Яйцепос. Книга 1

Вибач, читачу, що Автор використав російське слово "бєспрєдєльщикі", але українське "безмежни­ки", хоча формально повинне бути аналогом, проте має зовсім інше емоційне забарвлення.

До речі, щодо хабарників. Авторові цих писань не подобається, що старовинне українське слово "драпічка" в нас замінили закордонним словом "корупціонер". "Драпічка" звучить принизливо, ганебно, глузливо, презирливо, а "корупціонер" – солідно, римуючись з "революціонер", "опозиціонер", "акціонер", "колекціонер", "міліціонер" тощо. Може, якщоб в нас таких негідників в очі звали, як в старі часи, драпічками, то комусь із них стало б соромно. Тож Автор закликає співгромадян відмовитися від "корупціонерів" і дражнити хабарників "драпічками".

Але повернемося до вбивств.

Останнє перед цим душогубство трапи­лося в Жорикбурзі аж років п'ять тому, та й то не навмисне, а випадкове. Один муляр, працюючи на будівництві цегельної п'ятиповерхівки, не втримав у руках цеглину, і та бебехнулася з висоти четвертого поверху. А внизу, на біду, була людина без каски...

Муляра за недбалість звільнили з роботи, а ви­падкову жертву поховали.

Сам же муляр і поховав, оскільки за дивним збігом жертва вия­вилася тещею муляра. До кри­мінальної від­повідальності його не притягали, оскільки ви­рішили, що він і так досить покара­ний за недбалість втратою близької людини. Адже в прокурорів теж є тещі...

– Кого вбили? – пересохлою глоткою прохрипів Іполит Чет­вертий.

– Бандюгу, – була відповідь Грошенятка.

– Бандюгу? Ну це інша справа! – полегшено вимовив святий отець і промочив горлянку пивом.

– Сам винуватий! – упевнено вирішив бібліотекар, протираюч­и хусточкою окуляри.

– Напевно, хтось не витерпів злих знущань мерзот... – почав був маг Акмус, але Маргарита Гільденштерн перебила:

– Про свіжих небіжчиків треба говорити або добре, або нічо­го.

Настало мовчання, оскільки нічого хорошого про молодого кримінальника Федора Мойсейовича Роженкранца, більш відомого під кличкою Бандюга, не пригадувалося. Лише камін любенько продовжував тріпати язиком. Язиком полум'я. Але навряд чи про мерця.

– Де й коли? – перервав мовчання патріарх, коли касир, установивши перед каміном парасоль, присів поруч. Підсуну­вши стільці, стіл меломанів оточили актори, кухарі, рознощики й Гільденштерни.

Джульєт Дездемонович повідав, як, прямуючи щойно до корчми, він у двох кварталах звідси вгледів у підворітті скупченн­я людей, серед яких були міліціонери. Заінтригу­вавшись, касир уперся в скупчення й побачив осві­тлену мілі­цейськими ліхтариками лежачу на асфа­льті люди­ну, у якій він упізнав прийомного сина хазяїна корчми "Під Мідним Забралом" корчмаря Мойсея Роженкранца. З розмов криміналі­стів, котрі оглядали тіло, Грошенятко з'ясував, що цей суб'єкт, су­дячи із синця на скроні, був убитий ударом тупого предмета, можливо, половин­ки цеглини, котра валялася поруч.

– І ще з міліцейської розмови я збагнув... – коротун зробив паузу, яка інтригує, – що це саме Бандюга викрав муляж драко­нячого яйця в музеї, а потім і справжнє яйце драконів в Абри­косовій печері, підмінивши його муляжем, аби крадіжка не від­разу виявилася.

– Я так і думав! – гаркнув святий отець, ляснувши важкою долонею по столу.

– І в мене була така версія, – сказав маг Акмус.

– Я теж підозрював Бандюгу. Це елементарно, Ватсоне, – під­такнув начита­ний індіанець. – Бо хто ж ще міг опуститися до такої підлоти!

– А яйця там, у підворітті, не було? – запитав високий га­рний брюнет Іцхак Гільденштерн.

– Ні, яйця не було, – відповів Грошенятко. – Потім трупа за­вантажили в міліцейський автофургон, і повезли до моргу, а я поспішив сюди.

– Отакі справи... – говорили актори, вертаючись під гірлянди цибулі й перцю, кухарі й рознощики – у кухню.

Маг Акмус глянув у карі очі Іцхака Гільденштерна, а корч­мар – у сірі очі авіатора, потім вони одночасно перевели по­гляди на гарну дівчину, що піднімалася дерев'яними трохи ри­пучими сходами на другий поверх із пивним келихом у руці; потім знову обмінялися багато­значними поглядами й одноча­сно пошепки вимовили:

Іцхак: Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

Акмус: Іншого такого випадку може й не бути.

Що означали ці таємничі фрази? Щоб зрозуміти це, а також подальші вчинки персонажів, читач повинен терміново вивіда­ти в Автора біографію дивного пивного келиха, ще й історію чарівного кохання...

Чим Автор із читачем і займуться в наступних найближчих розділах.

ЩОСЬ ДРУГЕ. Замах на подвиг

– А я би радий з кимось-то схопитись

І подвиг мене гідний учинить.

Арістофан, "Жаби".

Він гож убити був злобливого дракона.

Едмунд Спенсер, "Королева фей".

– Вилізай, підземна тварюко! Виходь, чудовиську!

Йозеф Чапек і Карел Чапек, "Адам-творець".

15, 16 вересня 1995 року.

Отже, Автор цього, м'яко висловлюючись, епосу вирішив поча­ти оповідь з історії протиборства лицаря й дракона, бо майже в кожному поважаному чарівно-лицарському епосі при­сутня ця тема.

У початкових розділах цього розгонистого твору мова йти­ме про сутичку лицаря Аркадія – члена колективу Напівкругло­го Столу – із драконом Інокентієм Карловичем.

Ну, починається...

* * *

Клятву, мовляв, зловлю дракона для Королівського зоопарку, лицар Аркадій бовкнув на бенкеті з нагоди вручення придворному катові медалі "За ударну роботу", що той бенкет відбувся в Королівському замку 15 вересня 1995 року. Бовкнув гучно, у присутності Його і Її Величностей, ката, лицарів Напівкруглого Столу й решти присутніх, що бенкетували, серед яких були й колишні клієнти нагородженого. Бовкнув сп'яну, не подумавши. За язик ніхто не тягнув. А відмовлятися, мовляв, погарячкував, був нетверезий, не звертайте уваги, забудьте тощо, було б принизливо й ганебно з точки зору лицарської честі. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш; назвався пальцем – лізь у ніздрю; так кажуть терентопські при­казки.

– Тут не зашкодив би коментар щодо зоопарку, – під­казує Авторові його Ліва мозкова півкуля.

– Нічого подібного! – втручається Права. – Тут не зашкодив би не коментар, а аж цілих три коментарі: щодо зоопарку, щодо імен короля, королеви й лицарів Напівкруглого Сто­лу, а також щодо придворного ката.

– Сам знаю! Попрошу не вказувати! – кричить своєму мозку Автор. І вмочивши неіснуюче перо в неіснуючу чорнильницю, починає шкрябати коментарі:

Коментар № 1.

Королівський замок, що розташований у самому центрі сто­лиці (нагадую: столиця – місто Жорикбург), є замкнутою ни­зкою будівель із безліччю гостроверхих веж і башточок, увінча­них гарними флюгерами, зубчатими стінами й іншими прича­ндалами, характерними для романтично-лицарської архі­тектури; низкою, що оточує великий двір.

У дворі, крім іншого, розташований невеликий парк.

Зоологічний парк.

Як майже всякий чоловік, король Жорик Дев'ятий мав хобі. Цим хобі був зоопарк. Як майже всяка дружина, королева Зінька Одинадцята буркотіла, мовляв, від хобі чоловіка одні витрати й незру­чності: мовляв, багато грошей іде на придбання й утримання тварин; мовляв, фауна занадто шумить; мовляв, від зоопарку не так щоб дуже добре пахне; мовляв, приділяючи багато часу зві­рині, чоловік менше часу приділяє сім'ї тощо. Одним словом, родина як родина. Жорик же Дев'ятий, люблячи дружину й обох дочок, не міг відректися й від любові до інших живих організмів. І зоопарк продовжував бути.

У мальовничих вольєрах існували й місцеві створіння, і привезені з далеких країн, як звичайні за нашими мірками, так і незвичайні. Колекція незвичайних місцевих була неповною: бракувало дракона. Занадто гонорові ці тварини; їм самоповага не до­зволяє, бач, жити у вольєрах і позувати роззявам; це, бач, нижче їхньої гідності.

В 1986 році коро­лю вдалося-таки споку­сити занепалого дракона Грицька. Той погодився животі­ти в зоопарку за щоденний літр горілки. Але оскільки він часто-густо був п'яний, вивергав матірщину й не­чистоти, то королю було соромно за такий експонат.

Тому коли Грицько за рік сконав від цирозу печінки, Жорик окрім суму (він добра люди­на, і його засмучує в більшій або меншій мірі кончина будь-я­кої істоти; навіть убиваючи комара на щоці, за­знає каяття при­родолюбія) відчув і деяке полегшення, бо суб'єкт, котрий загрузнув у алкоголізмі й жлобстві, був йому в тягар, ганьбив зоопарк, а просто прогнати його монарх уже не міг через свою делікатність та інтелігентність.

Король навіть сказав працівни­кові зоопарку, що зі сльозами дивився на тушу дохлого дракона:

– Я поділяю ваш сум, Юрію Антоновичу, але цей брута­льний алкаш не вартий наших сліз.

На що розстроєний працівник відповів:

– Вам легко говорити, Ваша Величносте! Яму ж бо не ви маєте копати!

З того часу вольєр для дракона пустував.

Коментар № 2.

Щодо імен. Тебе, безцінний читачу, можливо, здивувало, що короновані особи в Терентопії йменуються такими пані­братськими назвиськами: Жорик і Зінька; замість солідних – Георгій і Зінаїда.

Така там традиція.

Ще терентопський король Георгій Перший, котрий правив у сімнадцятому столітті, помі­тив, що народ схильний називати керівників позаочі не офі­ційними іменами, а панібратськими варіантами. Якщо начальник Іван, позаочі його можуть кликати Івашком, якщо Петро – Петру­хою, якщо Микола – Миколашкою, якщо Мики­та – Ми­киткою, якщо Леонід – Льоньком, якщо Михайло – Ми­шком... Із цим нічого не поробиш, а значить, тре­ба офіційний стиль пі­дігнати до народного, вирі­шив Георгій Перший і пере­йменував себе на Жорика Першого, а жінку Зінаї­ду Першу – на Зіньку Першу.

Так і повелося.

Нині­шній король офіційно зветься Жориком Дев'ятим, а за паспортом він – Георгій Георгі­йович Мирополкович. Зінька Одинадцята за паспортом – Зінаї­да Си­дорівна Козолуп-Ми­рополкович.

Лицарі Напівкруглого Столу зазвичай усно іменувалися тільки за титулами й іменами: ли­цар Аркадій, лицар Федір, барон Порфирій, граф Василь, граф Ку­зьма, герцог Харитон... У паспортах вони, звичайно, крім імен мали по батькові й прі­звища. Наприклад, лицар Аркадій за паспортом – Аркадій Левович Глі­мпельштейн. Якщо ж у ли­царів Напівкруглого Сто­лу були однакові імена, то, щоб розрізняти їх, до імені додавалося яке-небудь прі­звисько.