Але в тієї, що приходить ранками, родимка на лівій щоці, шрамик на правій брові, а в тієї, що приходить по вечорах, навпаки, родимка на правій щоці, а шрамик на лівій брові.
– А я на це, теє-то як його, не звертав уваги, – зізнався граф Кузьма.
– Ніхто того раніше не помітив. У тебе, герцогу, погляд наче мікроскоп! – похвалив Леоніда брат Силантій. – Отже, роздвоєння особистості й провали в пам'яті тут ні до чого. Стало бути, крім Ані Окнечук і її таємничої помічниці Кученко Яни, тут мешкає й ця Аніна сестра-близнючка, з невідомим нам поки іменем.
– Виходить, жіночка психічно нормальна. Це вже непогано. Точніше, три жіночки, – резюмував Лицар Пухнатого Замку.
Увечері, коли жінка з родимкою на правій щоці знову ввійшла до спальні, герцог Леонід Коліно прямо її запитав:
– А чому ви не хочете, панно, щоби ваша сестра вийшла заміж за когось із нас?
– У мене немає сестри. Аня мені не сестра, – насупилася вона.
– А вас як кличуть, якщо не секрет?
– Кученко Яна.
– А, то це ви... Якщо Аня вам не сестра, то хто? Чому ви не хочете її заміжжя? І чому ви такі схожі? – випитував герцог.
Інші мешканці спальні з інтересом нашорошили вуха.
Яна ще більше насупилася, чомусь густо почервоніла й, нічого не відповівши, пішла.
– Отут якась загадка, – сказав лицар Ван дер Єрємєєв.
– Дивно, вони схожі наче, теє-то як його, близнюки, але не сестри й прізвища різні, – знизав плечима граф Кузьма.
– Ну, прізвища – то дрібниця. Прізвища різні в будь-яких сестер, які вийшли заміж і узяли фамілії чоловіків, якщо тільки ті чоловіки не однофамільці. А те, що не сестри, але такі схожі, це, дійсно, феномен, – міркував уголос зброєносець Юліан. – А родимки й шрамики на обличчях у них розташовані так, начебто одна з них є дзеркальним відбиттям іншої.
– Аня Окнечук і Кученко Яна... – підхопив міркування зброєносець Зиґфріденко. – Аня-Яна, Окнечук-Кученко... Дивний збіг: словосполучення "Кученко Яна" – це як би дзеркальне відображення словосполучення "Аня Окнечук", чи навпаки! Тобто, якщо прочитати задом наперед "Кученко Яна", то виходить "Аня Окнечук", а якщо прочитати задом наперед "Аня Окнечук", то виходить "Кученко Яна"!
Почувши слово "дзеркальне", герцог Леонід Коліно раптом згадав дзеркало, у якому, як йому здалося, не відображалася Аня Окнечук, хоча в інших віддзеркалювалася...
(– Ага! Я починаю здогадуватися! – кричить Ліва півкуля авторського мозку. – Ця Кученко Яна була...
– Та заткнися ти! – перебиває Автор. – Теж мені – найдогадливіша вишукалася! От подивися на безцінного читача: він теж догадується, але не верещить про це наче різаний! Бери з нього приклад.)
☼ ☼ ☼
Наступним ранком, перед сніданком, Леонід Коліно, сидячи на підвіконні в спальні, боком до вікна, читав "Фауста". Читав не поспішаючи, смакуючи.
(І знову Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися від доповнення в дужках. Бо вже попереджав тебе, що, крім викладу терентопських подій, приречений якоюсь внутрішньою сверблячкою обрушувати на твою безневинну голову й факти, так або сяк дотичні до Харкова.
Отож, в 1827 році авторові "Фауста" про присвоєння йому звання почесного члена Ради Харківського університету напевно повідомив, гостюючи в нього у Веймарі, попечитель Харківського навчального округу Олексій Олексійович Перовський, більш відомий як російський письменник під псевдонімом Антоній Погорєльський. (Згаданий кількома абзацами вище Олександр Пушкін був читачем і шанувальником творів як Ґете, так і Погорєльського). Гостював він у Ґете разом зі своїм юним небожем. Серед писань цього харківського попечителя є, крім інших, і твори про контакти нашого реального світу зі світами паралельними, фантастичними (що та тема присутня й у цьому, так званому Терентопському епосі): "Чорна курка, або Підземні мешканці" і "Двійник, або Мої вечори в Малоросії". ("Чорна курка", до речі, не один раз екранізувалася. Екранізацію, зняту 1980-го року на Київській кіностудії імені Олександра Довженка режисером Віктором Гресем, Автор цих рядків уважає одним із кращих українських кінофільмів за весь час існування українського кінематографа.) І згаданий небіж харківського попечителя (для якого попечитель і вимислив "Чорну курку") теж стане письменником, одним із найдотепніших у російській літературі, зокрема автором і фантастичних творів, зокрема – про упирів. Ім'я цього небожа – Олексій Костянтинович Толстой. Харківський попечитель був, до речі, онуком українського гетьмана Кирила Разумовського, а Олексій К. Толстой, відповідно, гетьманським правнуком. Цей гетьманський правнук очевидно був єдиним у російській літературі письменником-класиком, який, у буквальному значенні цих слів, сидів на колінах у автора "Фауста".
Але повернемося до іншого Коліна – до терентопського герцога Леоніда Коліно.)
Отже, сидячи на підвіконні й читаючи "Фауста", герцог бічним зором уловив рух під вікном. Повернувши голову, він побачив, як до будинку феї під'їжджає візок, запряжений шісткою їздових свиней. У візку їхав парубок, в якому герцог упізнав поромника, що переправляв їх із Кузьмою через Борму.
Вийшовши зі свинячого екіпажа, що став біля дверей, хлопець натиснув на кнопку дзвінка.
Незабаром з будинку вийшла чи то Аня Окнечук, чи то Кученко Яна – з такої відстані Леонід не зміг би розглянути родимку, навіть якби жінка стояла до нього обличчям, а вона була до нього боком. Про щось швидко переговоривши з поромником, вона повернулася в будинок, а він залишився чекати коло дверей. Потім вона знову вийшла й вручила хлопцю щось, що він з явним задоволенням засунув у кишеню сорочки, після чого сів у візок і поїхав.
Після сніданку в цьому будинку з'явився новий гість, або новий бранець. Це був незалежний мандрівний лицар Тимур Шафа (також згадуваний Автором у тридцять першому розділі цього, так би мовити, епосу). Подорожуючий наодинці, без зброєносця. Як і інші лицарі-бранці, він проводив у цих місцях пошуки відомо чого й відомо кого.
Таким чином, кількість полонян феї досягла дюжини.
Зрозуміло, Тимур Шафа теж відмовився піддатися чарівному перетворенню з наступним одруженням.
☼ ☼ ☼
Коли чергового разу, ранком наступного дня, Аня Окнечук запитала гостів-бранців, чи не вирішив хтось із них стати її чоловіком, граф Кузьма пробурчав:
– Ви б спочатку зі своєю Кученко Яною домовилися й прийшли до єдиної думки, а то одна вимагає, щоби ми дали згоду на шлюб, а інша залякує, теє-то як його, покарати того, хто погодиться.
– Хто? Яна залякує? Не може бути!! – викликнула Аня Окнечук.
– Як це – не може бути, – продовжував граф. – Вам кожен, теє-то як його, підтвердить.
Аня провела поглядом по решті присутніх, і ті, підтверджуючи, закивали головами.
– Зараз з'ясуємо, – сказала вона й, прищулившись, поворухнула губами й клацнула пальцями.
За чотири хвилини до кімнати відпочинку, де це відбувалося, увійшла Кученко Яна й запитала:
– Ти кликала мене, Аню?
– Так, – відповіла та. – Скажи, Яно: це правда, що ти погрожувала покарати того, хто погодиться стати моїм чоловіком?
Яна зніяковіла, потупилася, потім хмуро пустила шпильку:
– А я мала гадку, що лицарі настільки шляхетні, що не можуть бути ябедниками та донощиками.
Після цих слів граф Кузьма ледве не згорів від сорому.
– Виходить, правда? – насупилася Аня.
– Так, – дуже тихо відповіла Яна, уп'явшись у підлогу.
– Але навіщо?!
– Не навіщо... – Яна густо почервоніла, і на її очах з'явилися сльози.
– Добре, іди, ми це після з тобою обговоримо, – зм'якшилася Аня, і Яна, похнюпившись, пішла.
– Може, роз'ясните, чому ваша помічниця так на вас схожа? – запитав Леонід Коліно. – Ми до позавчорашнього дня думали, що ви й вона – одна людина.
– Роз'ясню. Я не роблю із цього таємниці, – відповіла фея Аня Окнечук і стала розповідати...
☼ ☼ ☼
Одного разу в місті Тупому Куті, у міському архіві, де Аня Окнечук шукала інформацію про свого прадіда за батьківською лінією (цей прадід був першим тупокутським мером), їй цілковито випадково трапився на очі прадавній манускрипт із якимось зашифрованим текстом. Працівникам архіву шифр не був відомий. Зате у своєму домашньому архіві, що дістався від предків за материнською лінією, фея виявила ключ до цього шифру.
Знявши в архіві копію з манускрипту, Аня вдома її розшифрувала.
Виявилося, це був старовинний магічний рецепт матеріалізації віддзеркалення. Тобто за допомогою цієї інструкції можна було витягти із дзеркала відображення будь-якого об'єкта й зробити це витягнуте відбиття абсолютно реальним предметом або організмом.
Не дивно, що прадавні чарівники зашифрували це керівництво. Адже потрап воно до рук непорядних, корисливих, войовничих людей, – і лиха не оберешся. Оскільки, наприклад, поклавши перед дзеркалом злиток золота й матеріалізувавши відбиття, така людина одержала б два злитки, поклавши два й матеріалізувавши відбиття, одержала би чотири, і так далі в геометричній прогресії. А копіюючи таким же способом до ясен озброєного солдата, можна було дістати до ясен озброєну армію... (Автор написав "до ясен", а не "до зубів", оскільки ясна знаходяться у роті, а зуби можуть бути і поза ротом; наприклад після сильного удару у щелепу. Буває, що зуби перебувають доволі далеко від людини, котрій початково належали. В такому випадку фраза "озброєний до зубів" є неправдивою і безглуздою.)
Фея Аня не була корисливою й войовничою особою й скористалася інструкцією лише в чисто експериментальних цілях, цікавості заради.
Спочатку вона матеріалізувала віддзеркалення ляльки й декількох інших неживих об'єктів.
Потім матеріалізувала відображення живих білих мишей, морських свинок і кроликів.
Переконавшись в ефективності цього методу, наважилася, нарешті, матеріалізувати власне віддзеркалення.
Особливість матеріалізації відображення живого організму полягала в тому, що в процесі цієї операції астральне тіло, або, інакше кажучи, душа першоджерела, тобто того, хто перебував перед дзеркалом, роздвоювалася, і ця копія душі заповнювала витягнуту із дзеркала й упредметнену копію тіла. Однак генетично цей новий організм відрізнявся від першоджерела настільки ж, наскільки будь-яка людина відрізняється від іншої людини, що не є її близьким родичем.