При цьому Папірусюк показав чарівникові сторінку свого блокнота, де було написано, що слідчий веде справу, пов'язану з державною безпекою, тому всі громадяни зобов'язані йому максимально сприяти; а під тим рукописним текстом перебували підпис государя, короля Жорика Дев'ятого, і Крилатий Равлик.
(– Який ще равлик? – запитує Права мозкова півкуля Автора. – Там була відтиснута державна печатка, як зараз пам'ятаю!
– Яка ж ти в мене некмітлива, – докоряє своїй півкулі Автор. – На державній печатці зображений державний герб, а на державному гербі – Крилатий Равлик, черевоногий молюск, зі спіральної мушлі якого стирчать два крила начебто пташині.
– І що означає ця алегорія? – продовжує розпити вміст черепа.
– Цю тваринку у тисяча п'ятсот дев'яностому році придумав для герба перший терентопський король Мирополк Романтик (у природі, безумовно, летючих равликів не існує), після того як він, начитавшись лицарських романів, привезених ним із мандрівки до Західної Європи, зі свого давньоруського князівства зробив лицарське королівство за книжковими зразками, а себе з категорії князів перевів до категорії королів. Равлик символізує відчуженість від суєтності, адже ніхто не бачив, щоб равлики метушилися, а крила символізують прагнення до піднесеного. А в сумі: равлик плюс крила – відчуженість від суєтності плюс прагнення до піднесеного – мають означати романтику.
– Ніколи б не подумав, що романтику можна ототожнювати з молюском, нехай навіть і пернатим, – гмикнула півкуля Ліва.
– А тебе ніхто не питає, – буркоче Автор. – В одній урочистій промові, присвяченій якомусь державному святу, король Жорик Сьомий назвав цього Крилатого Равлика "нашим національним Пегасом, котрий ніколи не спотикається". Що правда, то правда – равлики не спотикаються. За розпорядженням того ж Жорика Сьомого на Мирополківському майдані у Великих Дрібках був установлений пам'ятник Крилатому Равликові, виготовлений знаменитим терентопським скульптором Ієронімом Вносіколупайченком.)
Після ознайомлення з підписаним королем і завіреним печаткою текстом, магові Акмусу, як громадянинові й патріотові, не залишалося нічого іншого, ніж летіти зі слідчим до Жабенятинська.
Поруч із симпатичним особнячком чудотворця був споруджений ангар із листів шиферу – помешкання літака, а далі простирався порослий споришем пустир, що працював аеродромом. І хоча в цім ділі пустир був формально аматором, справлявся не гірше за професіонала. Тобто злети й посадки відбувалися без проблем.
Чарівник перемінив домашній халат на стару, але ще міцну шкіряну авіаторську куртку, від початку чорну, але від великих потертостей переважно руду, і аналогічний авіаторський же шолом фасону 40-х років XX століття, які він купив при нагоді на барахолці в Харкові. Відімкнув і відкрив великі двері ангару та викотив з нього свого однокрилого красеня-літака, у чому йому допомогли Ратиця з Папірусюком.
Автор від себе додасть подробицю, про яку не говорив Акмус слухачам у корчмі, розповідаючи цю історію. При вищезгаданих діях льотчик неголосно наспівував совєтсько-російську авіаторську пісню, що він її колись почув у Великому Світі, конкретно – у Харкові. Мабуть, він цю пісню чи то не розчув тоді як належить, чи то його підвела пам'ять, тільки замість
Мы рождены, чтоб сказку сделать былью,
Преодолеть пространство и простор.
Нам разум дал стальные руки-крылья,
А вместо сердца – пламенный мотор.
він співав:
Мы рождены, чтоб смазку сделать пылью,
Природе петь про страсти и про спор.
Нам разудалым сталь накрутит рыла,
А место перца – плавленый топор.
Літак був одномісним. У Великому Світі під час війни під крила таких машин могли підвішувати бомби. Під єдиним крилом цього рожевого в червоний горошок екземпляра замість бомби Акмус підвісив контейнер для перевезення в провінцію столичної преси та іншого малогабаритного багажу, що за ті перевезення маг отримував грошові винагороди, котрі дозволяли йому частково компенсувати затрати на паливо. (Ще одна, крім забарвлення, відсебенька, яку дозволив собі чарівний авіатор. Втім, виготовлений Нетребеньком контейнер формою нагадував велику авіабомбу, щоб, по-перше, не виглядати чужорідним для авіації аксесуаром, а по-друге, така обтічна фігура менш піддана супротиву повітря, ніж, наприклад, кубічна коробка.)
Тепер же в цю порожнину замість багажу був поміщений пасажир – слідчий Папірусюк, – якому довелося так скорчитися, що вуха опинилися поміж колінами. Добре, що Варлаам Оникійович був худеньким.
– От ви б, панотче, туди б ніколи не втиснулися, – зауважив Акмус, звертаючись до Іполита Четвертого.
В ще одній популярній у свій час совєтсько-російській пісні звучало:
Под крылом самолёта о чём-то поёт
Зелёное море тайги.
У даному випадку правдивішим був би інший варіант:
Под крылом самолёта о чём-то кряхтит
Скрюченный Папирусюк.
Помістивши ся у кабіну, Акмус промовив заклинання, крикнув сусідській козі, що паслася на пустирі: "Від гвинта!" (не тому що вона дійсно заважала або їй загрожував гвинт, ні, вона була в сторонці, а просто для підтримки старої авіаторської традиції); і пропелер, закрутившись, поволік рожеву в червоний горошок однокрилу машину пустирем вперед і нагору.
При зльоті було вчинене дрібне ненавмисне шкідництво: літальний апарат зачепив колесами (тобто, як справжній льотчик, Акмус використовував слово "шасі") білизняну мотузку, котру недоречно натягнула на краєчку пустиря між двома досить далеко одне від одного зростаючими тополями сусідка, знаючи, що сьогодні маг нікуди летіти не збирався. Мотузка зірвалася, і ціла зграя кальсон, наволочок, бюстгальтерів та трусів кинулася за веснянкуватим ватажком-літаком, біла, як гроно прапорів капітуляції.
Прощально помахуючи сусідськими підштаниками землі, яка віддаляється, та дільничному Ратиці, що там сідає на мотоцикла, літак набирав висоту.
Ту нелітну погоду, котра гуркотала й шпурляла воду в першій половині дня, вітер уволік на захід – до Великих Дрібок і далі; і протягом руху до Жабенятинська, що на схід (точніше – північний схід) від столиці, небо було ідеальним для польоту.
Возвисившись у той шар атмосфери, куди вкрай рідко підносилися феї на своїх допотопних мітлах і коцюбах, літак не дуже тривалий час линув паралельно земній тверді, а потім пішов на зниження. Бо та відстань від столиці до Жабенятинська, котру дуже неквапливий монастирський автобус спроквола проїхав за п'ятнадцять годин, швидкокрила військова техніка покрила за десятки хвилин.
Зробивши коло над Жабенятинськом із гарним Гриньмасяльським замком, і вибравши рівну площадку для посадки, Акмус опустив машину з білизняною зграєю на "рідну землю".
– Ось чим хороша військова машина, – говорив маг ковалю, бібліотекарю й святому отцю, – так це тим, що їй не потрібні розкішні аеропорти, підійде будь-яка більш-менш рівна площина: пустир, степ, поле, луг, чи велика галявина. У Харкові подібні літаки колись приземлялися навіть посеред міста на майдані Свободи, котрий тоді називався майданом Дзержинського, і, відповідно, звідти злітали. Це, зрозуміло, було в ті часи, коли в західній частині того майдану ще не було скверу з деревами, клумбами і пам'ятником Леніну.
– Як по мені, – зауважив Бізончик Солом'яний, – то там треба було поставити пам'ятник не Володимиру Леніну, або, як його зазвичай там називали, Іллічу, а мамонтові, бо, як я читав, мамонта в тій частині Харкова викопали з ґрунту, а Ілліча не викопали. Тобто, не живого мамонта, звичайно, а скелет. А ленінських мощів там не було.
Всі співрозмовники Акмуса бували неодноразово в Харкові, в тому числі і на зазначеному місці, тому не засумнівалися, що цей чималенький міський майдан виконував роль аеродрому для літаків не дуже великих. (А це, безцінний читачу, чиста правда, підтверджує Автор).
У цьому випадку "рідна земля" виявилася полем, на якому нещодавно колосилися злаки, судячи із щетини стерні.
Слідчий видерся з підвісного бомбоподібного "саркофагу" й розім'яв затерплі кінцівки, після чого попрямував у населений пункт шукати ченців.
Акмусу довелося залишитися при літакові, тому що з Жабенятинська відразу набігла юрба допитливих громадян, адже він тут приземлився вперше, отже літак був для них новинкою, і чарівник доглядав, щоб "провінціали" із цікавості чого-небудь у машині не відгвинтили на пам'ять.
Тобто провінціалами жабенятинці були з точки зору жорикбуржця. Самі себе вони провінціалами не вважали, адже Жабенятинськ – це столиця (!) Гриньмасяльського герцогства, а не абищо. Але мешканці столиці Терентопського королівства визнавали провінціалами навіть жителів столиць герцогств, котрі входили до складу королівства в якості автономій. Властиво, на жаль, деяким мешканцям столиць зверхньо дивитися на населення решти держави.
Побачивши сусідську білизну, яка вв'язалася за літаком, протяглася при посадці полем, і від цього, звичайно ж, забруднилася, маг засмутився, що так нашкодив сусідам. Прищіпки, котрі зафіксували кальсони, бюстгальтери та інше на білизняній мотузці, були настільки чіпкими завдяки потужним сталевим пружинкам, що зустрічне повітря хоч тріпало, та не зірвало білизну. Популярно пояснюючи жабенятинцям устрій літального об'єкта, що був для них раніше непізнаним, авіатор зібрав брудне ганчір'я, і запхав його у кабіну, щоб після повернення перепрати й повернути.
За пару годин із Жабенятинська до літака повернувся Папірусюк, і лаконічно повідомив, що ченців із монастиря святого мученика Святозавра, котрі перебувають у туристичній поїздці країною, він знайшов поруч із Гриньмасяльським замком, допитав, і довідався що хотів. Потім худий слідчий знову впакувався в багажну порожнину, тобто в псевдобомбу, а чарівник, відігнавши від апарата "провінціалів", зайняв кабіну, прошептав заклинання, і підняв літак у зворотний переліт...
– А яке відношення ті ченці мають до крадіжки? – спитав Вакула Охрімович.
– Слідчий цього не сказав, а я не став випитувати, пам'ятаючи про таке поняття, як таємниця слідства, – відповів авіатор.
– Хто б міг бути цей викрадач яйця – ось у чому питання, – вимовив майже по-гамлетівськи так званий індіанець-майонез Бізончик Солом'яний зі схрещеними на грудях руками.
– Папірусюк ніяких версій не висловлював, лапочко моя? – запитав у мага патріарх Іполит Четвертий.
– Ні.