Одним моментом, що завгодно, змайструю.
Даниїл Хармс, "Про рівновагу".
21 жовтня – 3 листопада 1995 року.
Автор повинен сказати банальність: найшустріша штука у світі – це людська уява. За її допомогою індивід, що володіє фантазією, може подумки переміститися миттєво куди завгодно, навіть в іншу галактику, куди на найшвидшій ракеті треба добиратися тисячі або мільйони років, не кажучи про менш розторопний транспорт.
От і ми з тобою, безцінний читачу, тільки-но перебували в Жорикбурзі, і раптом – вжик! – як "га" сказати, – завдяки уяві Автора, проявилися за сотні кілометрів від терентопської столиці, а конкретніше: у масиві Сокирного лісу біля річки Борми.
Проявившись, оглядимося.
Перед нами ґрунтова дорога, по один бік котрої розкинулися зарості, у яких листяні рослини переважають над хвойними, а по інший бік – зарості, у яких хвойні рослини переважають над листяними.
Оскільки наше переміщення, безцінний читачу, пережбурнуло нас не тільки в просторі, але й у часі, то дивимося на календар і годинник, щоб визначити координати й у цьому аспекті. Ага! Двадцять перше жовтня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, десята година, двадцять одна хвилина, одинадцять секунд.
А хто це маячить на дорозі там, удалині? Це два вершники. Звичайно, ти, безцінний читачу, миттєво здогадався, що це лицарі Напівкруглого Столу. Ух, який же ти тямкий! Молодець! Давай почекаємо, поки вони під'їдуть ближче...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони наблизилися, і ми вже можемо навіть розглянути їхні щити. На щиті одного – чорна звивина в сірому полі, на щиті другого – бурий ведмідь, що стоїть догори дриґом, у білому полі...
– Це ж щит Річарда Левове Копито, як зараз пам'ятаю! – втручається Права півкуля авторського мозку.
– Не тільки, – заперечує Автор. – Але про це згодом.
Із щитом, де фігурує звивина, верхи на коні на кличку Микола, їде граф Кузьма; а із щитом, де зображений ведмідь, окульбачивши скакуна на кличку Рудольф, рухається герцог Леонід Коліно.
Вони вже під'їхали до нас настільки близько, що ми навіть в змозі розчути, про що вони теревенять...
– ... і тоді Картатий Лицар, теє-то як його, закричав Смугастому Лицареві: "Тю, та ти просто дурень!" – продовжував розповідати граф Кузьма. – А Смугастий Лицар йому на це: "Що?! Що ти там бовкнув?! А ну, повтори!" Картатий Лицар, теє-то як його, повторює: "Ти просто дурень!" А Смугастий: "Що-що?! А ну, повтори, що ти там проварнякав!" Картатий знову: "Ти дурень!" А Смугастий у відповідь: "Ні, ти повтори, що ти там белькочеш! Повтори, не бійся!" Картатий: "Ти дурень!" Смугастий: "Що ти там продзявкав?! А ну, повтори!" Картатий: "Ти дурень!" Смугастий: "А можеш повторити? Чи духу не вистачить?!" Картатий: "Повторюю: ти дурень!" Смугастий: "І ти можеш повторити те, що оце промекав?!" Картатий: "Дурень ти, дурень! Скільки можна повторювати!" Смугастий: "Ні, ти повтори, якщо ти такий сміливий!" Картатий: "Тьху! Кажу востаннє: ти дурень!" Смугастий: "Що ти там прожебонів знову?! А ну, повтори!" Картатий: "Не повторю! Набридло! Ну тебе! Задовбав ти мене своєю занудністю! Здаюся". А Смугастий: "Не повториш?! Ага, злякався! То то ж! Будеш знати, як мене ображати, боягузе!"
Герцог Леонід Коліно засміявся. А відсміявшись, говорив:
– Я також знаю анекдот часів Третьої громадянської війни. Жив тоді герцог Павло Гриньмасяльський з роду Лойковицьких, мій прямій предок. Він був, можна сказати, справжній богатир, умів і любив почубитися; одного разу навіть переміг велетня Киклопенка! Але в громадянській війні брати участі не забажав, бо вважав, що принци Георгій і Григорій мусять з'ясувати, кому дістанеться корона, не за допомогою війни, а за допомогою жереба. І принц Георгій і принц Григорій посилали до герцога Павла своїх делегатів, призиваючи його ввімкнутися в боротьбу й підтримати котрогось із претендентів на корону, але герцог грубо виставляв делегатів із нашого Гриньмасяльського замку. І от у черговий раз принц Григорій послав до герцога Павла свого соратника, графа Аскольда Нечистоносого. Вертається Аскольд Нечистоносий від герцога Павла, і принц Григорій питає графа: "Ну що, ти знайшов з герцогом спільну мову?" А граф відповідає принцові: "Не тільки нічого не жнайшов, а й навпаки – жагубив". – "Що загубив?!" – "Жуби".
Тепер розсміявся граф Кузьма.
☼ ☼ ☼
От так, озвучуючи свій шлях сміхом, два одягнені в доспіхи індивідууми (звичайно, у сучасному смислі цього слова, а не в античному, адже давні римляни називали словом "індивідуум" не людину, а атом) під'їхали ґрунтовою дорогою до річки Борми.
Мосту через річку в цім місці не було, броду теж не було, зате був пором.
На протилежному березі крім порома на воді знаходився і будиночок біля води, у якому, очевидно, жив поромник.
Граф Кузьма роззявив був рота, щоб покликати, але герцог Леонід Коліно вказав йому на вербу біля берега. Верба була низька й кремезна, схожа на стоячого догори щупальцями восьминога. На одному з, так би мовити, щупалець (тобто, зрозуміло, на гілці, що витягнулася паралельно ґрунту) був невеликий дзвін (судячи з кольору – мідний). А до стовбура дерева була примотана дротом фанерна дошка, на якій красувався текст (зроблений, мабуть, за допомогою електричного випалювача):
"ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОРОМА – ВДАРИТИ У ДЗВІН НЕ БІЛЬШ ВОСЬМИ РАЗІВ. ДЛЯ ОТРИМУВАННЯ КОПНЯКА ЗА ХУЛІГАНСТВО – ДЗВОНИТИ БІЛЬШ ВОСЬМИ РАЗІВ".
Граф Кузьма під'їхав до дерева, посмикав за мотузку дзвона, і той, захитавшись на гілці, бомкнув п'ятичі.
Поромник не змусив на себе довго чекати: відразу ж вийшов звідкись із-за будинку, зійшов на пором і, чіпляючись за натягнуту над водою линву, перемістив свій плавзасіб уздовж цього каната до лицарів.
Поромник виявився молодим, років вісімнадцяти, і діловим хлопцем.
Коли вершники опинилися на поромі, хлопець указав їм на табличку, прибиту двома цвяхами до дерев'яного поручня:
"ТАКСА ЗА ПЕРЕПРАВУ – ПО 2 ШУРХОТИКИ З НОСА".
Коли ж лицарі, не сходячи з коней, простягнули йому чотири шурхотики, хлопець уточнив, що маються на увазі не тільки людські носи, але й кінські. Так що подорожанам довелося подвоїти суму.
Якщо найвідоміша книжка англійського письменника Джерома Клапки Джерома називається "Троє в човні, не рахуючи собаки"; а відомий твір російського класика Івана Тургенєва можна було б озаглавити "Один у човні, не рахуючи собаки" (читач, можливо, догадався, що цей один був німим і звався Гарасимом; втім, цей опус можна було б також наректи "Один у човні, але вже без собаки"); а знане писання ще одного російського класика Миколи Некрасова можна було б пойменувати "Бозна скільки у човні, не рахуючи діда Мазая", то дану ситуацію можна було б описати словосполученням "Троє на поромі, не рахуючи коней", або ж "Двоє на поромі, не рахуючи людей", або навіть "П'ятеро на поромі, не рахуючи мікроорганізмів".
Людей, що перетинають на кораблях моря й океани, називають мореплавцями. Стало бути, людей, що перетинають річки, от хоча б і на поромах, можна назвати річкоплавцями.
Зрозуміло, під час переміщення поперек річки Борми, втім, зовсім не широкої, яйцешукачі задали річкоплавцеві традиційне питання, традиційно показавши портрет яєчного шахрая. Хлопець відповів, що про місцезнаходження намальованого суб'єкта зі драконячим яйцем йому нічого невідомо. За тоном відповіді можна було здогадатися, що йому це питання задавали не один раз, і йому вже набридло на нього відповідати. А він запитав пасажирів, скільки їм років. Злегка здивувавшись цікавості перевізника, лицарі, однак, ввічливо назвали свій вік.
Причаливши до свого берега, поромник додав:
– Я-от не знаю, але раджу вам звернуться із цим питанням до феї Ані Окнечук, що мешкає отут недалечко. Вона багато чого знає.
– А як нам її знайти? – запитав герцог Леонід Коліно.
– Дуже просто. Бачите: цей шлях там далі розгалужується на п'ять доріг. Так от, вам треба їхати другою праворуч. Доїхавши нею до першого перехрестя, поверніть ліворуч. Повернувши, їдьте прямо. Проїдьте одне перехрестя, а на другому поверніть праворуч. Повернувши, знову їдьте прямо до перехрестя й там ще раз поверніть праворуч. Повернувши, знову їдьте до перехрестя й там поверніть уже ліворуч. Повернувши, їдьте прямо до наступного перехрестя й там поверніть праворуч. Доїхавши до наступного перехрестя, поверніть ще раз праворуч. На наступному – уже ліворуч. А потім знову праворуч. Ну а далі шуруйте прямо, поки не побачите маленький замок із флюгером у вигляді мітли. От у тому замку й живе фея Аня Окнечук.
– Гм. Я краще все це запишу, щоби не збитися. Повторіть ще раз, – попросив герцог, дістаючи з рюкзака ручку й блокнота.
Поромник повторив, Леонід записав.
Подякувавши хлопцеві за підказку, лицарі продовжили путь.
Від розвилки доріг поїхали другою праворуч.
Хлопець же, провівши їх поглядом, потер долоні, як це роблять люди, певні у швидкому й легкому збагаченні, і кинувся до свинарника за будинком, де він тримав шістку їздових кабанчиків.
Терентопські свинарі вивели породу їздових свиней, довгоногих, шустрих, енергійних... Сухорлявих. (Сухор-лявих, а не в-сухар-ях-запечених! Не переплутай, читачу!) Тобто струнких. Сенс існування яких не в забезпеченні людей м'ясом і жиром, а в перевезенні людей і вантажів.
Поромник швидко запряг шістку кабанчиків у візок, по двоє в ряд. Потім сказав своїй тринадцятирічній сестричці Інні, аби вона його короткочасно замінила, якщо під час його нетривалої відсутності з'являться бажаючі перетнути на поромі Борму. Потім, сівши в засіб пересування, труснув віжки. І жваві свинтуси помчали його з таким ентузіазмом, начебто для них не було у світі більшої насолоди, ніж прокотити хазяїна з вітерцем.
Від розвилки доріг цей транспорт поїхав крайньою праворуч.
А поки лицарі й поромник їдуть різними дорогами, Автор встигне збагатити читача інформацією про цих двох лицарів, їхніх коней і їхні герби.