Яйцепос. Книга 1

Сказав тільки, що треба зробити дактилоскопічну екс­пертизу – вивчити відбитки пальців на муляжі, викраденому із краєзнавчого музею й знайденому в драконячому гнізді, – від­повів Акмус.

– Я чув, що у Великому Світі таку експертизу вже роблять комп'ютери, – зауважив Вакула Охрімович, пригладжуючи си­ві вуса мозолистими перстами. – Покажуть комп'ютеру відби­ток пальця, і він за секунди порівняє з тисячами зразків, закла­дених у його пам'ять, і – гоп! – готово: цей відбиток залишив громадя­нин отакий-то. А в нас криміналісти як у давнину му­сять роз­глядати відбиток і зразки в картотеці за допомогою зви­чайної лінзи.

– А якщо врахувати, що на музейному муляжі крім пальчик­ів злодія напевно відтиснулися й персти працівників му­зею, а також недисциплінованих відвідувачів, що ігнору­вали напис "Руками не чіпати", і кожний із цих числен­них від­битків треба ретельно порівняти з кожним відбитком у картотеці, то ви­ходить довга музика, не будь я Джон Сілвер, хай йому чорт! – видав на­читаний Бізончик.

– У мене, сонечки мої, є деякі підозри, але нема доказів, тому я промовчу, – не промовчав патріарх.

– Підозри й у мене є, тільки що в них користі без доказів. Одна інтуїція, – знизав плечима коваль Вакула Нетребенько.

– І в мене теж є підозри, як сказав Заратустра, – підтакнув і бібліотекар...

* * *

Коротше кажучи, от ці люди того вечора проводили час у корчмі "Під Рятівною Мухою" за розмовами й уживанням пива чи вина із закуска­ми.

Незадовго до цього в даному будинку гостювала ще одна людина, але пішла звідси десь годину зі чвертю тому (Автор радить читачеві запам'ятати цю обставину). Ця лю­дина була принцесою, молодшою дочкою короля Жорика Дев'ятого й ко­ролеви Зіньки Одинадцятої. Вона приходила в цей дім до подружки Естер Гільденштерн, доньки корчмаря. У шкільні роки вони були однокласницями, і з тих пір дружи­ли. Втім, шкільні роки закінчилися для них усього місяця три тому, і вже більш двох тижнів, як почалися роки студентські. Обидві вступили до Жорикбурзького університету, тобто знову гризли метафоричний мінерал в одному закладі. Але на різних відділен­нях: Естер Гільденштерн навчалася на юриста, а Зіночка Мирополкович, то пак молодша принцеса, – на фо­льклориста.

Актори з Театру імені зжертої ковбаси були збуджені більше своєю прем'єрою, ніж інформацією про викрадення дра­конячого яйця, а можливо, загрузнувши в мистецтві, вони про цю крадіжку навіть і не чули. Схилені вином до музичної ліри­ки, обійнявшись, вони починали співати хором "Само­захист без цьомкання", під акомпанемент старенького піаніно, котре примостилося в корчмі на випадок, якщо клієнтам заманеться музики; що з того інструмента виверження акомпанементу кої­лося на ґрунті топтання по клавішах пальців режисера Наума Інгредієнтського. Хоч ця пісня була не такою вже древньою – усього років шістдесят як складена якимсь бардом – вона стала в королівстві воістину народною.

Але не встигли вони про­ревіти перший куплет, а саме –

Ви йшли вздовж алеї надвечір,

І місяць гілля лоскотало,

Троянди, ці липня предтечі

Пелюстки згорнули в сувій.

Казала ти дещо про Ґріґа,

Бетховена, Баха, Шопена,

Чуттєво стискаючи книги,

І пестив його погляд твій...

як, роззяви­вши двері, до корчми ввірвався ще один меломан і зав­сідник цього закла­ду – розбур­ханий ни­зькорослий касир із туристич­ного агентства "Рятівна Бджола", Джульєт Де­здемонович Гро­шенятко.

Він горів (у переносному значенні): був скуйовдже­ний, тремтів від збу­дження, очі його блищали... Схо­же було, що він наповнений якоюсь жахли­вою сенсацією, і вона рветься з нього назовні.

Опусти­вши мок­рий парасоль і приклавш­и другу руку до гру­дей, що задиха­лися від поспіху, Джульєт Де­здемонович драматично ви­гукнув...

Втім, що вигукнув коротун Грошенятко, ти, безцінний чита­чу, довідаєшся трохи згодом, а поки Автор хоче зробити невеликий відступ і побурмотати дещо про тему вбивств у мис­тецтві й лі­тературі.

Убивства! Так, убивства, убивства й ще раз убивства – от ті захоплюючі заходи, якими пригощають публіку багато хто з лі­тераторів, кіношників, телевізійників... Криваві бойовики, де чудові хлопці так мило трощать голови людей, що опинилися на їхньому шляху, пістолетами, кулеметами, гранатометами або просто кулаками, та з таким хвацьким ентузіазмом, а то й із гу­морком, що читачеві або глядачеві хочеться приєднатися й уме­ртвити хоча б парочку-другу гомо сапіенсів – от продукт, що наповнив полиці книгарень, кіно— і телеекрани.

Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний чи­тачу, покірний слуга, який загруз у людино­любстві, упевнений, що розважати народ уби­вствами не тільки недобре, але й небезпе­чно. Коли на молоду особину з незміцнілою душею й таким же мозком з екранів і сторінок кривавим потоком вили­вають за­хоплюючі катівства, то в цієї особини виникає відчут­тя, що чудові видовищні вбивства і є справжнє життя, повне романти­ки й пригод. "А я живу нудно, як тарган, нікого не вби­ваючи!" І якщо такому юнакові з незміцнілою душею зустрінеться "ав­торитетний" дя­дечко, що ласкаво скаже: "Ди­тятку, а чи не по­вбивати тобі тро­шки? Ти ж справжній чоловік, а не абищо! От тобі пістолет, а он поганий суб'єкт. Ану ж бо, замочи його, як справжній Джеймс Бонд", то, можливо, юнак і не відмови­ться. От вам і новоспечений душогуб. А суспільство, що напхало юнака за допомогою таких книг і фільмів кривавим ен­тузіазмом і вбивчою романтикою, зойкає: "Ох, збільшення мо­лодіжної зло­чинності! Звідки в них така жорстокість?!" тощо.

Звичайно, Автор не настільки наївний, щоб думати, мовляв, не було б книжкових та кінематографічних бойовиків, не було б і насильства; але він упевнений, що якби насильство так активно не рекламувалося, то й у житті його було б трохи менше. Адже людина – істота що дуже під­дається впливу та навіюванню. Якщо їй у рекламі десять разів на дню говорять, що вона не буде щаслива й успішна, поки не вкусить от такий шоколадний батончик, то вона його таки ку­пить і вкусить; а якщо літературні чи кінобойовики переконують її на прикладі "героїчних" хлопців, що всі проблеми легко вирішуються за до­помогою знищення того, хто тобі не подобається, то...

Тому Автор, видершись на цю сторінку як на трибуну, насу­нувши на очі брови, помахуючи строгим нігтем, вирікає пописувачам, що напихають твори вбивствами: а чи впевнений ти, добродію, що твоя дитина не стане жертвою твого ж читача або глядача, якого ти надихнув на насильство своїми блискучими зразково-показовими звірствами? Що, якщо він щодо твоїх близьких застосує нещадність, котрій навчився у твоїх же персонажів? Може, ти тоді зро­зумієш, що розважати кривавими бойовиками небезпечніше, ніж плю­вати проти вітру, та буде пізно.

Про що ти просторікує­ш? Що в реальному житті насильство має місце, а обов'язок ми­стецтва відбивати правду життя. Не вплуту­ватимуся в древню по­леміку щодо того, чи повинне мистецтво вести лю­дей до гу­маністичних ідеалів, до високого й світлого, або ж на­впаки – смакувати реальні мерзенності. Скажу тільки, що одна справа – інформувати про вбивства, і зовсім інша – розва­жати вбивства­ми. То...

– Якого біса! – перебиває цю натхненну промову Ліва півку­ля авторського мозку. – Якого біса (чи іншого представника демонології) ти затіяв тут читання мо­ралі!? Навіщо знадобило­ся всувати сюди повчальні баналь­ності? Тільки моралі­заторської занудності в іронічному епосі не вистачало!

– Дійсно! – обурюється й півкуля Права. – Обіцяв, що в Те­рентопських хроніках буде мінімум пафосу, а сам скотився до пафосного повчального бурчання! Гуру знайшовся! Рятівник! От поясни – навіщо тут оцей відступ? Навіщо?

– Навіщо-навіщо, – тушується Автор. – А от навіщо: бо я за­раз уб'ю одного з персонажів!

– Отакої! – чманіють півкулі.

– Так, прикінчу, – підтверджує Автор.

– Приплили! – говорить Ліва півкуля. – Таврував-таврував тих, хто це робить, а сам туди ж!

– Так, уколошкаю, а що робити, раз сюжет вимагає. Але мені хочет­ься, щоб безцінний читач не подумав, що я це роблю з та­кою легкістю й ентузіазмом, як автори бойовиків. Ні, я журюся, що змушений на сторінки своєї у загальному життєлюбної історії крапнути похмуру ляпку смерті. Мені цього не хоче­ться, але фабула мого твору аж ніяк не може без цього обійтися. А щоб читач по­вірив, що не хочеться, я й застромив сюди цей відступ, що засуджує убивстворобів у літературі й мистецтві.

На жаль, безцінний читачу, є в людей нехороша схильність – помирати. Ну, тобто деяким це дійсно личить. Усяким там поганцям, вилупкам, сволотам, нелюдям, покидькам, негідникам, мерзотникам... Але людям хорошим, каже Автор цих писань, я суворо заборонив би піддаватися таким дурницям, як умирання; принаймні до досягнення ними віку ста років. Якби, звичайно, міг заборонити. Ах, якби ж тільки міг!

* * *

Отже, Джульєт Дездемонович, увійшовши в корчму "Під Рятівною Мухою", драматично викликнув:

– Убили!!! Людину вбили! Людину вбили на смерть.

Ця новина вразила всіх, хто був у приміщенні. Пісня стихла, з кухні висипали кухарі й рознощики на чолі з хазяїном Іцха­ком Гільденштерном і його дружиною Маргаритою; із другого поверху, куди теж донісся цей вигук, спустила­ся молода красу­ня Естер – донька Іцхака та Маргарити – з улюбленим пивним келихом у руці. Зависла жалобна тиша, і холодок пройшовся по спинах присут­ніх, змусивши зіщулити­ся. Тільки камін про­довжував безтурботно про щось потріскувати своїми палки­ми дровами.

Як Автор уже казав, таких що занадто звірствують злочин­ців у країні не спостерігалося, тому вбивство в Терент­опії було яви­щем ще більш рідкісним, ніж у нашім світі відмова чиновн­ика взяти спокусливий хабар (навіть при стовідсотковій упевненості в безкарності такого вчинку), через його, чиновника, шляхетність, принци­повість, совість та чесність. Напевно це пов'язано з тим, що з часів Мирополка Романтика дітлахам в тій країні прище­плювалися принципи лицарства та шляхетності, так що навіть у злочинців був свій кодекс честі, котрий не дозволяв їм занадто лиходіяти. Так звані бєспрєдєльщикі були дуже великою рідкі­стю, за всю історію королівства таких можна перелічити на пальцях однієї руки.