А також про терентопських фей.
☼ ☼ ☼
Як читач уже напевно здогадався, герцог Леонід Коліно був далеким родичем Річарда Левове Копито, тому що й той і другий були нащадками герцога Павла Гриньмасяльського, і той і другий носили на щиті герб роду Лойковицьких.
У герцога Павла Гриньмасяльського (сучасника Жориків Третього і Четвертого) було двоє дітей: дочка Горпина й син Маврикій. (Гриньмасяльський – не прізвище, а прізвисько, від чисто терентопського слова "гриньмасялити", що означає – колупати вказівним пальцем правої руки в правій ніздрі під час граду; а прізвище його – Лойковицький. Герцог Павло Гриньмасяльський, якщо читач пам'ятає, фігурує в щосі двадцять шостому за назвою "Самогон для принцеси", але не власною персоною, а як образ, що втілюється якимось театральним актором.) Леонід Коліно був нащадком Маврикія, а Річард Левове Копито – Горпини. Зазвичай жінка, виходячи заміж, бере прізвище чоловіка. Горпина, вийшовши заміж за лицаря Євстафія, не стала брати його прізвище. Навпаки: Євстафій побрав прізвище дружини. Саме завдяки цьому їхні нащадки, включно з Річардом Левове Копито, й носили прізвище Лойковицьких. Справа в тім, що в лицаря Євстафія прізвище було... Як би це пом'якше... Ну, добре, скажемо прямо: Засранін. Хто ж захоче носити таку фамілію й передавати її нащадкам! Герб у Євстафія Засраніна теж підкачав. Авторові навіть соромно його описувати. Тому, ставши Лойковицьким, Євстафій узяв собі й герб Лойковицьких; і передав його нащадкам. На цьому гербі, як читач знає, має місце стоячий догори дриґом ведмідь. Як і у випадку з білими комарами на щитах лицарів з роду Глімпельштейнів, ведмеді, їхні розміри й місця розташування на щитах у лицарів з роду Лойковицьких також мають відмінності, щоб уникнути плутанини. У герцога Леоніда Коліно, приміром, ведмідь на щиті побільше, ніж в лицаря Річарда Левове Копито, і розташований трохи вище.
Що ж стосується графа Кузьми, на гербі якого зображена чорна звивина на сірому тлі, то будь-який знавець терентопської геральдики, лише зирнувши на його щит, відразу визначить, що цей граф – прямий нащадок герцога Єрофія Хитросплетена Звивина, з яким постійно радився король Жорик Сьомий.
Додам також, каже Автор, що кінь Леоніда Коліно – підласої масті (тобто темно-коричневий зі світлими підпалинами навколо очей, рота, у паху й в області ліктів і на сідницях). Був названий Рудольфом на честь германського короля Рудольфа Першого Габсбурґа, що правив у тринадцятому столітті. А кінь Кузьми – олене-гнідої масті (тобто верхня частина голови, шиї (уздовж гребеня й біля лопаток), спини, крупу й боків темно-коричневі, а кінець морди, горло, і живіт світло-коричневі). Названий Миколою на честь російського царя, але Автор не знає точно – якого: Миколи Першого, Миколи Другого, або навіть обох відразу. Взагалі-то ці інформації, мабуть, не мають великого значення, але отака вже традиція епосів: обрушувати на голову читача або слухача масу всіляких подробиць. І Автор, підрядившись зварганити який-ніякий так званий епос, лише слідує такій традиції.
Ну й, мабуть, перш ніж перейти до фей, треба для повноти картини дати портрети цих витязів.
Герцог Леонід Коліно, що живе в Гриньмасяльському замку, котрий у місті Жабенятинську, і є главою Гриньмасяльського герцогства (яке іменується також Жабенятинською областю), – це п'ятдесятип'ятирічний чоловік середнього зросту, кремезний, досить угодований, голений (тобто безбородий і безвусий) і дощенту лисий. Спочатку його прізвисько було Лисий Наче Коліно. Але згодом воно скоротилося до одного слова: просто Коліно. Лисина його була гладкою й блискучою, так що в цьому аспекті він був подібний іншому мандрівникові – Одіссею. Про якого Єврімах сказав: "Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних. Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине, а з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки". (Гомер. "Одіссея". Пісня вісімнадцята, рядки 353-355).
А граф Кузьма – двадцятичотирьохрічний парубок високого зросту, стрункий, світловолосий: волосся довге, до плечей. Носить невелику борідку й вуса. Загалом, має романтичну зовнішність, яка цілком підійшла б до стандартного висловлення "прекрасний лицар на білому коні". Якби, звичайно, його кінь був білим.
☼ ☼ ☼
А тепер – кілька слів про терентопських фей.
Феями жінок, що займаються чарівництвом, у Терентопії стали називати за розпорядженням короля Мирополка Романтика. До того їх там величали відьмами або кудесницями. Мирополк, начитавшись чарівно-романтичних книг, привезених ним із Західної Європи, у тому числі про знамениту Фею Морґану – сестру короля Артура, вирішив: нехай, мовляв, і в його свіжествореному за книжковими зразками лицарському королівстві кудесниці йменуються на книжковий манер: феями.
Що й узаконив указом.
Так само він наказав називати ельфами тих лісових жителів, які раніше називалися лісовиками або щезниками (про це Автор докладніше скаже в розділі сорок четвертому за назвою "Лісовий колектив Рабіновича"). Мирополк навіть хотів терентопських шахтарів і рудокопів назвати гномами, хоч вони й були звичайними чоловіками, а не карликами. Але, слава Богу, до такого курйозу його реформа не дійшла.
У багатьох казках феї зображуються летючими дівчатами, маленькими, трохи більше комах, із крильцями метеликів або бабок. (Саме про таких написав ілюстровану фотографіями книжку "Пришестя фей" Артур Конан Дойл, котрий чи то вірив, що маленькі крилаті дівчата існують не тільки у казках, але й у реальній дійсності, чи то прикидався, що в це вірить, аби містифікувати читачів). Нехай такі небилиці залишаються на совісті казкарів. У дійсності феї – це звичайні жінки, що оволоділи чарівними знаннями.
Терентопські феї походять від українських відьом. А про українських відьом написано багато книг. Для прикладу Автор цих рядків назве тільки писання трьох класиків (двох харків'ян і полтавця; останній, втім, був онуком харківського поштмейстера): Орест Сомов, "Київські відьми"; Грицько Основьяненко, "Конотопська відьма"; Микола Гоголь, "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" (що в тій збірці кілька творів про таких жіночок) і "Вій". Отже, тема українських відьом широко представлена в літературі, особливо українській, російській і польській. І читач може самостійно знайомитися без допомоги Автора Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу з такими книгами. А терентопські феї нічим принципово від українських відьом не відрізняються. Тому Автор не бачить необхідності тут заглиблюватися в цю тему й довго про неї розпатякувати. Зауважить лишень, що ці великі безкрилі жінки, як і крилаті маленькі в казках, теж летючі. Але літають не за допомогою махання крильми, а без усяких крил, верхи на мітлах, ступах, швабрах, щітках, коцюбах або, у найгіршому разі, верхи на чоловіках, за допомогою відповідних заклинань.
Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, щойно спало на думку таке: якщо боги жіночої статі називаються богинями, то, напевно, магів жіночої статі можна називати магинями. Логічно? Отож, фей, відьом, кудесниць доречно величати також і магинями.
☼ ☼ ☼
Отже, повернемося до поромника, що мчиться на свинячій упряжці.
На відміну від лицарів Кузьми й Леоніда Коліно, які їхали складним маршрутом, звертаючи періодично то праворуч, то ліворуч, поромник котив прямо й усього хвилин за п'ятнадцять опинився біля кам'яної будови, недостатньо великої, мабуть, щоб називати її повноцінним замком, але й не настільки маленькою, щоб обізвати просто особнячком. Можна назвати її, наприклад, замкоподібною віллою. Над її черепичним дахом зметнувся шпиль, увінчаний флюгером у вигляді мітли.
Покинувши свій свинячий екіпаж, поромник підійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвінка.
Незабаром двері відкрила симпатична жінка років тридцяти.
– Добридень, панно феє, – привітався поромник. – Чекайте на нових гостей.
– А, Ігорку, привіт, – відповіла вона. – Хто такі? Скільки їх?
– Двоє. Теж мандруючі лицарі. Вік відповідний. Я їх, як звичайно, послав до вас довгим об'їзним маршрутом, а сам – напрямки, щоби попередити.
– Молодець. Почекай, зараз винесу гроші.
За дві хвилини фея вручила Ігоркові тридцять шурхотиків, які він із великим задоволенням занурив у кишеню сорочки, після чого, попрощавшись, поїхав назад.
Півмісяця тому фея Аня Окнечук запропонувала поромникові Ігорку легке й вигідне діло: направляти до неї мандрівників чоловічої статі, віком від 20 до 60 років. Зобов'язуючись платити йому за кожного такого гостя аж по 15 шурхотиків.
Звичайно, далеко не всі чоловіки, що переправлялися поромом через Борму, відправлялися до феї. Більшість мала інші справи, плани й мети. В основному, до поради поромника прислухалися мандрівні лицарі. Граф Кузьма й герцог Леонід Коліно були десятим і одинадцятим чоловіками, яких Ігорок відправив до Ані Окнечук. Таким чином, за допомогою настільки неважкого "бізнесу" Ігорок уже заробив зайвих 165 шурхотиків.
Навіщо феї мандрівники, Ігорок не запитував. У нього були дві версії щодо цього. Або фея настільки гостинна, що навіть готова платити за доставку гостей. Або фея – ненаситна німфоманка, що бажає мати інтимні контакти з великою кількістю чоловіків.
☼ ☼ ☼
Кузьма й Леонід Коліно, переміщаючись звивистим маршрутом, правильність якого герцог визначав за записом у блокноті (через що не можна сказати, мовляв, лицарі прямували до феї, а треба сказати, що вони до неї зиґзаґували), зрештою, години за дві, теж під'їхали до замкоподібної вілли із флюгером-мітлою на шпилі, але не з того боку, звідки Ігорок, а із протилежного.
Лицарі, привітавшись і відрекомендувавшись, запитали цю карооку брюнетку з родимкою на лівій щоці й маленьким, ледве помітним шрамиком на правій брові, одягнену в салатну футболку і світло-сині джинси, чи не вона фея отака-от, на що вона відповіла:
– Так, це я сама. Дуже рада, що ви, панове лицарі, до мене завітали.
– У нас до вас, пані феє, теє-то як його, є питання... – почав був граф Кузьма, але Аня перебила:
– Питання відкладемо на потім, а спочатку зайдіть до мого будинку і станьте моїми гістьми.
Лицарів не треба було довго просити.