Яйцепос. Книга 1

"Рятівною Бджолою" ця організа­ція іменує­ться на честь бджоли, зображеної на гербі Жорикбу­рга, комахи, яка, як стверджувалося в літопису, урятувала від смерті засновника Жорикбурга – короля Жорика Четвертого. (Але попервах, до епохи Жорика Сьомого, вона вважалася мухою).

Отже, причаливши до "Рятівної Бджоли", тобто до двоповерхового цегляного будинку в стилі модерн, пофарбованого у світло-блакитний та темно-синій кольори, де обабіч прикрашених різьбленням дверей як стражники виструнчились два кінські каштани, лицар Аркадій зі­йшов із Людовика на асфальт й, наказавши тварині чекати на себе, зник у дверях.

Варто сказати, що кінь Людовик був звичайною твариною, яка не говорила. Розмовляючі істоти взагалі, як прави­ло, не дозволяють людям на собі їздити. Серед представників, так би мовити, біотранспорту лицарів Напівкруглого Столу лише один умів базікати по людські – кінь Гуго, на котрім їздив граф Леонід Очкарик. Більше того, цей кінь умів і полюбляв читати. Докладніше читач познайомиться з ним у розділі п'ятдесят першому за назвою "Користь нудотної попси". Але це, повторює Автор, виключення з правила.

За шість хви­лин лицар Аркадій, поспілкувавшись в "Рятівній Бджолі" із двома співробітниками цієї організації – Олегом Це­глиною й Джульє­том Грошенятком, – повернувся до Людовика, з'ясувавши, що дракон Інокентій Карлович дійсно працює екс­курсоводом і проводить екскурсії по Гірчичних печерах, у яких, до речі, і проживає. Зарплату йому касир Грошенятко привозить додому, то пак у печеру. Знайти потрібну печеру (у цьому випадку – Гірчичну, названу так за колір сталактитів) не становило труда, бо вся Каменіана утикана вказівниками для туристів.

"Вйо!" – сказав вершник, труснувши поводи, і Людовик, тварина сірої в яблуках масті, по­цокав підковами по асфальті убік п'я­ти пагорбів Каменіани. Від східної окраїни столиці до західно­го схилу найзахіднішого із цих пагорбів біля семи кіло­метрів.

* * *

У містах Санкт-Петербурзі (на Вознесенському проспекті, у Чернорецькому провулку і на Університетській набережній) та Києві (на Андріївському узвозі) є пам'ятники носу. А в місті Ха­ркові (на вулиці Данилевського) є пам'ятник вухам. Це два відносно великі кам'яні вуха (тобто вони менші за зріст дорослої високої людини, але у порівнянні зі справжніми вухами і такий розмір можна вважати чималим), встановлені не на постаменті, а просто на ґрунті. Причому обоє чомусь праві. Якщо петербурзькі та київський носи присвячені однойменній повісті М.В. Гоголя, то до чого з піщанику витесані харківські вуха – неясно. Деякі харків'яни вважають, що це пам'ятник службі державної без­пеки. Але Авторові цих рядків сумнівно, щоб влада в мону­ментальній формі повідомляла громадянам, що їх підслу­хують.

Як би там не було, але пам'ятники різним частинам тіла є й у деяких інших містах – де губам, де очам, де рукам, де ногам... Жорикбуржці, довідавшись про це, вирішили теж мону­ментально ввічнити яку-небудь частину людського тіла. Їхній вибір припав на сідниці. Мовляв, немаловажна ділянка орга­нізму, котра вклала посильний внесок у культуру людства. От, наприклад, письменники-класики. Вони ж писали свої ше­деври, як правило, сидячи (ну Гоголь, щоправда, полюбляв пи­сати стоячи, але це виключення). А як би вони сиділи, якби не мали сідниць? Ото ж бо. Ну, мабуть, було б перебільшенням сказати, що якби не було сідниць, то не було б і літературних шедеврів. Може вони створювалися б не в сидячім положенні, а в лежачому або стоячому. І проте, факт залишається фактом: сі­дниці людству дуже придалися. А тому гідні монумента.

І в 1993 році такий монумент – великі, із двоповерховий бу­динок, кам'яні сідниці – був споруджений на вулиці Сорокасемиліхтарній. Причому одна сідниця – лівобіч, а друга – правобіч, так що проїжджа частина проходить поміж ними. Можливо, не вистачило місця на одному боці, а може, тут зі­грало роль терентопське почуття гумору.

От і Аркадій верхи на Людовику, прямуючи цією вули­цею на схід, проїхав поміж сі­дницями...

– А чи не здається тобі, пане Авторе, що жартувати про дупу – це якось вульгарно? – дорікає Права півкуля авторського мозку.

– Так я і не жартую, а просто збагачую читача цікавою інформацією, – відмахується Автор, – нехай і трошки кур­йозною.

Автор згадає тут цілковито незначну подію. Коли лицар Аркадій переміщався верхи у вищевказаному напрямку, повз нього, крім інших перехожих, вулицею прошвендяв і нічим не примітний чоловік років тридцяти семи, невисокий, досить угодований (але і не аж занадто, не настільки, аби називати його товстуном), з лисиною на потилиці й із металевим зубом у роті; одягнений у джинсову камізельку з безліччю кишень і кишеньок, джинсові ж штани, строкату сорочку, у візерунках якої були присутні, напевно, всі спектри веселки, із золотим ланцюгом на шиї. Перехожий як перехожий, що не виділявся особливо серед інших.

Автор нізащо не став би його отут згадувати, якщо б цей індивід не зробився потому винуватцем подій, які складуть основний, так би мовити, стрижень сюжету цього, м'яко висловлюючись, епосу. Саме цей таємничий чоловік ушкварить діяння, що завертить у Терентопськім королівстві велику метушню. Саме цього суб'єкта за три дні почне шукати майже вся те­рентопська міліція, а потім і майже всі терентопські лицарі. Тому, безцінний читачу, май на увазі цього поки нічим не примітного перехожого, що прочимчикував повз лицаря Аркадія, ко­трий скакав на схід, і вдостоїв вершника недовгим байдужим поглядом.

Незабаром лицар, читаючи вказівники, наблизився до потрі­бного дракона...

* * *

А тепер, безцінний читачу, подумки перешпурнемося в Гі­рчичну печеру. Отут дійсно є на що повитріщатися. Сталактити та сталагміти, що утворилися в плині сторіч, придбали такі хи­тромудрі сюрреалістичні й модерні форми, що навіть всесвіт­ньовідомий каталонський архітектор Антоні-Пласід-Ґільєм Ґа­уді-і-Курнет (або коротше Антоніо Ґауді), можливо, заапло­дував би від захвату.

І все це підсвічувалося різнобарвними лампочками, непомітно розтиканими там і сям. Лампочки одержували енергію від мінігідроелектростанції "ПР-7-ГS-46", установленої отут же, на підземному струмку. Цей прилад був зроблений на харківському заводі "Турбоатом" (який взагалі-то спеціалізувався на виготовленні величезних потужних турбін, але майстрував побічно й дрібні побутові турбінки); був придбаний терентопськими комерсантами в Харкові; був доставлений у розібраному вигляді крізь чудесні двері, оббиті чорним дерматином, в Терентопське королівство (цілком крізь ці двері він не проходив – не настільки маленький); був куплений туристичним агентством "Рятівна Бджола"; і був змонтований, установлений, запущений у Гірчичній печері місцевим умільцем Вакулою Нетребеньком. Тепер підземний потік крутив лопаті маленької турбіни, виробляючи електроенергію, завдяки чому печера була добре ілюмінована й захоплювала туристів. Крім того, електрифікація даної порожнини дозволяла її жителю користуватися електроплитою й іншими електроприладами.

Тс! Романтичну атмосферу цього гарного підземелля озвучує музика. Це сам мешканець Гірчичних печер – дракон Іноке­нтій Карлович – перебираючи пазурами клавіші, виконує Сюїту для клавесина № 8 фа мажор Генрі Перселла...

– Бовдуре ти, Інокентію Карловичу! – захоплено пропищав хтось, коли остання нота станула під зводами підземелля. – Із твоїм талантом треба бути професійним музикантом, а не екс­курсоводом!

– Ви мені лестите, Гавриїле Святославовичу, – відповів дракон, закривши кришку клавесина та складаючи ноти в пап­ку. – Я звичайний аматор і не більше того.

– Ти занадто скромничаєш, Інокентію Карловичу. Ось пейзажі свої, мабуть, так і не показував у галереї? – допи­тувався цей хтось Гавриїл Святославович.

– Так чого показувати. У Жорикбурзі й без мене живописців досить. Я ж самоучка без освіти... Давайте краще в шахи...

– Тих, які з освітою, неможливо одне від одного відрізнити: малюють на один манер. А в тебе свій стиль, свій почерк. Іє­ронім Босх, мабуть, теж художніх інститутів не закінчував і ін­ститутських дипломів не мав, я думаю. Якщо є дар Божий і ба­жання, то диплом не головне. Неси, кажу тобі, свої картини в галерею, порадуй людей справжнім мистецтвом! А свій рукопис, свій роман ти коли покажеш видавцям? Закопуєш таланти в землю, бити тебе нема кому!

– Не гарячитеся, Гавриїле Святославовичу. Я вже фігури розставив. Ви якими – білими чи чорними?

"Егеге! Є хто-небудь? – загуділо печерою. – Агов, драконе, ти тут?".

Ну, звичайно, це вже лицар Аркадій. Розшукав.

– Це мене, – заметушився Інокентій Карлович. – Відвідува­чі. Я вас залишу, Гавриїле Святославовичу.

– Звичайно, не турбуйся, робота є робота. Я поки погортаю твій рукопис.

"Агов, страховиську, ти де? Виходи з барлогу!" – горланила луна, вторячи завойовникові.

Біля входу в печеру Інокентій Карлович розгледів гарцюю­чого вершника, обліпленого металом, зі списом, мечем і щи­том. На щиті був намальований білий комар у червоному полі. Якби дракон зараз повернувся до своєї бібліотеки й розкрив II том "Терентопської геральдики" на 48 сторінці, то відразу б довідався, що перед ним лицар із роду Глімпельштейнів, бо білий комар у червоному полі – герб цього лицарського роду. (Автор радить читачеві не плутати лицарів Глімпельштейнів із корчмарями Гільденштернами через те, що їхні прізвища дещо схожі).

– Агов, драконе, це ти, напевно, Іполит Кирилович? Чи Іраклій Карпович? – прозвучав вершник. – Чи як там твоє на­звисько?

– Я Інокентій Карлович, пане. Чим можу служити? – чемно поцікавився хазяїн печери, і пазуром посунув окуляри, що трохи сповзли від очей до дзьоба.

– Карлович? Ну це все одне. А я лицар Аркадій з колективу Напівкруглого Столу. Тебе мені й треба, голубе. Чим служити? Ти можеш служити експонатом Королівського зоопарку. Його Величності необхідний для експозиції тверезий дракон. Я за порадою компетентної особи вибрав тебе. Збирай манатки й швендяй за мною.

– Гм! – сказав екскурсовод, складаючи лапи на грудях і зі здивуванням удивляючись у прибульця.

– Давай-давай, не гмикай! Житимеш, як у богині за пазу­хою, на всьому готовому. Безкоштовні харчі, басейн, ветеринар під боком, щоденне прибирання.