(Для доскіпливого читача, що бажає володіти максимумом інформації, Автор повідомляє, що на касеті, яку слухав кат, були записи дотепного українського барда Тризубого Стаса).
– Ну що ж, панове, приступимося, – вимовив суддя в образі клоуна. Тепер уже він говорив нормальним голосом, без повискування, гримас і кривлянь, і був сама серйозність, але строкатого балахона, фіолетового носа й бузкової перуки не знімав. – Слово надається обвинувачу.
– Мої клієнти, пане судде, обвинувачують цю людину в шахрайстві, – почав прокурор, шпурляючи строгі погляди поверх червоної кулі, що обійняла його кирпатий ніс. – Він продав квитки на концерт із творів великих композиторів: Ференца Ліста, Йоганнеса Брамса, Йоганна Себастьяна Баха, по сто шурхотиків за квиток. Саме прізвища цих геніїв були зазначені на афіші. Однак, концерту не було. Замість обіцяної музики, цей суб'єкт утнув глузування й знущання у вигляді шурхоту й розривання паперу, стукоту по опалювальній батареї й проштрикання булавкою повітряної кульки. Будучи затриманим, відмовився повернути гроші глядачам.
– Зрозуміло. Тепер ваша версія, пане захиснику, – кивнув суддя адвокатові.
– Мій підзахисний – музикант-авангардист, що використовує у своїх композиціях нетрадиційні інструменти, котрі видають побутові шуми, у чому, властно, і полягає концепція конкретної музики, – запрацював язиком рябий захисник, погладжуючи нігтями здиблене хутро зеленої перуки. – Обвинувач уводить шановний суд в оману, стверджуючи, що на афіші йшлося про твори композиторів-класиків. Немає на тій афіші ані слова "твори", ані слова "композитори", ані перерахованих імен: Ференц, Йоганнес, Йоганн Себастьян. Що ж стосується слів "лист", "брамс" і "бах", то вони, як відомо, мають самостійне значення, не пов'язане із цими іменами, і означають саме те, що в концерті, дійсно, звучало. Зі сцени Стайні Опери та Балету дійсно прозвучав лист, тобто мали місце звуки, видавані паперовим аркушем; дійсно, прозвучав брамс, тобто мало місце брамсання залізякою по чавунній батареї; дійсно, прозвучав бах, тобто мало місце бахання кульки, що лопнула. Коротше кажучи, прозвучало все те, що й було обіцяно на афіші, а виходить, всупереч твердженню обвинувача, концерт відбувся. Якщо ж, наприклад, хтось, прочитавши у якійсь книжці речення "Жовтий лист упав з тополі на мокрий осінній асфальт", уявляє собі, як угорський композитор Ференц Ліст гепається з дерева, попередньо вимазавшись із ніг до голови жовтою фарбою, то хіба письменник, котрий написав ту книжку, має нести відповідальність за отакі божевільні фантазії дивакуватого читача? Так і отут.
– Це демагогія! – прогудів із місця патріарх Іполит Четвертий, люто ворушачи бровами й стискаючи чималі кулаки.
– Не вигукуйте своїх коментарів, Сергію Едуардовичу, а то я вимушений буду вилучити вас із залу, – відреагував на сторонній шум суддя, поправляючи фіолетовий поролон на носі. – Я хотів би глянути на цю афішу.
– На жаль, у мене при собі немає, – посміхнувся, блиснувши металевим зубом, так званий маестро. – Останній екземпляр я використав у виступі, а решта розклеєні по місту. Той, останній, напевно, і зараз лежить на кришці рояля на сцені Стайні Опери та Балету. Він, щоправда, пом'ятий і розірваний навпіл, але, думаю, прочитати цю афішу ви зможете, якщо її сюди доправлять.
Оскільки під час цього процесу черговий кат у масці поросяти перебував неробою, суддя вирішив послати в театр за афішею саме його:
– Добродіє кате! Агов, добродіє кате! Анонімечку!
– Він вас не чує в навушниках, – сказала стенографістка.
Кат сидів, поклавши ногу на ногу й заплющивши очі. За погойдуванням ноги було видно, що він повністю віддався музиці.
Суддя зім'яв зошитовий аркушик, на якому побіжно малював карикатури на позивачів і відповідача, і жбурнув у ката. Паперовий комок стукнув по рилу маски, і кат, повернувшись із світу музики в світ реальний, зірвав з голови навушники.
– Анонімечку, треба змотатися до Стайні Опери та Балету. Там на сцені рояль, а на роялі два клаптики паперу. Принесіть ці клаптики сюди, будь ласка. Як говориться, не в службу, а в дружбу, – попросив пишнобровий клоун. – Запам'ятали? Ну, шуруйте!
Оскільки до чергового ката в періоди чергування в суді неодноразово зверталися з подібними проханнями, то Анонімечко вже звик виконувати обов'язки кур'єра. І тому він, схвально хрокнувши, швидко пристебнув до нижніх кінцівок роликові ковзани й – вжик-вжик-вжик – покотив на них виконувати доручення, тільки хвостик мигнув. А суддя до його повернення оголосив перерву й перекур.
– Мені підозрілий цей кат, – вклинюється раптом в розповідь Ліва півкуля авторського мозку.
– Чому? – запитує Права.
– Дивний він якийсь. Мало того що на фізіономію начепив маску поросяти, так ще й хвостиком миготить. Він що, цей хвостик до штанів пришив, чи що? Та ще й хрокає. Що називається – увійшов в образ. Так би мовити, озвірів у боротьбі зі злочинністю. Чи то він так випендрюється, чи то в нього дійсно з головою не в порядку?
– О, цей кат дуже неординарна особистість, – зауважує Автор. – Завдяки ньому у королівстві навіть відбулася досить важлива реформа. Тому він заслуговує, щоб докладніше про нього поговорити. Тим більше, що в суді зараз однаково перерва.
* * *
У Жорикбурзі було два кати (не взагалі за весь час існування Терентопського королівства, звичайно, а в описуваний період). Один із них називався придворним, а інший – муніципальним або міським. Тому що кабінет першого (тобто комірка, де він зберігав катівське причандалля й міг відпочити від роботи) перебував у Королівському замку, на четвертому поверсі, а другого – у будинку міської ратуші, або, більш звично висловлюючись, мерії, у напівпідвальному приміщенні.
Виконували вони однакову роботу, міняючи один одного щотижня. Тобто, коли придворний кат трудився в Залі Катувань або при шибениці, муніципальний чергував у суді, на випадок, якщо там знадобляться терміново дрібні катівські послуги. (Так, бувало, що суддя присуджував обвинувачуваного до потиличника, копняка, стусана, щипка, щигля, плювка, смикання за волосся, вуса, або бороду й тому подібних процедур, які там же, у будинку суду й здійснювалися черговим катом, щоб не відкладати настільки дріб'язкове покарання в довгий ящик, а, швидко обслуживши присудженого, відразу його відпустити). Наступним тижнем в суді чергував уже придворний, а муніципальний заробляв на хліб насущний у Залі Катувань або при шибениці.
У дні, коли кат не був зайнятий чергуванням у суді, а роботи в Залі Катувань і на майдані Панурґа не було, він просто коротав час у своєму кабінеті. Наприклад, кат Інкогнітечко вчора коротав години, із захопленням читаючи орфографічний словник терентопської мови.
Як ти вже, мабуть, здогадався, безцінний читачу, Анонімечко був катом муніципальним.
Відмінність Інкогнітечка від Анонімечка була не тільки в тому, що кабінети їх у різних місцях, не тільки в різних масках і псевдонімах. Головною відмінністю було те, що Інкогнітечко – людина, а Анонімечко – справжня свиня. Ні, не в тому розумінні, що Анонімечко був поганою людиною, а в тому розумінні, що він взагалі був не людиною, а кабаном, кнуром...
– Кат був кабаном?!! – ошелешено вилупила звивини Ліва півкуля авторського мозку.
– Кабан був катом?!! – здивовано роззявила звивини півкуля Права.
– Ну, це вже ні в які ворота... Це вже твою навіжену фантазію починає заносити за грань... – докоряє Авторові Ліва.
– Так, круто. Це вже нагадує марення безумця, – перебиває колегу Права. – Люди споконвіків були катами кабанів (із гастрономічних міркувань, як правило). Але щоб кабан був катом людей...
– Не поспішайте мене клеймити, добродії півкулі, а вислухайте спочатку історію його життя, – огризається Автор.
Так, Анонімечко був кабаном. Не звичайним, безумовно, а розмовляючим, так би мовити, людиноподібним, мутантом.
Треба сказати, що мовлячі тварини Терентопії умовно поділяються на дві категорії. Одні мислять і говорять як люди, але в решті не відрізняються від не говорячих співбратів. Ну, скажімо, так само ходять рачки. (От, наприклад, кінь Гуго, на якому їздив лицар Напівкруглого Столу Леонід Очкарик, умів, як людина, думати й глаголити, але переміщався не по-людськи, а на чотирьох кінцівках; і взагалі, коли мовчав, був невідмітний від звичайного скакуна). А інші говіркі мутанти й ходили як люди – на задніх кінцівках, – і маніпулювали передніми, як люди руками. Анонімечко належав до другої категорії. І, між іншим, діяв цими самими передніми кінцівками досить спритно, хоч і були на них копитця, а не пальці.
Ще в часи свого босокопитного дитинства, а точніше в 1978 році, порося Хрюрик (таке його справжнє ім'я), побачивши, як віртуозно працює кат Інкогнітечко, загорілося мрією стати таким же віртуозом. І із молодих копит стало готувати себе до здійснення цієї рожевої мрії. Спочатку тренувалося на іграшках, потім, коли підросло й стало молодим кабанчиком, виготовило людиноподібне опудало й практикувалося на ньому.
Крім спостережень за роботою професіоналів і вправ із опудалом, джерелом навчання було читання спеціальної літератури. Хрюрик студіював і конспектував такі книги, як "Самовчитель ударяння тортом", написаний катом Незнайомечком в 1899 році; "Техніка безпеки для ката", написану катом Дехточком в 1921 р.; "Естетичні аспекти експлуатації шибениці" – Невідомечком в 1940 р.; "Психологічні навантаження при роботі з тортом" – Таємничечком в 1949 р.; "Вершковий крем як знаряддя катування" – Псевдонімечком в 1956 р.; "Практичні заняття з гуманного ставлення до катованих" – Конспіратечком в 1968 р., і інші праці корифеїв катівства.
Нарешті, Хрюрик брав домашні уроки в ката-ветерана на пенсії, Засекреченочка. Члени клубу аматорів мазохізму "Букет кропиви", які дозволили Хрюрику безкоштовно вигострювати на них майстерність, пророкували йому велике майбутнє на катівському поприщі.
Хрюрик, котрий набрався цих знань і досвіду, був упевнений, що здійснення мрії неминуче...
І от, в 1987 році, коли Хрюрику виповнилося дев'ятнадцять років (адже розмовляючі тварини, нагадує Автор, живуть так само довго, як люди, і в дев'ятнадцятирічному віці тільки вступають у період дорослості, у той час, як їхні не мовлячі співбрати до такого віку, як правило, або взагалі не доживають, або встигають зостаритися), кат Конспіратечко вийшов на заслужений відпочинок і місце муніципального ката виявилося вакантним.
Зрозуміло, кабанчик відразу подав заяву у відділ кадрів міської ратуші із проханням прийняти його на цю посаду.