А назад Аня Окнечук прилетіла в супроводі чарівника Яна Кученка (мужчин же не заведено називати феями). Ян Кученко, до речі, після цього зворотного польоту заявив, що він більше не сяде на мітлу чи щось подібне, оскільки, як з'ясувалося, сидіти на мітлі, маючи нову, чоловічу анатомію – справа дуже незручна і навіть болісна; і цей останній політ виявився для Яна мукою.
Потім Ян Кученко й Аня Окнечук зареєстрували шлюб у найближчому ЗАГСі. Причому фея знову узяла прізвище чоловіка, і стала Анею Кученко...
(– А чи не видається тобі, громадянине Авторе, що ти повторюєшся? – єхидно зауважує Ліва півкуля авторського мозку. – Знову ти мусолиш тему двійників, хоча двійники у твоєму так званому епосі вже є – Бандюга й Лицар Пивної Кружки. Знову мусолиш тему чарівної зміни статі; яка була присутня в щосі тридцять шостому "Що начудив Хома Лукич". Знову, як і в щосі тридцять третьому "Викопні цяцьки", ти граєшся з паліндромами ("Аня Окнечук і Кученко Яна" – явний паліндром)... Такі повтори, таке тупе топтання на тих самих темах указує на те, що ти вже списався, що твоя фантазія вичерпалася й ти загруз у повторах...
– Цить! Замовкни! Заткнися! – верещить Автор.
– Ага! Не любиш критики! – зловтішно радіє, потираючи звивини, Права півкуля.
– Не люблю! – тужно ричить Автор і люто скрегоче зубами...)
Потім було життєрадісне весілля, на яке затрималися всі дванадцять колишніх бранців, хоча замкоподібна вілла завдяки цьому шлюбу вже була розчаклована й більш мужчин не втримувала.
На тому весіллі були також батьки Ані – Ромео Кацманштейнович і Ольга Кацманштейнович-Манюня. Був і їхній далекий родич Хома Лукич Манюня із дружиною, феєю Маланкою Чаклуненко-Манюнею, яких Аня з Яном запросили на весілля за хвилину після чарівного перетворення останнього. Була й інша рідня, друзі й знайомі Ані, у тому числі навіть поромник Ігорок із сестрою Інною...
Після весілля дванадцять чоловіків – брат Силантій, лицар Гійом Тютьченко, Лицар Зимуючих Раків, лицар Євстафій Купріянович Горобинович зі зброєносцем Зиґфріденком, Лицар Пухнатого Замку зі зброєносцем Олімпієм Орестовичем, лицар Ван дер Єрємєєв зі зброєносцем Юліаном, лицар Тимур Шафа, граф Кузьма й герцог Леонід Коліно – попрощалися з Яном і Анею Кученками й безперешкодно покинули їхнє житло, котре недавнім бранцям уже набридло, а щаслива чета молодят залишилася жити-поживати та добра наживати...
☼ ☼ ☼
Ян з Анею житимуть душа в душу, як говориться, що й не дивно, бо ж душі в них однакові. І призведуть на світ трьох дітей: дочку Олечку (в 1996 році) і двох синів: Назара (в 1998) і Нестора (в 2000). Автор нагадує, що, незважаючи на душевну ідентичність і деяку зовнішню подібність Яна й Ані навіть після того, як вони стали різностатевими, генетично вони не були кревними родичами, будь-яка експертиза їхної ДНК це б підтвердила. Тому говорити про кровозмішення, про інцест не можна. Чого немає, того немає.
Так, вони житимуть душа в душу, будуть одностайними однодумцями, і їхній шлюб виглядатиме ідеальним... Та все ж...
Ти не повіриш, безцінний читачу, але 2003-го року Ян із Анею розведуться! Ти можеш викликнути: та якого ж рожна їм ще не вистачало! Адже вони ж такі схожі одне з одним! От у цій подібності, безцінний читачу, й буде критися причина розпаду їхньої сім'ї. Вони аж такі подібні, що кожний з них знатиме, що інший подумає, скаже й зробить. Тому в їхньому житті не буде ніяких несподіванок, ніяких сюрпризів. А жити без сюрпризів, зрештою, стає нудно! Так, життя без сюрпризів прісне й десь навіть майже нестерпне. Тому-то подружжя Кученків, стомлене одноманітною єдністю, і вирішить розійтися. Їхнє розлучення буде мирним, дружнім, без скандалів і нервування.
Припинивши бути чоловіком і дружиною, вони залишаться дуже хорошими друзями.
Того ж таки 2003-го року Аня знову зустрінеться з Юліаном Бузком, який гостював у неї 8 років тому, будучи зброєносцем лицаря Ван дер Єрємєєва. Між ними спалахне кохання, і вони одружаться (без усяких його перетворень). Хоч Юліан не ідеальний, зате він наповнить її життя сюрпризами, несподіванками й відкриттями, за якими вона так скучить.
А Ян покохає сестру поромника Ігорка, Інну, і вони одружаться теж.
Незважаючи на розлучення Яна та Ані, їхні діти матимуть можливість щодня спілкуватися з татом і мамою, оскільки Аня з новим чоловіком і Ян з новою дружиною будуть дуже близькими сусідами, бо Аня з Юліаном житимуть у правому крилі замкоподібної вілли, а Ян із Інною – у лівому крилі будівлі. І дружитимуть сім'ями...
До речі, цього разу Аня вже не візьме прізвище нового чоловіка й не поміняє паспорт, вирішивши, що вже неабияк набридла цими формальностями працівникам паспортного столу, і, ставши дружиною Юліана Бузка, залишиться Анею Кученко...
☼ ☼ ☼
Що ж стосується Кузьми Оскаровича П'ятьніздрівколупальського й Леоніда Германовича Лойковицького – такі повні імена графа Кузьми й герцога Леоніда Коліно – то вони, покинувши місце позбавлення волі, переміщалися з колективом колег по ув'язненню. Незабаром той колектив розсмоктався, й подальші яєчні пошуки у своєму дванадцятому секторі ці лицарі Напівкруглого Столу робили знову тільки вдвох...
Так Автор закінчує розділ сорок пер...
– Стоп-стоп-стоп! – репетує Права півкуля авторського мозку. – А де ж фрагмент пророцтва Гектора Манюні?! У минулих розділах, де фігурували нащадки цього чарівника, ти, пане Авторе, показував читачеві фрагменти його пророцтва. А в цьому розділі нащадки Гектора Манюні фігурували, однак черговий фрагмент його пророцтва ти читачеві не показав! Порушуєш традицію!
– Ну гаразд вже, гаразд. Так і бути... – погоджується Автор. – Дійсно, і в цієї феї Ані, що поміняла багато прізвищ, був один із дев'яти фрагментів пророцтва її предка Гектора Манюні. Аня цей фрагмент пророцтва своїм гостям не показала, зате Автор його читачеві покаже. От цей фрагмент:
йому драконяче яйце в
Халазюк, і цим мечем зне
розшукають прибульця с
викинуть із країни, коли д
пам'яті прибульця; і пр
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЕ. Рожева в червоний горошок Магія
– Цього разу, шановні синьйори, я прийшов розповісти вам незвичайні речі. Рівно п'ять років тому прийшов у це місто Серендіпп великий астрономічний чарівник, який володів таємницями магії білої, чорної, червоної, зеленої й навіть, здається, синьої.
Карло Ґоцці, "Король-олень".
– ... Адже кажуть, що мистецтво магії володіє такою силою, що всупереч природі може повернути течію ріки назад, прогнати сонце, зірвати місяць, прибрати день і зупинити ніч. Звичайно, все це можна поставити під сумнів. Але докази впливу магії на кохання ми бачимо щодня.
Джордано Бруно, "Свічник".
– Тоді позич собі чуже тіло, – вкинув Михаїл.
Юрій Клен, "Пригоди архангела Рафаїла".
17 жовтня 1992 – 20 вересня 1995 року.
Осіннім вечором сімнадцятого жовтня того ж 1992 року в корчмі "Під Рятівною Мухою" серед декількох десятків відвідувачів відпочивали й троє відомі читачеві: фермер Наполеон, касир Грошенятко й маг Акмус.
Пухнастоголовий сухорлявий селянин скаржився низькому кремезному співробітникові турагенства, що, мовляв, терміново треба купити новий мотор для трактора, а грошей на цю покупку немає. На що Джульєт Дездемонович порадив йому продати бабусин клавесин, на якому Наполеон однаково не грає. Фермер сказав, що продав би, так не знає кому. На що касир відповів, що має на прикметі одного, що цікавиться...
У цей час авіатор, присівши до піаніно й тикаючи в клавіші одним пальцем, добував із інструмента мелодію, почуту в Харкові в період купівлі там старої авіаторської куртки й аналогічного шкіряного шолома. І тихенько наспівував під ноти, що вискакували з музичної меблі, приспів, котрий тоді недочув та неточно запам'ятав:
Все мыши, мыши, все мыши
Средь мимов полощутся спиц.
И кашей пропел, терем вышиб,
С покойником краше гробниц.
(А якби Акмус розчув та запам'ятав цю пісню точно, то приспів у його виконанні звучав би так:
Всё выше, выше, и выше
Стремим мы полёт наших птиц;
И в каждом пропеллере дышит
Спокойствие наших границ.)
Отут-от й підвалив до нього корчмар із серйозною розмовою:
– Потрібна магічна допомога.
– Я вас слухаю, Ісаку Марковичу, – сказав Акмус, закриваючи кришку піаніно.
– Я із приводу Мгобокбекбе. Хороший хлопець, розумний, добрий, а от зовнішність у нього... Треба перетворити його зі скляного келиха на людину, на чоловіка.
Маг тихо свиснув.
– Що? Неможливо? – запитав Гільденштерн.
– У прадавніх переказах і казках є згадування про перетворення людей на об'єкти, що імітують неживі предмети, а потім повернення їм первісних форм, – відповідав чарівник з очима кольору сталі й випнутим квадратним голеним підборіддям, як завжди одягнений у шкіряну авіаторську куртку. – Але щоби зробити людину з посудини, виготовленої на скляному заводику, – такого навіть у казках не буває! Перетворити мінерал на живу плоть – зовсім не те, що зробити біологічний об'єкт із іншого біологічного об'єкта, наприклад, яблуко із груші чи курку з фазана. Там досить просто поміняти місцями молекули. А тут йдеться про перетворення на атомному рівні, про переробку елементів. А це ядерна фізика. Ви ж знаєте, до чого в тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році перетворення елементів призвело в Японії, у Хіросімі й Нагасакі! Ні, експерименти з метаморфозами елементів занадто небезпечні. Можна спровокувати таку катастрофу, що... Навіть і не думайте! Викиньте з голови думки про таке перетворення!
– Ну от... кажуть – магія робить чудеса, а такого потрібного чуда... – засмутився Іцхак Маркович.
– Магія не всемогутня, – розвів руками чарівник. – Чарівниками називають-от тих суб'єктів, чиї магічні можливості досить обмежені, а тих, чиї чудотворні можливості менш обмежені, або взагалі безмежні, називають богами. Я не бог, а всього лише чарівник... І мої колеги теж. Тож...
– Виходить, Мгобокбекбе ніколи не судилося... – змарнів корчмар, відходячи від піаніно...