Яйцепос. Книга 1

Тільки жери, спи та гуляй вольєром. Ну що ще треба? Збирайся, не гай часу та не зволікай.

– А чому ви мені тикаєте, пане? Ми з вами на брудершафт не пили і дітей не хрестили, наскільки я пам'ятаю, – нервово поворухнув пазурами дракон.

– Брудершафт із шорстким гадом? Тьху, мерзота! – гидливо плюнув Аркадій. – Не вистачало, щоб я всяку рептилію на "ви" називав! Може, накажеш ще й реверанси корчити?! Досить базікати, час не жде!

– Експонатом, кажете? У мене інші плани, пане. Про­щайте.

Дракон відвернувся, збираючись піти.

– Стояти! Стояти, я сказав! Не буди в мені героя, а то ось він – спис! – лицар підвівся на стременах, потрясаючи озброєн­ням.

– Ну нічого собі! – здивувався його нахабності гірчичнопе­черний екскурсовод.

– Не нунічогособікай, а роби що кажуть, поки я добрий!

– Як? Ви мені погрожуєте?! За яким правом, власне? Прошу негайно звільнити мене від вашої присутності!!

Дракон так обурився, що, здається, злегка почав темніти й совати кри­льми.

– За правом лицаря Напівкруглого Столу! Як лицар Його Величності, я не потерплю, щоби всяка тварюка качала права й ухилялася від зоопарку Його Величності, короля Жорика Дев'я...

Дракон Інокентій Карлович, поворухнувши пазурами і трохи відкривши рота з гострими зубами, облив нахабу таким холодним поглядом, що спиною Аркадія пробіг мороз. Цей несподіваний мороз був, мабуть, двоєборцем. Бо не обмежився пробіжкою по шкірі, а відразу ж здійснив пірнання. Тобто занурився у глибини лицарського організму. І пірнувши у нутрощі, розплився по органах та членах, так що заціпенілий лицар не міг поворушитися.

Кінь Людовик, наляканий недобрим поглядом дракона, уті­кав настільки швид­ко, наскільки дозволяв тягар на спині. Покляклий лицар завмер пам'ятником, бо су­глоби начеб­то спаялися памороззю, і, стукаючи зубами, без­помічно спо­стерігав крізь щілини забрала зміну ландшафтів...

* * *

У Жорикбурзі кінь заспокоївся й перейшов на крок, а потім, не відчуваючи керування з боку наїзника, і зовсім зупинився на проспекті Григорія Сковороди.

Повз нього, на щастя Аркадія, проходив дільничний міліціонер Микола Ратиця зі своїм підопічним практикантом Захаром Полуящиковим, курсантом міліцейської школи, котрий був приставлений до Ратиці наби­ратися досвіду.

У зав­дання міліціонера входить допомагати громадянам. Поба­чивши нерухомо застиглого на коні лицаря, дільничний запідозрив, що той потребує допомоги. Взагалі-то цей проспект перебував не на його дільниці (дільниця Ратиці простиралася від східної окраїни Жорикбурга до східних схилів Каменіани, а дана вулиця була західніше, поза межами, повторює Автор, довіреної Ратиці дільниці), але Микола Опанасович не був формалістом, і думав, що лю­дям треба допомагати будь-де, а не тільки на своїй дільниці, і будь-коли, а не тільки в робочий час.

На­близившись до вершника, дільничний із практикантом, по-перше, відчули характерний запах, а по-друге, помітили, що ли­царя б'є озноб, від чого в нього, як то ка­жуть, зуб на зуб не попадає. (Читач може заперечити, що міліціонери не могли того побачити, бо лицар був від них прихований металом обладунків; навіть обличчя його було сховане за забралом. Начебто так, читачу, але все ж Ратиця з курсантом якось то второпали, чи завдяки досвіду, чи мала місце інтуїція, чи ще щось...) Отже, лицар мав по­требу в тім, щоб обмитися й зі­грітися.

Такі послуги надаються в лазні.

Громадська ла­зня імені стахановця Іллі Шнапса розта­шована неподалік, у Ніздресви­стівському провулку. Міліціонери – досвідчений Рати­ця й поча­тківець Полуящиков – допомогли закляклому Аркадію туди пере­міститися.

Звичайно, у читача може виникнути підозра або навіть упевненість, що неприємність, котра сталася з лицарем Аркадієм і котра спричинила запах, що плинув від нього, була наслід­ком великого переляку. А це дає підставу запідозри­ти цього доблесного витязя в боягузтві.

Автор відмітає таку гане­бну для лицарів Напівкруглого Столу підозру, й нагадує чита­чеві про вчорашній бенкет у Королівському замку. Автор упевнений, що причиною розладу шлунка з випливаючим із цього запахом стало зовсім не боягузтво, а саме бенкет, точні­ше та обставина, що Аркадій там, мабуть, ужив продукти й напої, котрі погано сполучаються в шлунку й кишечнику. Твереза людина розуміє, що якщо ти, наприклад, їси солоний огірок, то не варто запивати його свіжим молоком; що ці продукти корисні, але якщо вживати їх окремо. Одначе те, що є ясним для тверезого, може бути мрячним для нетверезого.

Так, Аркадій похолодів від лютого погляду дракона, і кожний би похолодів, зокрема й Автор цих писань, і їхній читач. Але щоб від цього вср... гм... щоб від цього, м'яко кажучи, забруднитися – це вже занадто, поді­бне припущення пля­мує честь лицаря Напівкруглого Столу! Ні, напевно саме невдале нетверезе трапезування, а не боягузтво спричинило цей казус, наполягає Автор.

У лазні Аркадій дійсно відмився й зігрівся; а оскільки при цьому закладі була пральня, то і його штани з трусами були випрані й висушені (зрозуміло, крім металевого панцира було й текстильне вбран­ня, не до голого ж тіла він метал пристібав).

З лазні він вийшов чистим і в набагато кращому гуморі, ніж був туди переміще­ний. (Якщо читач відвідує лазні, то з власного досвіду знає, що вони не тільки очищують тіло, але благотворно впливають і на душевний стан, покращують настрій). Першим ділом зайшов у найближчу аптеку, купив пігулку фталазолу й відразу, просто в аптеці, проковтнув, запивши люб'язно поданою аптекарем мінералкою; аби уникнути повторного забруднення зсередини одягу. Затим, щоб закріпити непоганий настрій, він з'їздив до корчми "Під Мідним Забралом", де вжив якогось звеселяючого напою. Потім, залишивши Людовика в Непарнокопитому Театрі, повернувся трамваєм до лицарського гуртожитку...

Крилатий і хвостатий екскурсовод же вернувся до свого Га­вриїла Святославовича, якого ми з тобою, безцінний читачу, так і не роздивилися, і зіграв із ним п'ять партій у шахи: одну виграв, а чотири продув, із чого випливає, що таємничий Га­вриїл Святославович щодо шахів був дока.

Протиборство ж лицаря Аркадія із драконом в окулярах Інокентієм Карловичем на цьому не припинилося. Це був ті­льки початок.

– А чому це ти, Авторе, повсякчасно кажеш читачеві "ти"? – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Він тобі що – брат, сват, чи, може, кум? Може, ти з ним дітей хрестив? Може, пив з ним якесь вино на брудершафт? Із чого ти узяв, що маєш право йому тикати? От ми з тобою дуже близькі, тому я можу казати тобі "ти", і ти можеш мені казати "ти". Але ж із читачем у тебе немає таких близьких стосунків. Виховані, ґречні, ввічливі люди ніколи не звертаються на "ти", а лише на "ви" до інших людей, крім близьких родичів та друзів. Тикати людині, чиє ім'я тобі навіть невідоме – це невихованість і хамство.

– Ні, я не хам і не жлоб, – відповідає Автор, – і, зустрівши читача у реальному житті, звернувся б до нього на "ви". Але у цьому творі я вимушений вдаватися до тикання з, так би мовити, технічних причин. Аби читачеві було зрозуміло, що я адресуюся особисто до нього, а не до якоїсь абстрактної читацької маси. Технологія створення саме цього твору вимагає від мене саме такої поведінки. Я сподіваюся на поблажливість читача, на те що він, увійшовши в моє становище, пробачить мені таку зовні вульгарну вольність, і не гніватиметься на мене.

ЩОСЬ СОРОК ТРЕТЄ. Народний людожер

– Нас Людожер побачить, тоді ми всі пропали.

Карло Ґоцці, "Зелена Пташка".

– Хто ти, вилупку небес,

Ангел добрий чи злий пес?

Даниїл Хармс, "Гвідон".

24 жовтня 1995 року.

– Як я помітив, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – у твоїх теревенях, пане Авторе, про мандрівки лицарів Напів­круглого Столу в кожній другій главі є присутнім наща­док мага Гектора Манюні, портрет Гектора Манюні пензля жи­вописця Леонардо Ґудзика й фрагмент пророку­вання Гектора Манюні. У минулій главі, сорок другій, за на­звою "Особливості полювання на грифонів", нащадок зга­дувався, але ані портрета, ані фрагмента пророкування не було. Отже, у цій главі все це буде.

– Ет, не люблю я передбачуваність літературного сюжету, не люблю, коли читач заздалегідь знає, що там далі відбу­деться, – насупився Автор, але суперечити півкулі не став.

– А я можу заздалегідь пророчити, що наприкінці цієї частини ти, пане Авторе, назвеш повні імена тих двох лицарів Напів­круглого Столу, що будуть її головними персонажами, – сунулася в провісники й півкуля Ліва, – бо так ти діяв у попередніх част... тобто щосях про мандрівки напівкруглостольців.

Зовсім розстроєний передбачуваністю Автор, щоб спростувати хоч це останнє пророкування, називає повні імена цих доспіхоносців не наприкінці щося, а на початку: Порфирій Фе­рдіадович Екскременчуцький і Леонід Артемович фон Борщесер; неповні ж, більш відомі їхні назвиська – барон Порфирій і граф Леонід Жвавий. І надалі Автор вирішив указувати повні імена мандрівних лицарів Напівкруглого Столу на початку або в середині розділів, а не в кінці, як робив дотепер.

Негайно ж Автор додасть, що барон Порфирій – це тридця­тиоднорічний чоловік атлетичної статури, обличчям схожий на Аполлона Бельведерського – знамениту скульптуру, але на від­міну від Аполлона не кучерявий, а стрижений дуже коротко. Ну, щоправда, ніс у нього цілковито не такий, як в Аполлона. Та й очі зовсім інші. І губи несхожі на Аполлонові. Вуха теж інакші. Брови й чоло також не мають нічого спільного з такими в Аполлона. Ну й овал лиця абсолютно не такий. А в решті обличчям він викапаний Аполлон.

А граф Леонід Жвавий – сорокадворічний невисокий і худенький живчик; кирпатий, великоокий, волохатобровий; не мускули­стий, але, як він сам себе характеризує, "жилавий", і досить рух­ливий, як видно із прізвиська.

Відразу ж, щоб потім не відволікатися на такі дрібниці, Автор повідомляє, що барон Порфирій мандрував верхи на коні Лжедмитрії, форелевої масті, тобто сірого кольору з темними плямами різної форми й різної, так би мовити, темряви, найменованому на честь російського царя-самозванця Лжедмитрія Четвертого, що володарював декілька днів у Нижньому Поволжі на рубежі 1611-1612 років.