Ще за декотрий час ми потрапили у селище Кажанівку, де був телеграф, і Леоніди відправили королю велику телеграму, де повідали про нашу подорож і попрохали розшукати родичів з'їдених. От власне і все, що я міг повідати про нашу зустріч із монстром-людожером.
Кореспондент: Дуже дякую, пане коню, за це цікаве і докладне інтерв'ю! Впевнений, читачі прочитають його з великим інтересом.
Кінь Гуго: Ін фіне, адде ет тамен волуерент бі, тобто, з латини, в кінці я іще б хотів додати. Щоб, як кажуть, поставити всі крапки над "і".
Кореспондент: Будь ласка.
Кінь Гуго: Його Величність дійсно незабаром розшукав близьких Лицаря Корінь й лицаря Корнія, й разом з ними приїхав віддати шану похованим витязям. Рідні дійсно забрали їхніх коней та речі. А за місяць на могилі був встановлений металевий пам'ятник, що відображає цих двох доспіхоносців, виготовлений скульптором за їхніми фотографіями. Але споруджений він був не на кошти рідних, а за рахунок королівської казни. Його Величність сам напросився, а рідні не заперечували. Для короля це було справою честі. Цікаво, що на прохання рідних, скульптор "одягнув" фігури в їхні справжні обладунки, які вони носили при житті і в яких загинули. Тож йому довелося виготовити лише їхні металеві обличчя, бо зображені вони, зрозуміло, з піднятими забралами шоломів. От тепер я повністю закінчив оповідку.
Кореспондент: Ще раз дуже дякую!
Кінь Гуго: Радий був поспілкуватися з вами, Прокле Вахтанговичу. До побачення.
Кореспондент: До побачення".
* * *
Ось таке, безцінний читачу, інтерв'ю коня Гуго (Сивки Вітровича Овсова) кореспондентові Проклу Вахтанговичу Козакошвілі було надруковано в березневому номері за 1996 рік жорикбурзького журналу "Мандрівник-надомник".
На цьому історію про мутанта-попсофоба можна було б і закінчити, але Автор вирішив ознайомити читача зі ще двома публікаціями в терентопській пресі, що стосуються цієї теми. Але вже не цитуючи, а переказавши коротко своїми словами. Одна з них – це лист чарівника Акмуса, надрукований в журналі про чарівництво "РВЧГ Магія", а друга – стаття біологині Ірини Микитівни Віник, опублікована в журналі про тварин "Бестії".
– Ірини Микитівни Віник? – перепитує Права півкуля авторського мозку. – Пам'ятається, десь раніше в цьому так званому Терентопському епосі таке ім'я фігурувало, але не пам ...
– А я пам'ятаю, – перебиває півкуля Ліва, схильна до точності і порядку. – Вона згадувалася в тридцять четвертій частині, чи то пак тридцять четвертому щосі під заголовком "Онука зародка". Ця Ірина Віник – дочка чарівника Микити Альбертовича Манюні, того самого, що винайшов еліксир молодості, дружина геолога Геннадія Віника і мати Наталки Віник, тієї старшокласниці, що врятувала життя дідуся-чарівника немислимим способом.
– Тепер і я згадав, – каже півкуля Права. – Там було сказано, що ця Ірина Віник була вченим-біологом і багато часу проводила в експедиціях. Причому спеціалізувалася саме на фауні Окраїнних Земель.
Цілком вірно, погоджується Автор.
Отже, спочатку про лист Акмуса.
Цей лист до редакції, або, якщо завгодно, нарис, він озаглавив "НЛО". У ньому чарівник описує випадок, що мав із ним місце 30 жовтня 1995 року.
Близько полудня він, мовляв, пролітав на своєму літакові (так-так, звичайно, однокрилому, рожевому в червоний горошок) за потребою, що не має стосунку до суті даної історії, над північно-східною частиною королівства. Зверху простір був затягнутий небесним туманом, який називається хмарою, а знизу – наземною хмарою, що називається туманом. Між цими схожими на вату шарами був прошарок чистого прозорого повітря (як між коржами торта бувають прошарки крему або варення), дуже придатного для польоту.
(Автор Терентопських хронік додасть тут деталь, про яку авіатор не згадав у своєму тексті. Вона не має принципового значення, але Автором тут опанував педантизм, можливо, зайвий. Так от, не чекаючи нічого екстраординарного, Акмус вів літак спокійно, співаючи пісню з совєтської кінокомедії про військових льотчиків. Пісню він почув колись у Харкові, але чи не розчув як слід, чи підзабув, тому пісня виходила з його вуст із дефектами. У момент, описаний нижче, він замість
Потому, потому, что мы пилоты,
Небо наш, небо наш родимый дом.
Первым делом, первым делом самолёты,
Ну а девушки, а девушки потом.
співав:
Потонул. Потонувшему пилоту
Не вода ж, не вода ж родит бидон.
Переделай, переделай сам койота,
Ну а дедушке, а дедушке понтон.
Він не був упевнений у правильності свого виконання, але, через брак під рукою першоджерела, співав як міг.)
Зненацька з нижньої "вати" вертикально вгору, начебто ракета, вилетів непізнаний літаючий об'єкт (скорочено – НЛО). Він був завбільшки з двоповерховий будинок, світло-сірого, майже білого кольору, що формою нагадував чи то гриб-дощовик, чи то мушлю якогось молюска, чи то картоплину. Злітав він з уповільненням. На висоті декількох сотень метрів над землею його швидкість досягла нуля кілометрів за годину, він на мить нерухомо завис на місці, а потім став падати вертикально ж униз, цього разу, зрозуміло, із прискоренням. Але падіння відразу припинилося, оскільки його світло-сіра оболонка з боків трохи розсунулася, так що утворилися дві горизонтальні щілини; і із цих щілин висунулися дві площини, на зразок крил. І, спираючись цими крильми на повітря, об'єкт перейшов з вертикального падіння в майже горизонтальний рух. Ніяких двигунів у нього Акмус не помітив, тому зрозумів, що ця штука просто ширяє в потоках атмосфери, як дельтаплан, планер або, скажімо, парашутист.
Заінтригований пілот став кружляти навколо таємничого об'єкта, намагаючись розглянути ближче. У передній його частині він побачив коричнювату пластину, схожу на двері майже овальної форми, а над нею – дві круглі темні плями, на кшталт віконець завбільшки з кулак. НЛО, що його несло повітря, рухалося в південно-західному напрямку, втім, поступово знижуючись. На відстані приблизно дванадцяти кілометрів від місця, де він вилетів з туману, об'єкт знову опустився в туман (який розпростерся в той день досить широко). Якби над землею була хороша видимість, то Акмус, вибравши, мовляв, придатний для посадки майданчик, опустився б на ґрунт, щоб розглянути приземлений об'єкт ближче Але в тумані приземлення наосліп означало майже напевно катастрофу. Тому в чарівника не залишалося, мовляв, іншого виходу, як продовжувати політ, втративши цей загадковий предмет.
Акмус припустив, що це може бути апарат, придуманий і виготовлений якимось місцевим винахідником. Закінчується цей лист закликом до тих, хто про це що-небудь знає, повідомити, бо, мовляв, його, Акмуса, гризе цікавість.
Хоча таке припущення Акмуса не пов'язане з магією, все-таки редакція журналу "РВЧГ Магія", що те видання спеціалізується винятково на чарівництві, вирішила його лист опублікувати, оскільки, по-перше, сам Акмус із магією тісно пов'язаний, а по-друге, згаданий політ однокрилого літака здійснювався саме завдяки чарівному заклинанню.
А біологиня Ірина Микитівна Віник у своїй статті для журналу "Бестії", яку вона озаглавила "Думки щодо таємничого мутанта", аналізує опубліковані показання очевидців (у тому числі лицарів Леоніда Очкарика й Леоніда Заканавного, коня Гуго й чарівника Акмуса) і висловлює свої, засновані на цих показаннях, здогади, припущення й гіпотези.
На її думку, ця істота, мовляв, дійсно є мутантом з Окраїнних Земель. Якимось величезним хижим молюском. Цей молюск, либонь, має здатність пересуватися за допомогою реактивного руху, що властиво й деяким звичайним молюскам – і головоногим (восьминогам, каракатицям, кальмарам, наутилусам та іншим) і деяким двостулковим. Але якщо звичайні рухаються, випускаючи із себе струмінь води, то цей уміє підкидати себе високо в повітря, "вистрілюючи" зсередини струмінь газу під великим тиском і з великою швидкістю. Той факт, що в такий момент при зіткненні з вогнем газ спалахнув (що на той спалах звернули увагу лицарі Леоніди з конем Гуго), указує, що це був струмінь не просто повітря, а саме біологічного газу, який утворюється в шлунках і кишечниках живих істот, тому що такий газ горючий і запалюється від вогню. Тобто, можна сказати, що мутант час від часу злітає через те, що дуже могутньо пукає. Деякі вульгарні жартівники при пуканню підносять до свого заду запалений сірник або запальничку, внаслідок чого виривається струмінь полум'я, шокуючи такого що не бачив раніше цього глядача, на радість такого вульгарного приколиста.
Однак, продовжує жінка-біолог, здається неймовірним, щоб така велика, а отже, і важка істота могла злітати за допомогою пукання, нехай і потужного. Між тим, чарівник Акмус бачив зліт власними очима, і немає ані найменших підстав йому не довіряти. Та й лицарі Леоніди з конем Гуго побачили б його зліт, якби не туман, який увів їх в оману, що, буцім, мутант вибухнув, розлетівшись на осколки. Почутий ними шум був не звуком вибуху, а звуком пукання. Така неймовірна здатність істоти наводить на припущення, що вона у дійсності набагато легше, чим видається. Можливо, усередині неї є якась порожнина, на зразок плавального міхура в риб або камери у мушлі наутилусів, і організм заповнює цю порожнину воднем, відфільтровуючи його з повітря. Повітря, як багато хто знає, це, так би мовити, коктейль із декількох газів, одним з яких є водень. Водень легше, чим у цілому повітря, тому наповнений ним балон злітає нагору. І хоча цей внутрішній легкий, так би мовити, аеростат, і не може сам по собі підняти істоту в повітря, але зате робить її досить легкою для підкидання за допомогою реактивного пукання, так би мовити.
Що ж стосується його польоту, або точніше сказати, ширяння за допомогою крил, то, мовляв, такий спосіб пересування теж не є абсолютно унікальним для молюсків, продовжує Ірина Микитівна. Наприклад, кілька видів так званих летючих кальмарів здатні, вистрибуючи з води, ширяти над нею за рахунок виростів на кшталт крилець.