Не дивно, що я з такими якостями опинився в розбійницькій зграї і став з іншими мерзотниками займатися грабунками та іншим криміналом. Господи, як соромно! Уявить собі, я був таким сучим сином, що геть не турбувався долею дитини, яку народила від мене розпусна подружка. Вона підкинула немовлятко чужим людям, а мені хоч би хни. От який я був гад!"
Так він і жив, промишляючи грабежами й іншими мерзенностями, якщо таке свинство можна назвати життям. В основному, вони оббирали людей небагатих і ті гроші відразу пропивали, програвали й тринькали на інші безпутності.
1733-го року вони здорово поживились: увірвалися в Гриньмасяльский замок у той час, як там не було ні герцога Павла, ні жодного з його лицарів, і ограбували дочиста, вивезли чотири вози всякого добра. Переодягшись ченцями, а награбоване замаскувавши дровами, безперешкодно перевезли скарби до Оксамитового лісу.
І отут ним, Валерієм, жадібність опанувала: він захотів один усе це захапати, щоби колегам не дісталося. І незабаром умовив зграю напасти на одне далеке й багате село, а мешканцям того села заздалегідь підкинув інформацію, мовляв, їх збираються ограбувати. А сам, прикинувшись захворілим, на справу не пішов, залишився на лісовій стоянці із двома розбійниками, що опікувалися скарбом із Гриньмасяльского замку.
Коротше кажучи, поки зграя, що потрапила в засідку, намагалася відбитися й вирватися, Валерій уколошкав двох охоронців і перетаскав скарби в інше місце, де працьовито закопав.
Декільком бандитам удалося абияк вирватися із засідки. Повернувшись, вони виявили, що їх зрадив і обібрав соратник. Звичайно, вони заприсяглися його знайти та вбити.
Біля Чортових боліт вони його наздогнали, але він штрикнув трьох ножем, вирвався й кинувся бігти через болота. Провалився в трясовину. Його врятував незнайомець, що проїжджав на возі, витягнув із драговини. Але врятований спробував убити рятівника, і відразу був повернутий у драговину якоюсь феєю, що пролітала повз. І втопився. Його останки дотепер спочивають у тому болоті, законсервовані в торфі.
Так він умер, ставши безтілесним духом, приреченим не знати спокою доти, поки не поверне людям захованих ним скарбів. "З тих пір я й блукаю отут, навкруги скарбу, намагаючись усучити його людям, але дотепер мені це не вдавалося. Оскільки отут навіть удень панують сутінки, то люди мене бачили. Тільки взимку, коли листя на гілках немає, і тому досить світло, я роблюся чистим невидимцем. Варто було мені з'явитися черговому перехожому чи проїжджому й почати говорити про скарб, як люди кидалися навтьоки чи зомлівали, налякані моїм примарним виглядом і голосом. А бувало, що вмирали на місці від розриву серця. А потім взагалі перестали тут ходити і їздити".
Він уже років сімдесят не бачив живої людини. Останнім їхав отут на конячці якийсь брюнет, посвистував. А як тільки привид брюнетові з'явився, представився, мовляв, я покійний розбійник Вирвичереп, і почав розповідати про скарб, брюнет, не слухаючи, поскакав назад, верещачи наче безумець: "Вир... Вир... Вир...", напевно, з переляку почав заїкатися.
З тих пір привид думав, як би йому спілкуватися з людьми, щоб вони його не лякалися. І придумав: вирішив ховатися усередині дерева – духам це раз плюнути – і говорити з людьми найніжнішим голосом, на який здатний. От чому він, мовляв, побоявся виходити перед лицарями зі стовбура.
– Виходить, це ви і є розбійник Вирвичереп? – уточнив начитаний Лицар Пивної Кружки, якому це прізвисько попадалося в літературі про терентопську історію.
– Ага, це моя кличка, – відповів дух. – А от ми вже й на місці.
– Три дуби! Скарб під трьома дубами, най їх равлик копне! – згадав Мгоцько щось вичитане у вищезгаданій літературі.
Дійсно, перед лицарями стали три старі дуби. Сотні років тому вони проросли з жолудів, що впали неподалік один від одного, і, виростаючи поруч і розширюючи свої тіла, зрештою притулилися, а потім і зрослися унизу стовбурами, а вгорі деякими перетнутими гілками, зробившись на кшталт трійці рослинних сіамських близнюків. У відомій українській народній пісні співається: "Ой на горі два дубки – тай злилися докупки". Тут докупки злилися не два дубки, а три, і не на горі, а на рівнині. Та і не дубки, а можна сказати, солідні такі дубиська.
– От на цьому самому місці, де ви зупинились, і треба копати, – сказали три дуби голосом Вирвичерепа.
Лицарі зійшли з коней і приступилися до ґрунтокопання.
Мгобокбекбе працював маленькою туристичною лопатою, а Річард розпушував ґрунт металевим мечем і вигрібав просто долонями.
Спочатку вони акуратно зняли дерен, щоби по закінченню робіт накрити ним місце колупання, аби залишити ландшафт у первозданному вигляді, незайманим, недоторканим, як того вимагала екологічна етика, а потім стали заглиблюватися...
– Як тільки ви торкнетеся скарбу, а вже зовсім трохи залишилось, я нарешті знайду довгоочікуваний спокій і переміщуся в інший світ, – вимовила примара із трьох дубів.
– Щоби ви були зовсім покійні, повідомлю, що та ваша дитина, яку від вас народила Гузя, була удочерена королем з королевою. Вашу дочку кликали принцесою Пелагією, вона прожила щасливе життя й залишила численне потомство, серед якого було і є чимало гідних людей, якими пишається Терентопія, – говорив примарі, копаючи, Мгоцько. – Одного зі своїх нащадків ви бачите зараз перед собою. – І він показав рукою на Річарда Левове Копито.
– Хто? Я нащадок? – здивувався Річард.
– Звичайно. Я думав, ти знаєш, – відповів Мгоцько.
– Як приємно це чути. Це щастя – знати, що твої нащадки – порядні шляхетні люди, – зворушився захований у деревині фантом.
– Більше того, мій колега не тільки нащадок принцеси Пелагії, а отже і ваш, але й, за іншою лінією, нащадок герцога Павла, власника Гриньмасяльського замку, у якого ви викрали ці скарби, най їх равлик копне. Так що зараз ви повертаєте майно герцога Павла його прямому нащадкові, – продовжив інформувати покійного Вирвичерепа Лицар Пивної Кружки.
– Слава Богу, слава Богу! – бурмотав деревний дух.
Отут лопатка Мгобокбекбе заскреготала по металу.
– Усе! Нарешті я знайшов спокій! Прощавайте! – викликнув дух.
Лицар Пивної Кружки розігнувся й підняв погляд.
Йому здалося, начебто з темної крони трьох зрослих дубів у різнокольорове передзахідне небо витік струмінь світного туману.
– От і немає більше в Оксамитовому лісі страшного духу, – констатував Мгоцько.
Сонце почало всмоктуватися в західний обрій, і під покровом дубів стало зовсім сутінково, тому для продовження грабарств Річард ввімкнув електричного ліхтаря на батарейках.
– Розбійника Вирвичерепа згубила його велика жадібність, – казав Річард. – Із цього приводу мені згадався чотиривірш "Краще" сучасного терентопського поета Франческо Губанедурського:
Гей, будьмо не жадібними усі,
Не ризикуючи заради грошей купи,
Адже синиця, як то кажуть, у руці –
Це краще, аніж куля в дупі.
Після декількох хвилин завзятої фізичної праці вони побачили об'єкт, що дзвякнув під лопаткою: неабияких розмірів скриню. Почавши обкопувати її з боків, наткнулися й на інші, аналогічні, що стояли впритул. Щоб звільнити з-під шару землі і їх, довелося б перелопатити ще чимало кубометрів ґрунту. Лицарі вирішили обмежитися вивченням однієї скрині, для початку.
Її кришка була прикрашена кутим гербом: щитом із зображенням стоячого догори дриґом ведмедя.
– Це ж наш герб! – викликнув Річард. – Нашого роду! Роду Лойковицьких! Виходить, герцог Павло Гриньмасяльський, у якого розбійники поцупили це майно, дійсно був моїм предком.
– Я так і сказав, – нагадав Мгоцько.
– Я думав, що це твій черговий розіграш.
– А я думав, що ти це знаєш.
– Мене в дитинстві дійсно примушували вчити наше генеалогічне древо, але мені це було нецікаво, до того ж там фігурувала така багатолюдна юрба предків, що всіх запам'ятати, мабуть, неможливо, якщо не мати такої феноменальної пам'яті, як у тебе. Я визубрював предків із чергової галузі цього древа, відтарабанював урок і відразу забував. Ну прадідів-прабабів ще так-сяк пам'ятаю, а прапра... – ні, суцільний туман.
– Я читав генеалогію давніх лицарських родів королівства, най їх равлик копне, а пам'ять у мене, визнаю, хороша, так що можу нагадати твій родовий зв'язок із тим герцогом.
– Нагадай.
– Одним із твоїх прадідів був Сисой Лілововухий, так?
– Так, був такий; він батько діда Кіндрата, дід мого тата, Іллі Лойковицького.
– Сисой Лілововухий був сином Пахома Тарганодава; Пахом Тарганодав був сином Устина Шубовснутого; Устин Шубовснутий був сином Фрола Мохнатозадого; Фрол Мохнатозадий був сином Феропонта Влучна Слина; Феропонт Влучна Слина був сином Полуекта Горохоїда, а вже Полуект Горохоїд був рідним онуком того самого герцога Павла Гриньмасяльського, якому належали ці скрині, сином Горпини, дочки герцога Павла, і її чоловіка, лицаря Євстафія Лойковицького, який до одруження з Горпиною звався Євстафієм Засраніним. Якщо простежити рід Лойковицьких від герцога Павла до витоків, то ми прийдемо до лицаря Лойка, якого в лицарі присвятив Мирополк Романтик і який був циганом за національністю; до присвяти в лицарі заробляв на життя демонстрацією дресированого ведмедя, най його равлик копне, тому на вашому гербі роду Лойковицьких і зображений ведмідь догори дриґом.
– Ну це я, звичайно, знаю.
– А тепер повернемося до Сисоя Лілововухого. Його дружиною й твоєю прабабою була Степанида Теслюк, дочка лицаря Оникія Кучерявогрудого. Оникій Кучерявогрудий був сином Уласа Шмаркатого; Улас Шмаркатий був сином Єрмила Пахучі П'яти; Єрмил Пахучі П'яти був сином Іакінфа Могучогубого; Іакінф Могучогубий був сином Сопрона Дзеркальна Потилиця, а Сопрон був одним із двадцяти трьох синів принцеси Пелагії і її чоловіка, лицаря Феофана з роду Теслюків. Пелагія називалася принцесою тому, що її вдочерили Жорик Третій із Зінькою Третьою; вона була вродженою Пелагією Чугайстеренко, дочкою цього самого розбійника Вирвичерепа, із примарою якого ми тільки-но спілкувалися. Так що, як бачиш, цей розбійник теж твій предок. А якщо простежити рід Теслюків від лицаря Феофана до витоків, най їх равлик копне, то ми прийдемо до лицаря Михея Теслі. Михея Теслю в лицарі присвятив Мирополк Романтик.