обкладинка буде, наприклад, у стилі реалістичного фотодокументу, або у стилі карикатури, або стилізована під якусь манеру образотворчого мистецтва (навіть кубізму чи абстракціонізму), аби лише не у манері, повторюю, типового, солідного та пафосного, фентезі.
Що ж до недоліків цього тексту, то... Про вади, котрі, звісно, теж мають місце в цім творі, нехай злостивлять жовчні критики – це їхня робота, їм, мабуть, гроші платять у тому числі й за відшукування хиб. Я ж відзначу тільки три.
По-перше, Автор час від часу вдається до просторікування моралізаторського штибу, що було поширено в художній літературі минулих сторіч, але в сучасній такі проповіді виглядають анахронізмом.
По-друге, захоплюється викладанням географічних, історичних, літературознавчих та інших фактів, через що окремі ділянки тексту нагадують краєзнавчий, історичний, літературознавчий або ще який-небудь довідник, а не красне письменство.
По-третє... Ф.М. Достоєвський якось написав (в одному з листів), що "а захопливість я, до того дійшов, що ставлю вище художності". Склалося в мене враження, що й Дюк Брунька, придумуючи свої так звані Терентопські хроніки, захопливість ставив вище художності. Тому літературний гурман, естет, сноб, що обожнює надмірне нагромадження художності у вигляді хитросплетених словесних мережив, багатоабзацних пейзажів і портретів, розцяцькованих висловів і головоломних метафор, може бути невтішений деяким аскетизмом тексту в цьому аспекті. (Втім, твердження, що в даному добутку геть відсутня всяка художність, було б ницим наклепом).
Але наявність у творі забавних історій дозволяє мені вибачити Авторові ці ґанджі. Сподіваюся, й інші читачі будуть поблажливі до слабкостей Автора. Проте читач, що більше надмірної нав'язливої художності цінує повчальність, пізнавальність, захопливість і дотепність, вищеперераховане може прийняти не за недоліки, а за переваги.
На жаль, розділи цих так званих Терентопських хронік безпардонно переплутані, через що порушена послідовність подій. Ну, тобто, з точки зору здорового глузду, усе має починатися з першого розділу, за яким іде другий, після нього – третій, потім – четвертий, слідом – п'ятий, а там — шостий, сьомий, восьмий...