Осип Турянський — Поза межами болю (цитатна характеристика героїв)

Аналіз твору

Штранцінгер

"Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою. Його скрипка — це було все, що воєнна доля йому лишила. Куля забрала йому очі. Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив. Він дізнався про їх долю й від того часу онімів…""…почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.— Ідіть! Я тут останусь".

"Добровський сказав:

— Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться."

"Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад."

Добровський говорив: "Пан четар Штранцінгер... Тут урвав і глянув на сліпого товариша, що стояв набоці, байдужий на всі радощі і, здається, на всі болі. Дивився на нього й на його сліпі очі й нагло вхопився за горло, опісля закашляв, наче хотів прогнати щось, що вийшло з душі і здушило йому горло."

"Я глянув на його обличчя. Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу. Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем. Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань. А його очі — о, не забуду ніколи його очей! Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам'яніле небо безмежною добротою і красою людського серця. І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та тепер у нього темні ями замість очей.

Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!

Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках — все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити."

"Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.

Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:

— Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.

Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози."

Добровський: "Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас... поза межами болю.

"Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе. Шукав своїх очей — своєї скрипки. Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло. Чи це чудо — чи смерть? Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни. Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі. І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник. І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою".

"Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку — шепнув: — Є сонце в житті. Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша."

"Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін. Це скрипка Штранцінгера конає... Він держить її над огнем, а сам тремтить... тремтить... Чотири ножі хтось їм устромляє в серце... Чотири струни одна за одною тріскають... У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу"

Сабо

"— Але вмремо не від сербської кулі,— воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико очима"."Сабо забрав від серба кріс з патронами. Не найшов у його торбі ні зерна хліба. Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.""Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.

— Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...— шепнув."

"Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:

— Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше... Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш..."

"— Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу. Будемо бігати і скакати довкола цього корча."

Добровський про Сабо: "Пан четар Сабо, дикий син угорської пусти. Великий і небезпечний заведія... Дама, що його покорить, отримає найвищу медалю."

"Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів. Глянув на мене. Здавалося мені, що його очі так і питали:

— Коли ж уже... один із нас...? Доки будемо чекати? В першій хвилині я мав вражіння, що не мій товариш глядить на мене, а смерть".

"— Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,— сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття".

"Він кинув дикий проклін, опісля мертвецькими пальцями вхопив, якби був несповна розуму, один банкнот і оглядав його якийсь час витріщеними очима. Нагло кинув папір із блискавичою скорістю в уста й почав його роздирати зубами й зажерливо жвякати. Його очі, наче блудні, виступили йому з глибоких ям, якби самі хотіли докладно приглядатися, яким чином людина може вдати штуку їсти гроші, наче страву? Його запале, землисто-сіре лице напучнявіло, й по його рухомій набряклості було видно, як паперовий вузлик у його устах мандрував то сюди, то туди. Увесь вираз його обличчя уявляв собою жахливу картину нужди, скаженості і божевілля".

Сабо: "— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання".

"Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша".

Ніколич

"— Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії...— падькав Ніколич". Добровський про Ніколича: "Пан четар Ніколич, сентиментальний молодик, чиста потіха для вас, високі дами.""Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..

— Батька й матір,— застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози".

"Ніколич почав падькати: — Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне".

"Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом: — Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!"

"В поражаючім почутті своєї цілковитої безпомічності почав Ніколич плакати. Плакав голосно, як мала дитина".

Бояні

"— Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять... тремтять... — шепче Бояні.""Бояні лебедів: — Огонь... огонь... огонь...! Згинемо без огню."Сабо говорить: "…наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім'я. Бояні, як тебе звуть? Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:

— Я хочу жити... хочу жити..."

"Пан четар Бояні, дивна людина, що наслідком різних неприємностей в Албанії забула своє ім'я. Хорий, виснажений, в гарячці нахилився над студеним потоком, щоб напитися води. Та, замість зачерпнути води в шапку або в пригорщу, він цілий шубовсть у воду! Ми його витягнули, але він забув забрати з води своє ім'я."

"Ледве живий Бояні, який ще слабо переступав з ноги на ногу, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його. Але й зі спущеними очима чув він у своїй слабій свідомості, як погляд Саба клався кам'яною плитою на ціле його тіло й забирав йому останки сили. Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом:

— Чому так дивишся па мене, як сатана?"

"Нараз Бояні заплакав і закликав:

— Мамо моя! Де ти?"

"Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати.

Стояв і дивився в безодню, а його очі блукали по застиглих хмарах.

Однак мороз примусив його знов скакати".

"Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом: — Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене... Коротке хлипання струснуло ним. — Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати...? Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене... І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі..."

"Лежав висохлий, тонкий, наче тріска. Його грудна клітка наче роздерла блідо-зелену, шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ. Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла. І його посиніле лице опухло. Але смерть не встигла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз. І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них: "Товариші, тепер я щасливий...!

Добровський

"— Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,— глузував Добровський.""Нараз Добровський кинув дикий проклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів. Зареготався і крикнув:— Он воно як! Панове, я бачу, що ви — гуляєте! Ха, ха, ха! Ось чого вам закортілося! Ну — нівроку... Значить, до танцю треба, звісно, музики...

Я вам заграю на цимбалах. Став несамовито кламцати і скреготати зубами. Оця музика Добровського рилася у стривожені серця товаришів, як диявольський глум і нагадувала їм смерть."

"Показував товаришам елеганцію і граціозність танцю. Дивна суперечність між його добірними салоновими рухами й між його обшарпаними, брудними латами, покритими снігом і засохлою кров'ю!

І якби вони були у світі життя й сонця, то, може, було б і дивно глянути, як його уста, все складені до іронії і глуму, ціле його запале, бліде й зелене лице з довгою, розчіхраною, рижою бородою і з вусами, наче дві розмикані мітли, силкувалися виразити приємну, солодку й готову до компліментів міну салонового льва."

"Заклацав зубами й показав недалеку безодню.

— Моє ім'я доктор Добровський, людина, що не робить собі нічого ні з голоду, ні з холоду, ні з життя, ні зі смерті і сміється, вибачте, ясні дами, трошки із вас, розуміється, в межах пристойності."

"Добровський скакав, як навіжений".

"— Я не тужу за ніким,— сказав Добровський.— Проклинаю цілий світ і серджусь навіть на своїх родичів.

1 2
загрузка...